Як ти гадаєш, про що йтиметься в казці?
Жив собі в однім лісі Лис Мики́та, хитрий-прехитрий. Йому здавалося, що нема нічого неможливого для нього.
Зав’язка.— Досі я ходив по селах, а завтра в білий день піду до міста й просто з торго́виці курку вкраду.
— Ет, іди, не говори дурниць! Там пси купами по вулицях ходять, то вже хіба б ти перекинувся на блоху, щоб тебе не побачили й не розде́рли, — уговкували його товариші.
— От же побачите: і на блоху не перекинуся, і не роздеруть мене! — товк своє Лис.
Про що ти дізнався / дізналася? Як ти гадаєш, що буде далі?
Розвиток дії. Але сим ра́зом бідний Микита таки прорахувався. По́між коно́плі та кукурудзи він заліз безпечно аж до передмíстя; огородами дістався аж до середмíстя. Але тут біда! Треба було хоч на коротку хвильку вискочити на вулицю, збігати на торго́вицю й верну́ти назад. А на вулиці й на торго́виці крик, шум, гарми́дер. Вози скриплять, колеса туркочуть, коні гримлять копитами, свині кви́чуть, селяни го́йкають — одним словом, кле́кіт такий, якого наш Микита й у сні не бачив, і в гарячці не чував. Позбу́вшися першого страху, а надто роздиви́вшися потро́ху, куди і як найлíпше бігти, Лис Микита набрався відваги, розбігся й одним духом ско́чив через пліт на вулицю. Але не встиг він добігти до торго́виці, коли йому назустріч біжить пес, з іншого боку надбігає другий, там бачить третього. Псів уже наш Микита не обдурить. Зараз заню́хали, хто він, загарчали та і як не кинуться до нього! Господи, яке страхíття! Куди дітися?
Шмигну́в він у найближчі відчинені сіни, а із сіней — на подвір’я. Бачить Лис, що на подвір’ї в кутí стоїть якась діжка. От він, недовго думаючи, скік у діжку та й сховався.
Лис Микита був урято́ваний. Урято́ваний, але як! У діжі, що так несподівано стала йому в пригоді, було більше як до половини синьої, густо на олії розведеної фарби. Уско́чивши в сей розчин, Лис Микита в першій хвилі зану́рився в нього з головою й мало не задушився. Усе його тіло було зато́плене у фарбі, а тільки морда, також синьо помальо́вана, трішечки стирчала з неї. Отак він ви́чекав, поки мину́ла страшна небезпека.
Уже добре стемніло, коли Микита добіг до лісу. Він уско́чив у першу-ліпшу порожню но́ру, розгорнув листя, зарився в ньому з головою й заснув.
Про що ти дізнався / дізналася? Що урятувало Лиса? Як ти гадаєш, що буде далі?
Устав він на другий день, виліз із нори. Глип-глип! Нюх-нюх! Усюди тихо, спокійно, чисто.
У тій хвилі де не взявся Вовчик-Братик. Він, побачивши нечу́ваного синього звіра, завив з переля́ку, і ну утікати!
Зустрів Вовчик-Братик у лісі Вовчицю, Ведмедя, Кабана, О́леня — усі його питають, чого так утікає, а він лепо́че:
— Он там! Ой, та й страшне ж! Та й лю́те ж!
Зібралося довкола чимало звіра, заспокоюють його, дали води напитися. Звірі присудили йти всім у той бік, де показував Вовк, і подивитися, що там таке страшне. Підійшли до того місця, де все ще крутився Лис Микита, зи́ркнули собі ж та й кинулися вро́зтіч. Де ж пак! Такого звіра ні видано, ні чу́вано, відколи світ світом і ліс лісом.
«Гей, — подумав собі хитрий Лис, — та се не ке́псько, що вони мене так бояться! Так можна добре виграти». І, піднявши вгору хвіст, надувшися гордо, він пішов у глиб лісу, де знав, що є місце схо́дин для всієї лісової лю́дності.
Тим часом го́мін про нового нечу́ваного й страшно́го звіра розійшовся геть по лісі. Усі звірі, що жили в тім лісі, хотіли хоч здалека придивитися до нового гостя, але ніхто не смів приступити ближче.
Тоді Лис перший заговорив до них ласка́во:
— Любі мої! Не бійтеся мене! Приступіть ближче, я маю вам щось дуже важне сказати. Слухайте, любі мої, — говорив Лис Микита, — і тíштеся! Сьогодні рано Святий Миколай виліпив мене з небесної глини — придивіться, яка вона блакитна! І мовив: «Звіре Остроми́сле! У звіря́чім царстві запанував несправедливий суд і неспокій. Іди на землю й будь звіря́чим царем, суди по правді й не допускай нікому кривдити моїх звірів!» Почувши се, звірі аж у долоні сплесну́ли.
— Так се ти маєш бути наш добро́дій, наш цар?
— Так, дітоньки, — поважно мовив Лис Микита.
Нечу́вана радість запанувала у звіря́чім царстві.
Лис Микита був добрим царем, справедливим і м’якосе́рдним, тим більше, що тепер не ходив на ло́ви. Усе готове приносили йому услу́жні міністри. Тільки одного боявся він, щоб фарба не злізла з його шерсті, щоби звірі не пізнали, хто він є по правді. Для того він ніколи не виходив у дощ, не йшов у гуща́вину, не чухався й спав тільки на м’якій перині.
Про що ти дізнався / дізналася? Чому Лиса Микиту не впізнали? Як змінилося його лисяче життя? Як ти гадаєш, що буде далі?
Так мину́в рік. Надходили рокови́ни того дня, коли Лис став на царство. Звірі надумали святкувати той день і справити великий концерт. Зібрався хор із ли́сів, вовкíв, ведме́дів, і ввечері на честь царя почав співати хор. Ведмеді ревли басом, аж дуби тряслися. Вовки витягали соло, аж вухо в’януло. Але як молоді лисички задзявкотíли тоненькими те́норами, то цар не міг витримати. Його серце було переповнене, його обережність заснула, і він, піднявши морду, як задзя́вкає й собі по-ли́сячому!
Кульмінація. Господи! Що стало? Усі співаки відразу затихли. Усім міністрам і слу́гам царським відразу мов полу́да з очей спала. Та се — Лис! Простісінький фарбований Лис!
Про що ти дізнався / дізналася? Як ти розумієш вислів «полуда з очей спала»? Як ти гадаєш, що буде далі?
Розв’язка. І, не тя́млячи вже ані про його добродíйства, ані про його величну мудрість, а люті тільки за те, що так довго давали йому дурити себе, усі кинулися на нещасного Лиса Микиту й розірвали його на шматочки.
І від того часу пішла приповíдка: коли який пройди́світ отума́нить нас, обдере́, оббре́ше й ми робимося хоч дрібку мудрішими, то говоримо: «Е, я то давно знав! Я на нім пізнався, як на фарбованім лисі».
За Іваном Франком