Ця історія почалася в бібліотеці. Анна часто ходила туди після уроків. Пані Мóнсен, яка там працювала, й Анна були добрими подругами.
Зав’язка. Одного разу, коли Анна прийшла в бібліотеку, пані Мóнсен була засмученою.
— Чому ви сумна? — запитала Анна.
— Через книжки, які ніхто не позичає.
— А чому їх ніхто не позичає?
— Бо чимало людей не здогадується про їхнє існування.
Тієї миті за спиною Анни хтось чхнув. Вона озирнулася. На ослíнчику біля полиці стояв маленький худорлявий чоловічок зі стосиком книжок у кошику.
— Вибачте, що завадив, — прошепотів він, зліз із ослінчика й пошкутильгáв геть із кімнати.
— Хто це? — запитала Анна.
— Мíльтон Берґ, який працює внизу, у фóндах.
— Він такий сумний, — промовила Анна.
— Йому боляче знищувати книжки, котрі ніхто не читає.
— Він знищує книжки? — обурилася Анна.
— Йому зовсім не хочеться, але він мусить. Директор бібліотеки каже, що зайві книжки займають багато місця. Якщо він їх не знищуватиме, його звíльнять із роботи.
Розвиток дії. Анна замислилася. Якщо книжки, які ніхто не читає, знищать, то зникнуть і люди в них. Страшно про таке й думати. Анна ледь не розплакалася.
— Ми повинні врятувати книжки. Тож мусимо подбати, щоб книжки читали. Це єдиний спосіб їх урятувати.
Анна вибрала п’ятдесят книжок і читала днями й ночами. За чотири тижні вона втомилася, захотіла відпочити та прочитати маленьку книжечку «Зачарований ліс». У ній ішлося про хлопчика, який втратив бабусю. Він пішов у зачарований ліс і побачив дерево, яке говорило, як бабуся. Бабуся сказала, що хоче розповісти хлопчику про фантастичну пригоду, яка чекає на нього в майбутньому. Але наступна сторінка була порожньою. Анна вирішила, що кінець розповіді зник, і почала його шукати.
Уранці Анна принесла книжку до класу. Ніхто її не читав. Усім кортíло довідатися, про що фантастичне в ній ішлося.
У шкільній бібліотеці й у жодній книгарні міста цієї книжки не було. Усі почали її шукати. Пізніше книжки закупили, але в жодній із них не було написано, про що розповіла хлопчикові бабуся.
І тоді Анна зрозуміла, що той, хто написав книжку, не хотів цього розповідати. Ніхто не знав і письменника на ім’я Вальдемáр Сáєр.
Анна пропонує однокласникам дописати кінцівку книжки. Поступово про книжку дізнається все місто, а згодом і вся країна. Усі починають придумувати свою кінцівку книжки, але ніхто не знає, що мало бути насправді, ніхто не знає автора. Анна запитує в бібліотекарки про автора книги. Пані Мóнсен говорить, що не може розкрити таємницю. Дівчинка здогадується, що зможе познайомитися з автором лише тоді, коли відгадає, якою має бути остання сторінка книжки.
Тієї ночі Анна не могла заснути, думала про «Зачарований ліс» і фантастичну пригоду, про яку мав знати Вальдемáр. Вона не могла довідатися, що ж це була за пригода, не дочитавши книжки.
— Так само й зі мною, — подумала Анна. — Я ж не знаю, що станеться завтра. Я ще не жила у «завтра».
Вона глянула у вікно. Сонце вже встало. Почався новий день. «Завтра мені виповниться десять років, — думала Анна, — і мені страшно. Але як можна боятися того, чого не знаєш? Ні, не хочу про це думати. Хочу думати про „Зачарований ліс”». Анна встала з ліжка. Узяла чистий папір. Сіла за письмовий стіл і втупилася в білий аркуш.
Кульмінація. Спершу їй нічого не було видно. Але за дві хвилини вона почала бачити. Те, чого ніколи не бачила раніше. Папір на столі немов ожив. Він тягнув її донизу, притягував до себе. Анна заплющила очі й почала думати. Про те, що її очікує в майбутньому.
— Я не боюся свого десятого дня народження. Навпаки, я радію. Тепер я знаю, як закінчиться книга.
Розв’язка. Анна приїхала до бібліотеки, щойно та відчинилася. Дівчинка вийняла з торбинки конверт і простягнула його пані Мóнсен:
— Зможете передати листа Вальдемáрові Сáєру?
— Це закінчення «Зачарованого лісу»?
— Мабуть, за відповіддю я прийду завтра.
— Не треба чекати до завтра. Я зараз передам автору твій лист.
За кілька хвилин Анна спустилася з пані Мóнсен довгими сходами вниз. Це був він! Мільтон Берґ.
— Ти мала рацію. Саме так завершується ця історія.
І Мíльтон Берґ простягнув Анні чистий аркуш.