Довідник Модуль 2.5

Підтекст — прихований, внутрішній зміст висловлювання, який виникає у зв’язку зі словесно вираженим змістом, супроводжує його, а інколи частково або й повністю змінює. Підтекстове значення виникає завдяки зміні прямого значення слів під впливом контексту і позамовних чинників, наприклад, позиції мовця, його фонових знань, комунікативної мети тощо. «Зчитати» підтекстову інформацію у висловлюванні може тільки людина, яка здатна відчути, усвідомити, що за прямо висловленим змістом приховується інша інформація, інколи гумористична, іронічна, сатирична чи, навпаки, наказова, погрозлива, засуджувальна тощо. Наприклад, коли хтось чує на свою адресу фразу: «Ото вже навчилися!», то за цим висловом може ховатися іронія, критика, осуд, залежно від ситуації спілкування (ширшого контексту), ролі учасників комунікації та ін.

Підтекст найбільш питомий для текстів (медіатекстів) розмовного, публіцистичного та художнього стилів. Також він можливий у текстах конфесійного (релігійного) спрямування. Однак для офіційно-ділового та наукового стилів підтекст не є «рідним», якщо не йдеться про специфічні жанри. Наприклад, у науковій статті підтексту не має бути, а от у статті-рецензії, де пропонують аналіз наукового тексту, підтекст цілком можливий, особливо якщо в цій рецензії автор чи авторка іронічно чи інколи навіть сатирично хоче показати недоліки рецензованого тексту.

Якщо говорити про художній стиль, то підтекстова інформація лежить в основі деяких тропів (іронія, алегорія), жанрів (байка, казка). Приховану інформацію можуть нести мовні одиниці всіх рівнів — слова («Од молдованина до фінна / на всіх язиках все мовчить, / бо благоденствує», — Т. Шевченко), фрагмент тексту («На цвинтарі розстріляних ілюзій / Уже немає місця для могил», — В. Симоненко), цілі художні твори («Інтермеццо» М. Коцюбинського, «Каменярі» І. Франка, «Оргія» Лесі Українки), без сприйняття підтексту яких неможливо зрозуміти їхнього ідейного змісту і оцінити художні якості. Особливо характерний підтекст для психологічної новели, психологічної драми, ліричних творів¹. Проілюструємо «широкими мазками»² вияви підтексту в поезії Миколи Зерова «Елегія».

¹ Джерело: onlyart.org.ua

² Зверніть увагу! На письмі для показу фрагментів тексту, які автор чи авторка радять читати, усвідомлюючи підтекст, інколи використовують лапки. Український правопис містить щодо цього таку норму: Для виділення в тексті слів (висловів), що їх наводять як «чужі» або з відтінком іронічного, презирливого і подібного ставлення до чужого висловлювання, а також слів незвичайних, слів, ужитих уперше або, навпаки, застарілих, і т. ін.: Моє ім’я враз із кількома іменами подібних до мене «во время оно» оббігало весь край, було пострахом усіх «мирних і вірноконституційних горожан», — з моїм іменем усі вони в’язали поняття перевороту, революції, різнí (І. Франко); Аж якраз одхилилися двері, і сліпий Жан, брат жінчин, адмірал у одставці, ввійшов під руку з своїм «міноносцем», як він кликав лакея (М. Коцюбинський); Аби тільки те «завтра» швидше прийшло (О. Копиленко); Чужих слів уникав, а як траплялися які «консерватори», «бюджет», кожне з’ясовував (А. Головко).

Як показано на прикладі ліричного твору Миколи Зерова, для творення підтексту використовується широка палітра художніх засобів, а саме:

Тому, намагаючись зрозуміти підтекст висловлювання (тексту), варто звертати на різноманітні мовні засоби (багатозначні слова, фразеологізми, діалектизми, жаргонізми; інтонацію і навіть пунктуацію (якщо йдеться про писаний текст) та ін). Крім того, важливо враховувати ситуацію спілкування (мовець, мета спілкування та ін.) та широкий контекст (особистісний, історичний, культурний тощо). Як було зазначено попередньо, одним із засобів творення підтекстових смислів у висловленні є метонімія.

Ця бібліотека свою місію бачить у такому: створити можливість для всебічного та зручного дослідження української мови. І дійсно, зібрані на вебсайті матеріали можуть бути корисними для будь-кого: і для учнівства, і для студентства, і навіть для науковців.

У розрізі вивчення граматики української мови, безперечно, передусім дуже корисними будуть матеріали розділів «Словозміна» та «Морфеміка». Так, розділ «Словозміна» відображає слова української мови відповідно до їхнього нормативного написання. У цьому розділі представлено 6,3 млн словоформ для близько 441 тис. словникових статей. Цей розділ може бути у пригоді, наприклад, коли виникає потреба уточнити, зокрема, такі питання:

Важливо зауважити, що всі парадигми словоформ, які пропонуються в онлайн-бібліотеці «Горох», відображають матеріали, зафіксовані на цифровому ресурсі
«Словники України online», яким опікується Національна академія наук України. Згаданий цифровий ресурс розвивається, відповідно – актуалізується інформація в онлайновій бібліотеці. Однак, якщо виникають сумніви щодо якогось питання, то краще додатково вивчати питання, звертаючись до академічних (наукових) видань або цифрових джерел.

Крім розділу «Словозміна», корисним для дослідників граматики може бути також розділ «Морфеміка», розроблений на основі «Словника афіксальних морфем української мови» (авторки: Н. Ф. Клименко, Є. А. Карпіловська, В. С. Карпіловський, Т. І. Недозим; Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України. Київ: [б.в.], 1998. 440 с.). У цій онлайновій версії словника подано 817 афіксальних морфем (145 префіксальних та 672 суфіксальних), які функціюють у складі понад 130 тис. простих слів сучасної української літературної мови.

Дієприслівник – це незмінювана форма дієслова, що поєднує в собі ознаки дієслова та прислівника й уживається в реченні на позначення дії, що супроводжує основну, виражену присудком. У реченні дієприслівник завжди обставина, до якої можна поставити питання: що роблячи? що зроблячи? що робивши? що зробивши? як? коли? чому? тощо. Дієприслівник є незмінюваною формою дієслова, як і інфінітив та безособова форма на -но, -то, але, на відміну від них, він ніколи не буває в реченні присудком, а тільки обставиною.

Дієприслівники мають форми доконаного виду (утворені від дієслів, які вказують на дію, стан, процес, що добігли свого логічного завершення й далі вже не можуть зазнавати змін), наприклад, пишучи, писавши, біжучи, бігши, і недоконаного виду (утворені від дієслів, які вказують на дію, стан, процес, що ще тривають, розвиваються і не досягли свого логічного кінецвого пункту), наприклад, написавши, прочитавши.

Крім того, інколи говорять, що дієприслівники бувають теперішнього та минулого часу. Насправді ж час дієприслівників – відносний: у реченні вони можуть указувати на передування, одночасність або наступність дії, вираженої ними, відносно основної дії, позначеної дієсловом-присудком, порівняйте:

Оскільки дієприслівник – незмінювана форма дієслова, його форми утворюють за допомогою обмеженої кількості суфіксальних морфем, які додаємо до відповідних дієслівних основ (див. таблицю).

Дієприслівники, як і часово-особові форми дієслова, з часткою НЕ пишемо зазвичай окремо: Дивитися, не підходячи близько; Робити не поспішаючи. НЕ пишемо разом з дієприслівником (тобто як префікс не-) тоді, коли відповідний дієприслівник без не- не вживається. Таких дієприслівників насправді дуже мало, як-от: неволячи, нездужаючи.

Також дієприслівник пишемо разом з не- тоді, коли не- є частиною префікса недо- (недоїдаючи, недобачаючи, недолюбивши, недочувши). Однак якщо частку не вжито для заперечення дії, вираженої дієприслівником із префіксом до, то її пишемо з такою формою окремо, наприклад: Він, недочуваючи, поспішив перепитати. Він, не дочýвши моїх слів, перепитав ще раз.

Прислівник — це повнозначна (самостійна) частина мови, що називає статичну ознаку дії (йти швидко), ознаку іншої ознаки (надзвичайно легко, зовсім легкий) і подеколи ознаку предмета (прогулянка пішки), виражаючи ці ознаки незмінюваними формами й відповідаючи на цілу низку питань, а саме: як? якою мірою? яким чином? відколи? коли? допоки? звідки? де? куди? навіщо? чому? з якою метою? усупереч чому? незважаючи на що?, залежно від значення, яке виражає те чи те слово.

Прислівники за значенням і функцією поділяють на означальні (якісно-означальні, міри й ступеня, способу дії), обставинні (часу, місця, причини, мети, допусту) та модальні (вставні слова; слова, що позначають стан).

Прислівник у реченні типово виступає обставиною, тобто характеризує дії, стани, ознаки предметів, однак може виконувати й інші ролі. Таким чином, у реченні прислівники здебільшого пов’язані з дієслівними формами, а також з формами прикметників або інших прикметників. Зрідка прислівники можуть поєднуватися з іменниками, однак тоді такі прислівники набувають синтаксичних ознак прикметника (тобто виступають у реченні означеннями).

Питання класифікації форм слів на частини мови, тобто великі класи словоформ, що мають спільні ознаки, належить до проблемних у мовознавстві. З одного боку, це пов’язано з різноманіттям словоформ та притаманних їм ознак, а з іншого, тим, на яких засадах (принципах) відбувається поділ цих словоформ на класи. Так, мовознавці різних країн по-різному класифікують частини мови у своїх мовах, керуючись різними підходами, серед яких виділяють логічний, логіко-семантичний, формально-граматичний, психологічний, синтаксичний, лексико-граматичний та функційний. У результаті застосуваннях різних підходів кількість частин мови може виявлятися різною.

Однак це лише одна з можливих класифікацій. Наприклад, деякі мовознавці вважають, що займенник – це не окрема частина мови, а лише різновиди іменників, прикметників, числівників і прислівників. Відповідно вони говорять про займенникові іменники (я, ти, хтось), займенникові прикметники (якийсь, який, чий), займенникові числівники (котрий, котрий-небудь) і займенникові прислівники (де, коли, як, десь). Інші дослідники вважають, що порядкові числівники на зразок, перший, сотий, тисячний – це не числівники, а прикметники із порядковим значенням.

Ще є лінгвісти, які виокремлюють таку частину мови, як категорія стану, або станівник. Це слова на зразок безлюдно, важливо, вітряно, видно, спішно, можна, морозно, треба, потрібно, чутно, сумнівно, ліньки, прикро, жалко, корисно, соромно, необхідно, варто, страх, жаль, гріх, лихо, тихо. Та й із так званими службовими частинами мови не все так гладко. Деякі дослідники пропонують, крім часток, прийменників і сполучників, виділяти ще й слова-зв’язки, тобто словоформи, за допомогою яких ми пов’язуємо підмети з присудками в реченнях. А інші науковці вважають, що службові слова – це зовсім не слова, а морфеми – як префікси і суфікси, але які пишуться окремо і допомагають повнозначним словам виражати їхні значення.

На вигук теж дивляться в мовознавчій науці по-різному. Хтось такі форми вважає окремою частиною мови, а хтось уважає, що вони є словами-реченнями, а тому їх слід розглядати у синтаксисі. Тобто хоча поділ форм слів на класи (частини мови) ґрунтується на певних критеріях / ознаках, однак є чимало випадків, коли певна словоформа не відповідає всім критеріям / ознакам. Це викликає труднощі в класифікації частин мови. А на практиці це часто виливається в те, що те саме слово ми можемо класифікувати по-різному залежно від основних, значущих ознак його із відкиданням якихось другорядних. У цих випадках можемо говорити про перехідні явища в системі частин мови. Наприклад, форма можливе — в одних випадках це іменник, а в інших — прикметник.

А останнім часом ще й актуалізувалися деякі нові явища в системі частин мови, наприклад, з’являються нові прийменники, похідні від іменників з прийменниками (на знак, в ім’я), натомість чимало прийменниково-іменникових сполук набувають виразних ознак прислівників (на жаль, на щастя). У багатьох випадках питання класифікації таких перехідних або нових явищ є мовознавчою проблемою, яку різні науковці й науковиці розв’язують по-різному.

Філософські проблеми – це широке коло питань, науковим вивченням яких займаються філософи – від давнини до сучасності.

Поле філософської проблематики надзвичайно широке. Ось лише невелика дещиця «вічних» філософських проблем: свобода волі, сенс життя, джерело зла, існування Бога, межі пізнання, мова і свідомість, релігія і наука, техніка і природа, людина і штучний інтелект, природа і культура... Митці й мисткині у своїх творах часто також виходять на різноманітну філософську проблематику, пропонуючи художні версії розв’язання «вічних питань» філософії.

Мовознавча проблема — це питання, що стосуються мови чи окремих тем, щодо яких у мовознавчому колі немає спільності в поглядах або щодо яких ще не запропоновано задовільної відповіді на сучасному етапі розвитку лінгвістичної науки. Якщо говорити про морфологію, то серед мовознавців немає спільності в поглядах, зокрема, на кількість і специфіку частин мови, про що вже було раніше сказано. А ще проблемними є питання про те,

І таких питань насправді безліч. У цьому може переконати підручник дослідниці Олени Селіванової, де вона означила чимало питань, які потребують наукового осмислення.

Літературознавча проблема — суперечливе питання, пов’язане з художньою літературою або історико-літературним процесом, щодо якого немає одностайності в колі дослідників, наприклад, через брак інформації або різницю в підходах і поглядах на певне питання, факт, подію, твір чи автора.

Важливо наголосити, що вивчення будь-якого художнього твору передбачає множинність прочитань з різних позицій. Так, кожна нова генерація дослідників літератури знаходить щось нове у тому, що вже, здавалося, давно було вивчене. А це означає, що навіть один невеликий твір може виявитися ще тією літературознавчою проблемою.

Філософська лірика (також філософська поезія) — поетичні твори, у яких автор/-ка через ліричного героя осмислює різноманітні філософські проблеми, як-от: життя і смерті, людини та світу, зв’язку минулого, теперішнього й майбутнього, зв’язку поколінь, часу та простору, істини й неправди, добра та зла, життя за покликом серця (емоції) чи за вказівками розуму (раціональність) тощо. Філософську лірику інколи називають своєрідною «наукою в поезії».

Характерними особливостями філософської лірики є настанова на пізнання сутнісних проблем буття, часу і простору, наявність логізованих узагальнених образів, медитація як спосіб ліричного осмислення дійсності. Для цього, як і загалом для будь-якого ліричного твору, поети/-ки використовують увесь арсенал художніх засобів (епітети, порівняння, метафори, метонімії тощо). Для філософування у формі лірики придатними є різні жанри, як-от сонети, рубаї, газелі, есе, етюди, елегії, медитації та ін.

Яскравими представниками філософської лірики в епоху Античності були Гесіод, Овідій, Лукрецій. Пізніше філософські проблеми в поезії розгоратали Лі Бо, Ду Фу, Омар Хайям, Рудакі, Г. Сковорода, Ф. Петрарка, В. Шекспір, Й. В. Ґете, Ф. Шіллер, В. Вітмен, Дж. Байрон, Г. Гейне, Р. М. Рільке, М. Зеров, М. Бажан, В. Свідзинський, Б.-І. Антонич, Д. Павличко, В. Стус та ін.

Дилогія (від грецьк. di — двічі, logos — слово) — це поєднання двох літературних творів, пов’язаних між собою спільністю сюжету, дійових осіб тощо. Раніше — у давньогрецькому театрі — так називали драму на два акти. Крім літературних творів, поняття дилогії можна застосовувати й до інших видів мистецтва, наприклад, можна говорити про дилогію, коли йдеться про кінострічку чи мультфільм, які мають дві відносно самостійні частини. Водночас про твір образотворчого мистецтва, що складається з двох тематично пов’язаних картин, говорять, що це диптих (від грец. δίπτυχος — подвійний, складений удвоє). Однак у літературі інколи також використовують цю назву, щоб показати своєрідну техніку письма.

Еле́гія (грец. ἐλεγεια, від ἓλεγος – смуток) – жанр ліричної поезії. В античній літературі спочатку так іменували твори, написані елегійним дистихом (див. нижче), тобто двовіршами. У творчості давньогрецьких поетів VII–VI ст. до н. е. елегія охоплювала широку тематику, у Давньому Римі (зокрема в творчості Овідія) уже переважала любовна.

В українській літературі нові жанрові різновиди елегії створили Т. Шевченко (елегії-думи «Думи мої, думи мої…», «Чого мені тяжко, чого мені нудно…»), І. Франко (цикл «Майові елегії»), Леся Українка («До мого фортеп’яно», «Східна мелодія», «Мрія далека»). Твори у жанрі елегії належать, зокрема, В. Самійленку (цикл «Елегії», «Весняна елегія»), взірцевими вважають елегії у спадщині М. Зерова (сонет. триптих «Poor Yorick!», «Елегія», диптих «Finale»), М. Бажана («Пам’яті друга», «Перший сніг», «Тишина»). Загалом в українській поезії ХХ ст., як і у світовій, елегія втратила колишню жанрову визначеність, ставши радше «знаком традиції», певним настроєво-тематичним твором. Саме в такому сенсі елегійність характерна й для багатьох сучасних поетів – В. Базилевського, В. Герасим’юка, Ірини Жиленко, Л. Костенко та ін.

(Джерело: esu.com.ua)

Елегійний дистих (двовірш) — антична строфа, що складалася з двох віршів (рядків), перший із яких зазвичай був гекзаметром, а другий пентаметром. Оскільки для латинської звукової системи характерним було протиставлення голосних не за наголосом, а передусім за довготою, то передати звучання справжнього гекзаметра чи пентаметра українською мовою неможливо. Тому поети-перекладачі експериментують, щоб хоча б приблизно передати те, як звучать відповідні античні розміри.

Для цього перекладачі найчастіше використовують дактилічну стопу (— U U), де перший склад наголошений, наступні два — ні. Важлива роль в елегійному дистиху належить цезурі — ритмічно-інтонаційній паузі всередині віршового рядка, яка розтинає його на дві, іноді три частини (позначаємо двома рисками). У гекзаметрі вона рухома, а от у пентаметрі — завжди ділить рядок навпіл.

Любощів ніжний співець, як свій шлях життьовий перейшов я, —
Друже-нащадку, тобі повість розкаже моя.
— U U / — U U / — // U U / — U U / — U U / — U
— U U / — U U / — // — U U / — U U / —

Метонімія (грец. μετωνυμία — «перейменування») — художній троп, який пов’язаний із заміною одного слова іншим на основі суміжності. Наприклад, в реченні «Ти довго Шекспіра перекладав сьогодні» (Є. Маланюк) слово вірш / твір / поезія замінено прізвищем автора. Розрізняють метонімію місця, часу, належності, матеріалу тощо. Щоб краще пригадати, що таке метонімія та деякі інші художні тропи, можете за бажання переглянути відеоурок на платформі Всеукраїнської школи онлайн: 11 клас. Українська мова. Метафора, метонімія, їхня роль у мовленні.

Далі розглянемо деякі випадки, як утворюється метонімія на основі актуалізації переносного значення словоформ різних частин мови.

Іменники. У випадку з творенням метонімічного переносу на рівні іменників найбільш поширеними є такі моделі:

Прикметники. Коли йдеться про прикметники, то метонімія найчастіше виявляється у зв’язку із предметом, про який ідеться, а не суміжністю самих ознак, як у першому з наведених нижче випадків.

Дієслово. У дієсловах метонімія (тобто виникнення переносного значення на основі суміжності) не дуже поширене, хоча й трапляється: диміти (пускати дим – курити тютюн), дзвонити (видавати звук – телефонувати), лускати (видавати звук і лускати насіння). Здебільшого, як і у випадку з прикметниками, дієслівна метонімія зумовлюється не суміжністю самих дій, а суміжністю об’єктів чи суб’єктів, із якими пов’язані ці дії, як-от: