Довідник Модуль 1.1

Комунікативний закон – це найзагальніша типова закономірність процесу спілкування, що характерна для будь-якого типу міжособистісної, групової чи масової мовленнєвої взаємодії, незалежно від того, хто конкретно спілкується, з якою метою, у якій ситуації тощо. Крім комунікативних законів (загальних законів), у спілкуванні людей діють також правила спілкування. Різниця між законами й правилами суттєва: закони здебільшого не залежать від особливостей комунікації, вони ніби завжди чинні, а от правила та їх використання залежать від того, хто спілкується, з ким, які їхні комунікативні ролі тощо. Знання комунікативних законів (як і правил спілкування) та вміння використовувати їх на практиці, а якщо необхідно – протистояти їм – важливий складник комунікативної компетенції кожної освіченої людини. Серед основних законів спілкування виокремлюють такі (гортайте вперед, щоб перейти до наступного закону, і натискайте на назву закону, щоб прочитати його сутність):

Як свідчать словникові визначення, факт (лат. factum, букв. «зроблене», пов’язане з facio, facere «робити») здебільшого тлумачать як щось, що відповідає дійсності, як дійсне реальне явище чи подію; реальність.

Факти бувають історичні, а бувають факти сьогодення, свідками яких є ми. Факти бувають біографічні, тобто ті, що стосуються життя окремої особи, а бувають суспільні, які стосуються багатьох людей, суспільного життя. Та, незалежно від своєї специфіки, усі факти об’єднує те, що ми їх сприймаємо як те, що дійсно трапилося, відбулося, мало або має місце в реальності.

У творах, особливо, наприклад, історичних, біографічних, факти є основною, на якій будується сюжет. Водночас у багатьох випадках факти, які письменники / письменниці відбирають для художнього відтворення, стають не просто копіюванням, словесним представленням реальних подій, явищ, а переростають у щось більше, набуваючи глибших смислів. Наприклад, Іван Котляревський у драмі «Наталка Полтавка» використовує такий історичний факт, як показ на сценах театрів на початку ХІХ ст. п’єси-водевілю російського драматурга Шаховського «Козак-віршописець». Однак у творі Котляревського цей історичний факт стає символом того, як російські митці перекручували нашу історію та спотворено представляли українство у своїх творах.

Інколи митці / мисткині для створення якогось образу у своєму творі беруть факти з життя відомих їх сучасників або історичних персоналій. Тоді говорять, що певний персонаж має у своїй основі реальний прототип.

Прототип (від давньогрец. Πρῶτος – перший + τύπος – відбиток, відтиск; першообраз) – конкретна історична чи сучасна автору/-ці особа, яка послужила моделлю для створення художнього образу.

Водночас, працюючи над художнім образом, автор/-ка може наділяти своїх героїв рисами, які характерні для багатьох інших людей. У цьому разі говорять про типізацію, тобто про втілення в окремому художньому образі людини типових, узагальнених рис багатьох реальних людей. Саме завдяки цьому конкретні персонажі твору набувають глибшого значення. Так, Наталка з п’єси Івана Котляревського «Наталка Полтавка» є типізованим образом простої української дівчини-селянки, наділеної багатьма чеснотами і готової боротися за своє щастя, а возний Тетерваковський є типізованим образом українців, які женуться за матеріальними благами й готові заради цього відректися від всього національного – мови, культури, народної моралі. Крім типізованих образів людей, митці можуть створювати й інші художні типізовані образи – суспільства, культури, природи тощо.

Таким чином, типізацію в художньому творі можна розглядати як процес художнього узагальнення, спрямований на пошук закономірностей у житті людини й суспільства. Типізація поширюється на зображення характерів, зокрема передбачає втілення в одному образі ознак, що властиві багатьом людям.

До повнозначних, або самостійних, частин мови відносять іменник, прикметник, числівник, займенник, прислівник і дієслово (див. схему). Повнозначність цих частин мови виявляється в тому, що вони мають як лексичне, так і граматичне значення.

Центральними частинами мови є іменник та дієслово, адже інші частини групуються навколо них.

Іменник як одна із центральних частин мови групує навколо себе дві самостійні частини мови, а саме прикметник та числівник. Сюди ж прилягає й займенник, попри свою специфічність. Ці частини мови називають іменними частинами мови.

Іменні частини мови – це іменник і частини мови, які згруповані навколо нього й пов’язані з ним. Ця пов’язаність виявляється на рівні лексичного значення, адже прикметники, числівники й частина займенників позначають якісні або кількісні ознаки предметів і явищ, названих іменниками (чи в окремих випадках займенниками, які заміщують іменники). Крім того, ця пов’язаність виявляється й на рівні морфологічному й синтаксичному рівні. Наприклад, прикметники, а також порядкові числівники повторюють значення числа, роду й відмінка, відповідно до числа, роду та відмінка іменника, яких вони стосуються. Своєю чергою кількісні числівники інколи залежать від іменників, а інколи граматично керують ними.

Кожна з іменних частин має свою специфіку, відбиту в наведених нижче таблицях.

Дієслово по праву вважають центральною частиною мови, адже в кожному дієслові в згорнутому вигляді вже ніби є інформація про якусь ситуацію дійсності. Наприклад, щойно ми чуємо дієслово «переїхати», то вже можемо намалювати в уяві цілу історію (хтось звідкись кудись колись якось переїхав, переїжджає чи переїжджатиме). Можливо, саме тому дієслово – найскладніша частина мови, яку, зокрема, характеризують такі особливості:

• загальне граматичне значення: дієслова виражають значення дії, процесу або стану предмета, відповідаючи на питання що робити? що зробити?: читати, мріяти, бути, сніжити;
• граматичні (морфологічні) значення: дієслова (залежно від їхньої форми) мають морфологічні власне дієслівні значення виду, способу, часу, перехідності / неперехідності та стану, а ще значення, позичені в іменника, серед яких особа, рід, число, а в деяких випадках ще й відмінок;
• синтаксичні ознаки: форми дієслів у реченні типово виступають у ролі присудків, однак можуть виконувати роль й усіх інших членів речення (підмета, додатка, означення або обставини), хоча й рідше;
• словотвірні ознаки: дієслово серед інших частин мови має найбільшу кількість префіксів (з-, с-, роз-, до-, ви-, від-, пере-, за-, по-, попо-, пона-, поза- тощо), а також чимало специфічних суфіксів (-ти, -ся(-сь), -ну-(-ону-), -ува-(-юва-), -ирува-, -ізува-, -но, -то, -учи(-учи) тощо).

Дієслово як частина мови має найбільшу кількість форм серед інших частин мови. Кожна з форм характеризується власним набором граматичних значень, частина з яких спільна з іншими формами, а частина – специфічні. Серед форм дієслів є змінні й незмінні.

Типове дієслово має як змінювані (дієвідмінювані та відмінювані) форми, так і незмінювані форми.

Неозначена форма дієслова, або інфінітив (від (від лат. infinitivus — «невизначений», «неозначений»), – це початкова форма дієслова, яка називає дію, процес, стан узагальнено, не указуючи на час, особу, рід, число чи відмінок. Це незмінювана форма дієслова, що відповідає на питання що робити? (недоконаний вид) або що зробити? (доконаний вид).

Основна інфінітивів закінчується на суфікс -ти (інколи з постфіксом -сь(-ся)): родити, народити, родитися, народитися. Незмінюваністю інфінітив подібний до прислівника, а неспіввідносністю із будь-яким часом – до іменника. У реченні інфінітив типово виступає підметом (чим подібний до іменника) або частиною складних присудків: Жити – це любити. А любити означає творити добро, рідше – іншими членами речення: Наталка пішла поговорити з матір’ю. Замість почути доньку, мати, на жаль, мала бажання слухати виборного.

Дію, процес або стан, які мають місце в реальності, ми сприймаємо або як щось цілісне, або як щось нецілісне. Відповідно цю особливість відбивають дієслова у категорії виду. Вид дієслів – це значення, яке притаманне всім дієслівним формам. Воно вказує

• або на внутрішню цілісність, завершеність, результативність дії, процесу чи стану, наприклад: прочитати, насолодитися, полюбити. Дієслова з таким значенням називають дієсловами доконаного виду;
• або на те, що дія, процес або стан ще тривають, не добігли своєї внутрішньої межі, наприклад: читати, насолоджуватися, любити. Дієслова з таким значенням називають дієсловами недоконаного виду.

Перша група дієслів відповідає на питання що зробити? що зробиш? що зроблять? що зробили? що зробимо? що зроблю? тощо. Друга група – на питання що робити? що робиш? що роблять? що робили? що робимо? що роблю? тощо. Окремі форми доконаного та недоконаного виду утворюють пари: прочитати – читати. Такі форми називають парновидовими. Важливою ознакою таких дієслів є однаковість лексичного значення. Значення таких дієслів у парі треба тлумачити так:

Усі дієслова мають той чи той вид, однак не всі з них можуть мати видові пари.

Причина цього криється в їхньому лексичному значенні. Подібні дієслова називають одновидовими. А є ще хитріші слова, які водночас можуть виражати і доконаний і недоконаний вид дії, як-от дієслово модернізувати чи драматизувати. Їх називають двовидовими. Залежно від цього розрізняють одновидові, парновидові та двовидові дієслова.

Видову пару, за спостереженнями науковців, має лише третина дієслів. Утворення видової пари найчастіше відбувається за допомогою префіксів (по-, з-(с-), на-, о-) і суфіксів (-ува-, -овува-, -ва-, -а-, -и-), рідше – шляхом зміни наголосу (нарізати – нарізати) або чергування голосних звуків (зачіпати – зачепити). А інколи видова пара – це дієслова, утворені від різних основ, як-от: брати – узяти, говорити – сказати, шукати – знакти, ловити – піймати.

Утворення форм доконаного виду за допомогою префіксів (зокрема по-, з-/с-, рідше на-, за-, ще рідше в-/у-, о-, при-, про-) можливе лише від дієслів, що позначають конкретні фізичні дії, різні види інтелектуальної діяльності, становлення ознаки: різати – порізати, множити – помножити, писати – написати, бронювати – забронювати, готувати – приготувати тощо. В інших випадках маємо спільнокореневі слова з різним лексичним значенням, але не видові пари: возити – довезти, завезти, підвезти.

Форми доконаного виду утворюються від форм недоконаного найчастіше за допомогою суфіксів (підписати – підписувати), натомість форми недоконаного – від доконаного – за допомогою префіксів (писати – написати).

Перш ніж розглянути, що таке тема і проблема в текстах, зокрема художніх, звернімося до етимології цих двох слів.

Як бачимо із цих етимологічних спостережень, тема і проблема мають дещо спільне: в обох випадках у значенні слів зафіксовано те, що це щось, що ми «ставимо, кладемо, кидаємо перед собою», щоб уважно його роздивитися, ретельно його осмислити. Це важливе спостереження, яке допомагає побачити спільне між темою тексту і проблемою. Водночас ці поняття мають і суттєву різницю, яку важливо розуміти.

Тема – це коло подій, життєвих явищ, представлених у творі крізь призму авторського їх бачення. Таким чином, тема тісно пов’язана із сюжетом твору (подієвим його рядом).

Зазвичай тему твору означають, використовуючи конструкції «у творі зображено (що саме?)…», «автор/-ка розповідає про (що саме?»…» тощо. Саме такими конструкціями прийнятно користуватися, коли йдеться про сюжетні твори, де змальовано дії й події, що відбуваються в певний час й у певному місці. Наприклад, темою драми Івана Котляревського «Наталка Полтавка» можна вважати історію кохання бідної української дівчини-селянки, яка відстоює своє право на щастя в умовах кінця XVIII – початку ХХ ст. Натомість коли йдеться про ліричні твори, які зазвичай не мають сюжету й чіткої прив’язки до часу, місця, а зосереджені на змалюванні внутрішніх переживань, емоцій тощо, тоді точніше говорити не про тему, а про мотив поетичного твору. Наприклад, мотивом пісні Марусі Чурай «Віють вітри» є страждання української дівчини, спричинені тривалою розлукою зі своїм коханим хлопцем-козаком.

У невеликих за обсягом творах зазвичай увагу зосереджено на одній темі, однак якщо йдеться про великі тексти, то тут авторська увага може «ставити перед собою» кілька тем. Тоді ми можемо говорити про широку тематику твору.

Водночас тема тісно й органічно пов’язана з проблемою (чи проблемами), яку (які) автор/-ка порушує у зв’язку з актуалізовано темою й пропонує своє бачення її (їх) розв’язання або ж пропонує поміркувати читачам і читачкам над шляхами й способами подолання відповідної проблеми (відповідних проблем). Із цього випливає, що проблема – це такий аспект змісту твору, на якому акцентує свою увагу автор/-ка й пропонує його бачення.

Коло проблем, охоплених авторською увагою, становить проблематику твору. Визначити проблематику тексту – це значить побачити глибше його тему, зрозуміти життя краще й ширше. Наприклад, драма «Наталка Полтавка» на позір має одну головну проблему, яку можна означити так: «Чи може перемогти проста дівчина в боротьбі за своє кохання?». Та поряд із цією проблемою автор порушує й низку інших, серед яких:

• проблема статусу жінки в патріархальному суспільстві;
• проблема соціальної нерівності;
• проблема національного звиродніння українства під тиском історичних і соціальних обставин;
• проблема «сродності» українства до добрих справ, тобто від природи доброї натури українців і українок;
• проблема становлення українського театру;
• проблема історичного минулого та ін.

Порушуючи певну проблему автор/-ка намагається знайти її розв’язання або щонайменше загострити, щоб читачі й читачки самі спробували знайти відповіді на ту чи ту проблему. Говорячи про проблеми в текстах, виокремлюють соціальні, політичні, економічні, виробничі, особистісні, побутові, етичні, психологічні, національні, екологічні, культурні тощо проблеми.

Контекст (від лат. contextus – тісний зв’язок, з’єднання) –

1. сукупність обставин, від яких залежать значення або сенс будь-якого знака, вислову, тексту, дії;
2. уривок тексту із закінченою думкою, який дає можливість точно визначити смисл окремого слова чи виразу.

У випадку словесних знаків (висловів і текстів) розрізняють мовний і позамовний (ситуативний) контекст (див. схему).

Мовний контекст – це текст, у якому побутує будь-який вислів (слово, фраза, частина тексту) і з нього випливає значення вислову. Коли говорять, що в певному контексті певний вислів має таке-то значення, мають на увазі ту частину тексту, яка впливає на значення вислову. Позамовний (ситуативний) контекст – це обставини, не пов’язані власне з мовою, однак від яких залежить значення вислову чи тексту, його сприйняття й розуміння.

У філософії 20 ст. з’явився навіть особливий напрям – контекстуалізм, що визнає вирішальну роль лінгвістичного, суспільно-історичного та культурного контексту в розумінні явищ, текстів, понять, ідей, цінностей. Дійсно, глибоке розуміння будь-якого літературного, художнього, твору, як і будь-якого іншого тексту, передбачає значною мірою розуміння багатьох контекстів, у яких він існує і з якими пов’язаний.

Наприклад, з’ясування історичного контексту написання якогось твору може допомогти зрозуміти, чому саме цей твір і саме на цю тему з’явився в певну історичну епоху. З іншого боку, знання цього контексту сприятиме виявленню чогось, що допоможе глибше зрозуміти відповідний текст як відображення певного історичного часу. Розуміння історичного контексту передбачає дослідження політичної, соціально-економічної та культурної обстановки, у якій було створено текст.

Наприклад, для розуміння тематики й проблематики драми Івана Котляревського «Наталка Полтавка» украй необхідним є розуміння загальної політичної, соціальної та культурної ситуації на українських землях (зокрема на Полтавщині) наприкінці XVIII – на початку ХХ ст., адже саме в цей час значна територія нашої країни потрапила під владу російської імперії, яка насаджувала свою мову, культуру, принципи економічного й політичного життя. І все це відбувалося невдовзі після того, які український народ на початку ХVIII ст. під проводом Івана Мазепи зробив спробу вирватися з «тісних обіймів москалів».

Біографічний контекст, тобто знання відомостей про життя автора чи авторки певного художнього твору, допоможе краще усвідомити, що стало мотивом до появи цього твору, чому було обрано саме цю тему й чому її було висвітлено саме так. Наприклад, знання про те, що Іван Котляревський був родом з Полтавщини й походив з козацького роду допоможе краще зрозуміти, чому його так хвилюють питання збереження української мови, духу українства в протистоянні з російськими забродами.

Осмислення культурного контексту може забезпечити бачення твору на тлі розвитку культури загалом, простеження його зв’язків з іншими творами чи іншими видами мистецтва (інтертекстуальність). Наприклад, розуміння драми «Наталка Полтавка» неможливе без урахування того факту, що у своєму тексті Іван Котляревський використав народні твори, зокрема пісні Марусі Чурай, твори Григорія Сковороди (перероблені), а також без знання змісту п’єси-водевіля ХІХ ст. Шаховського «Козак-віршописець». Котляревський, написавши українською мовою драму «Наталка Полтавка», дав дошкульну відповідь згаданому російському драматургу, адже в ній приховано викриває брехню росіянина, який зобразив українців як таких, що не можуть жити без «добрих і чесних московитів», а також як таких, що буцімто дуже люблять російського царя-тирана Петра І.

Крім того, можна також говорити про контекст читача / читачки. Адже глибина розуміння всіх інших контекстів, актуальних для розуміння тексту, значною мірою залежить від того, хто цей твір читає, що ця людина знає, наскільки вона освічена, щоб побачити глибину твору та його особливості, і, урешті-решт, що вона шукає в цьому творі – те, що там дійсно є, чи те, що вона хотіла б там побачити й вичитати.

Термін «драма» багатозначний. З одного боку, ним позначають рід літератури і тоді вживають як синонім термін «драматургія», а з другого, – ним позначають жанр драматургії і тоді для розрізнення інколи до слова «драма» додають означення «власне», тобто «власне драма».

Драма, або драматургія (від давньогр. δρᾶμα — «дія», «діяння», «дійство») — один із літературних родів (поряд з епосом, лірикою, ліро-епосом), який об’єднує твори, що змальовують світ у формі дії, яка розгортається шляхом діалогів і монологів дійових осіб. Драматичні твори здебільшого призначені для сценічного втілення. Відмінності драматургії від інших родів літератури показано на схемі.

За структурою драматичні твори поділяють на акти (дії) та яви, сцени (частина твору з незмінною кількістю дійових осіб; при зникненні когось або появі нового починається нова ява).

Основними жанри драматургії є комедія, драма та трагедія. Крім того, виокремлюють інші специфічні жанри, як-от драма-феєрія, мелодрама, трагікомедія, трагіфарс, водевіль тощо. Загальновживаним терміном для позначення будь-якого драматичного твору є п’єса.

Драма (власне драма) – це п’єса зазвичай соціального, побутового чи історичного характеру з доволі гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі, однак здебільшого не завершується трагічно. У межах дії, яку розвиває драматург/-иня через діалоги й монологи дійових осіб, розкривається психологія героїв, мотиви їхніх дій і вчинків.

В Україні драма в сучасному її розумінні розвинулася на початку ХІХ ст., коли з’явилися перші драми, авторами яких були І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко. Ці п’єси здебільшого були на соціально-побутову тематику, у них можна було помітити риси шкільної драми й вертепу. Першою драмою в новій українській літературі, тобто в літературі, писаній простою народною мовою, стала п’єса Івана Котляревського «Наталка Полтавка». Саме тому цю соціально-побутову драму з елементами водевілю видатний драматург Іван Карпенко-Карий влучно назвав «праматір’ю українського народного театру».

Свого піку традиційна драма досягла в ІІ пол. ХІХ ст., коли з’являються твори І. Карпенко-Карого, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Франка та ін. Ці драматичні твори розширили ідейно-тематичне коло драматургії (життя інтелігенції, міщан, взаємини міста й села тощо). У ХХ ст. драма як жанр активно розвивається, набуваючи рис модерновості: з’являються філософські й психологічні драми, монодрами тощо.