Довідник Модуль 2.6

Портал Шевченка (kobzar.ua) — створений колективом шевченкознавців і фахівців у сфері інформаційно-комунікаційних технологій до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка освітній інтернет-портал. Його метою є ознайомлення української та світової спільноти з усіма аспектами життя та творчості Шевченка.

Шевче́нківська енциклопе́дія (ШЕ) — 6-томна енциклопедія — універсальне довідкове видання про життєвий і творчий шлях Т. Г. Шевченка, яке підготував Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України за участю шевченкознавців України та діаспори до 200-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка. Енциклопедія містить основні відомості про життя, творчість і особистість Шевченка, його епоху та оточення, місце в національній і світовій культурі, підсумовує понад півторасторічний досвід вивчення всіх аспектів шевченкіани в українському та зарубіжному шевченкознавстві. Видання містить 6307 статей, 5800 ілюстрацій. Загальний обсяг — 5360 сторінок. Вага — понад 13 кг.

Ось вихідні бібліографічні дані цього видання:

Шевченківська енциклопедія: В 6 т. / НАН України, Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка; редкол.: М. Г. Жулинський (голова), М. П. Бондар, O. В. Боронь (відповідальний секретар), С. А. Гальченко, П. Ю. Гриценко, І. М. Дзюба, Р. Я. Пилипчук, Г. А. Скрипник, В. Л. Смілянська (заступник голови), Д. В. Стус, Н. П. Чамата.

У кожному томі – кольорова вклейка на 16 сторінок. Крім паперової версії, енциклопедія доступна в Інтернеті:

Докладніше дізнатися про особливості видання та його культурно-історичну значущість можна, звернувшись до презентації за посиланням.

«Енциклопедія Сучасної України» (англ. The Encyclopedia of Modern Ukraine), скорочено ЕСУ – це багатотомне науково-енциклопедичне видання Інституту енциклопедичних досліджень НАН України. Засновниками цього масштабного проєкту є Національна академія наук України та Наукове товариство імені Шевченка.

ЕСУ є сучасною національною енциклопедією українського народу, тобто вона призначена для всього народу, у її підготовці беруть участь тисячі експертів). Енциклопедія слугує джерелом об’єктивних довідкових знань про історичні надбання українського народу та сучасний стан України. Видання висвітлює всі сфери буття країни – від географічного положення, природи, історії, політичного устрою, економіки, промисловості, науки, культури, мистецтва, літератури, спорту й молодіжної субкультури до різноманітних явищ, процесів, понять. Матеріали енциклопедії охоплюють період від початку ХХ століття до наших днів.

Від 2014 р. енциклопедія має онлайнову версію: станом на 2025 рік сайт містить майже 80 000 енциклопедичних статей. Доступ до енциклопедії здійснюється за таким посиланням: esu.com.ua. Використовуючи матеріали ЕСУ необхідно дотримуватися академічної доброчесності й авторського права. Відповідно, якщо ви використовуєте матеріал певної енциклопедичної статті, то маєте обов’язково робити посилання на відповідну статтю. Для цього після кожної статті є вже оформлене бібліографічне посилання. Наприклад, до енциклопедичної статті «Енциклопедія» воно таке:

Бібліографічний опис: Енциклопедія / Я. Д. Ісаєвич, М. Г. Железняк, Р. Сенькусь // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / Редкол. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. – К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2009. – Режим доступу : https://esu.com.ua/article-17918. – Останнє поновлення: 5 листоп. 2024.

На вебсайті ЕСУ, крім доступу до науково виважених енциклопедичних статей, користувачі й користувачки можуть отримати доступ до сайтів інших енциклопедичних або довідкових ресурсів, наведених нижче.

Наприклад, на сторінці «Атлас національних онлайн-енциклопедій світу» усі зацікавлені можуть більше дізнатися про аналогічні енциклопедичні проєкти на всіх континентах світу, відвідати сторінки чужомовних енциклопедій тощо.

(За матеріалами із сайту ЕСУ)

Прислівник є строкатою частиною мови, оскільки більшість слів цієї частини мови є похідними словами, які утворилися від:

• прикметників: веселий (який?) – весело (як?);
• іменників з прийменниками і без них: на весні (на чому?) – навесні (коли?); зозулею (ким?) – зозулею (як?);
• числівників: на троє (на скількох?), у перше (у котре за порядком?) – натроє, уперше (як?);
• дієслів: піти, переймати (що робити?) – пішки, навперейми (яким чином?);
• словосполучень: швидкі руки, тоще серце – нашвидкуруч, натщесерце тощо.

Частина прислівників дуже схожа із займенниками, указуючи на місце, час, ознаку, належність, але не називаючи їх: як, де, коли, відколи, доки, куди, звідки, звідкіля, поки, допоки, чому, навіщо; тут, там, десь, сюди, туди, досі, тепер, завжди, так, як-небудь, куди-небудь, невідь-звідки, де-не-де, інакше, по-всякому, по-вашому, скрізь, усюди тощо.

Крім того, у нашій мові є чимало прислівникових сполук, які становлять собою поєднання прийменників з іменниками, прикметниками тощо: на жаль, на щастя, в основному, у цілому тощо. Ці сполуки схожі на прислівники, але не стали ними повністю. У системі прислівників поширені різні способи творення, а саме:

• морфологічний (префіксальний, суфіксальний, префіксально-суфіксальний, постфіксальний);
• лексико-синтаксичний (складання, складання з суфіксацією, складання з додаванням префіксів і суфіксів, повторення слів);
• морфолого-синтаксичний (перехід слів інших частин мови у прислівники). Оскільки прислівник — незмінювана форма, то при морфолого-синтаксичному способі творення будь-які прикінцеві елементи, які були закінченнями у вихідному слові, набувають статусу суфіксів. Таким чином, у прислівника величезне розмаїття суфіксів: біг-ом (якщо це іменник, то тут –ом – закінчення) / бігом (якщо це прислівник, то –ом – це суфікс).

Уявити різноманіття і складність словотворення прислівників допоможе такий уривок з посібника відомої мовознавиці Марії Плющ.

Частину означальних прислівників на -о та -е утворюємо від якісних прикметників: зелений – зелено, байдужий – байдуже. Такі прислівники мають форми ступенів порівняння, які утворюємо, дотримуючись тих самих правил, що й за утворення форм ступенів порівняння прикметників.

Правопис прислівників належить до складних орфографічних тем, оскільки більшість прислівників є похідними від інших частин мови, та ще й часто є омоформами до них, як-от: по перше число / по-перше. Тобто у вимові часто такі форми звучать однаково, але писати їх треба по-різному.

Щоб розрізняти прислівники й форми інших частин мови на письмі, прислівники зазвичай пишуть інакше, ніж вихідні форми, наприклад, разом або з дефісом. Тобто багато прислівників пишуть за смисловим (диференційним) принципом правопису. Основні закономірності правопису прислівників і прислівникових сполук відбито в таблиці нижче. Особливу увагу в цій таблиці варто звернути на колонку «Примітки, винятки».

Докладніше про правопис прислівників можна дізнатися, звернувшись до Українського правопису.

Програмний твір митця — це твір, у якому викладено кредо митця чи мисткині, це важливий твір для розуміння чиєїсь творчості загалом та її істотних характеристик. Своєю чергою кредо митця чи мисткині – це те, у що він чи вона щиро вірить, заради чого творить, жертвуючи багато чим, а інколи і навіть власним життям.

Наприклад, програмним твором Тараса Шевченка найчастіше називають поезію «Заповіт», написану у формі послання 25 грудня 1845 року в Переяславі, коли поет, передчуваючи наближення смерті, звернувся із закликом до народу порвати кайдани російсько-імперської в’язниці й будувати «сем’ю вольну, нову». Водночас до програмних творів Шевченка можна віднести й деякі інші, де поет виклав своє кредо. Такою є елегія «Думи мої, думи мої» (1840). За функцією, і за змістом ця елегія — програмний поетичний маніфест молодого поета, який презентує громадськості першу поетичну збірку, а з нею — свій голос як поета національного, поета української тематики, поета, чию творчість адресовано національному демократичному читачеві — молодій країні.

Уже тут присутні два головних тематичні струмені, кожен із притаманною йому тональністю — героїко-історичний і рефлексивно-психологічний; відчутні й перші нотки властивої Шевченкові іронії (що пізніше часто розгортатиметься в сатиру). Центральна частина твору — це пристрасний і сумовитий монолог, де вперше в українській поезії постає образ ліричного героя-поета з автобіографічними моментами власної долі (сирітство, самотність, чужина) й виразно окресленими поетичними темами, що його хвилювали: ліричною темою кохання й героїчною темою козацької слави, — тобто власною творчою програмою. Завершується поезія зверненням митця до «неньки»-Україну привітати його думи «як свою дитину».

(За матеріалами: Думи мої, думи мої. / Валерія Смілянська. Шевченківська енциклопедія : в 6 т. — . 2: Г—З / НН країни, н-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка ; редкол. : М. Г. Жулинський (гол.) [та ін.]. — ., 2012. — 760 с. : [819] іл. + кольор. вклейка.
Стор. 436 – 438. resource.history.org.ua)

Якщо звернутися до загальномовного тлумачного словника, то знайдемо такі визначення лексеми «медитація»:

Таким чином, одним зі значень цієї лексеми є «жанр поезії», тобто термінологічне значення. Якщо звернемося до літературознавчого словника¹, то знайдемо таке тлумачення цього терміна.

Медитація (лат. meditatio – роздум) — жанр ліричної поезії, в якому автор розмірковує над проблемами онтологічного², екзистенціального³ і т. п. гатунку, здебільшого схиляючись до філософських узагальнень. М. — різновид феноменологічного метажанру⁴. Їй найбільш властива така форма виявлення авторської свідомості, як суб’єктивований ліричний герой. Основні опозиції медитативної лірики — «людина і суспільство», «людина — людина», «людина — особистість», колізії морального характеру. Вона часто виступає як «контекст долі поета». Для цілковитого розуміння цієї лірики (як, до речі, і філософської) важливий контекст творчості поета, його книги, збірки чи окремого циклу. На відміну від філософської лірики, цільовою настановою в якій є пізнання істини як такої (у масштабах всесвіту), художньою настановою М. постає аналіз душі, внутрішнього світу людини у співвідносності з довкіллям. Звідси в медитативних віршах — інтонації-роздуми. Узагалі поети в медитативній ліриці більше спрямовані вглиб (інтравертивні), усередину осмислюваного явища, ніж назовні. Вони сприймають час як категорію духовну, історію душі, нерідко час ніби розчиняється в душі поета, стає невідчутним:

Нехай горить вогонь. Нехай горить.
Хай почекає час, аби в безчассі
я вдруге міг постати… (В.Стус)

¹ Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів та ін. — К.: ВЦ «Академія», 1997. —
с. 445—446 (onlyart.org.ua).

² Онтологічний – який стосується буття.

³ Екзистенційний (або екзистенціальний) – який стосується існування.

⁴ У феноменологічному М. предмет художнього зображення — явище як таке, описане в єдності різних його сторін. Розвиткові феноменологічного М. сприяла зацікавленість особистістю як художнім феноменом. Це також було зумовлене посиленою роллю авторського начала в літературі XIX-XX ст. Медитативність і сугестивність — дві сторони цієї моделі, два способи осягнення й виявлення глибинних пластів людської душі — ментального та інтуїтивного. Все, що пов’язане з аналізом, логічною рефлексією, відноситься до галузі медитації. Все, що освітлене інтуїцією, дається як пульсація самого почуття, а змістовне значення слів стає другорядним і обумовлює виникнення сугестії (onlyart.org.ua).

М. спостерігалася в ліриці Лазаря Барановича, Г. Сковороди, особливо в поетів-романтиків Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки, символістів початку XX ст. П. Тичини, М. Рильського, М. Зерова, Є. Плужника, В. Свідзинського, Б.-І. Антонича, Л. Талалая та багатьох інших. У сюжетному аспекті М. — це потік свідомості, який спрямовується прагненням розібратися в собі, в людях, у якомусь життєвому явищі (В. Стус «Палімпсести»). Може виявлятись у власне М., у формі своєрідних психологічних етюдів з місткою кінцівкою (Л. Первомайський), нерідко репрезентує елегійні роздуми чи своєрідні пейзажні замальовки, що утворюють паралель з внутрішнім життям людини та ін.

Із наведеного тлумачення випливає, що медитацію автори цитованого словника інтерпретують як феноменологічний метажанр, із яким поряд виділяють ще й філософський метажанр. Філософський метажанр — це твори, у яких відчутна художня настанова на пізнання сутнісних проблем буття, узагальненість часу і простору, превалювання узагальнених образів. Однак попри це розрізнення дослідники літератури здебільшого сходяться в тому, що медитація є яскравим зразком філософської лірики, яку також називають медитативною лірикою, про яку ви більше можете дізнатися в ециклопедичній статті: Медитативна лірика / В. П. Мовчанюк// Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / Редкол.: І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. – К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2018. – Режим доступу: esu.com.ua.

Цикл віршів — низка ліричних творів на спільну або близьку тематику, створений одним автором або однією групою авторів. Крім спільності тематики, ці твори можуть бути об’єднані жанром, місцем або часом створення, ліричним героєм, формою тощо.

Яскравим прикладом ліричного циклу є твори Тараса Шевченка, об’єднані назвою «В казематі». Цей цикл (крім вірша «Згадайте, братія моя») поет написав між 17 квітня — 30 травня 1847 року, перебуваючи в казематі III відділу в Петербурзі під час слідства над учасниками Кирило-Мефодіївського братства. Окремий автограф циклу «В казематі» (нині зберігається в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка) має дату «30 мая 1847. В казематі» і включає тринадцять пронумерованих поезій у такій послідовності:

1. «Ой одна я, одна...»
2. «За байраком байрак...»
3. «Мені однаково»
4. «Не кидай матері, казали...»
5. «Чого ти ходиш на могилу?..»
6. «Ой три шляхи широкії»
7. «Весеннє сонечко ховалось...»
8. «Садок вишневий коло хати»
9. «Не спалося, а ніч, як море...»
10. «Рано-вранці новобранці...»
11. «В неволі тяжко, хоча й волі...»
12. «Чи ми ще зійдемося знову…»
13. «Понад полем іде...»

Прикладом циклу поезій може слугувати також цикл елегій про Тараса Шевченка «Поточене горем серце» (1971), автором яких є Володимир Підпалий (1936–1973). Цей цикл включає такі поезії: «Петербурзька елегія», «Малоросійська елегія», «Яготинська елегія», «Моринська елегія», «Інтуїтивна елегія», «Казематська елегія», «Косаральська елегія», «Раїмська елегія», «Елегія до земляків», «Канівська елегія». М’яка викривальна тональність віршів, домінанта моральнісного імперативу, апелювання до національних почуттів і людської совісті – ось що характеризує поезію цієї тематики. Автор спробував показати внутрішній світ поета в різні, часто переломні або кризові, моменти його життя. Перевтілившись в образ Шевченка, він бере на себе високу мистецьку відповідальність передати його духовний і душевний стан, показати найсокровенніші болі й тривоги. Жанр елегії найкраще передає Шевченкову тугу, глибину його почуттів. Поет фіксує уявні душевні порухи Шевченка на тій стадії внутрішньої психологічної роботи, коли зароджуються думки, наміри, плани, коли поет зважує на терезах розуму можливе й бажане.

(За матеріалами: Підпалий Володимир Олексійович / Шевченківська енциклопедія : в 6 т. - Т.5: Пе-С / НАН України, Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка; редкол. : М. Г. Жулинський (гол.) |та ін.)|. - - К., 2015.-- 1040 с. : |904) іл. - кольор. вклейка. Стор. 129-130. archive.org)