Довідник Модуль 4.6

Життєві цінності людини — це внутрішні зобов’язання перед собою, яких вона дотримується незалежно від обставин. Людина не може зрадити ці цінності, не втрачаючи себе як особистість. Це — своєрідний внутрішній компас, що допомагає ухвалювати рішення та розрізняти добро і зло.

Щодня ми потрапляємо в ситуації, які випробовують наш характер: у школі, вдома, серед друзів. Саме в такі моменти проявляється, наскільки міцними є наші життєві принципи. Характер людини формується під безпосереднім впливом її життєвих цінностей — того, у що вона вірить і чим керується в житті.

Ці цінності — основа, на якій людина будує свій характер і взаємини з іншими. Якщо ми керуємося ними в житті, то зростаємо не лише як окремі особистості, а й як суспільство.

Щодня ми бачимо світ навколо — кольори, форми, рух. Ми також чуємо звуки — голоси, музику, шум вітру. Все це — зорова та слухова інформація. І знаєте що? Наш мозок не просто зберігає ці враження, він ще й вміє перетворювати їх у слова — у метафори.

Метафора — це особливий спосіб опису чогось через образ, який ми вже добре знаємо. Наприклад, замість «він дуже швидко бігає», ми кажемо: «Він — блискавка». Це і є метафора: людина не справжня блискавка, але так ми показуємо її швидкість. Метафора – слово чи словосполучення, що розкриває сутність одних явищ та предметів через інших за схожістю чи контрастністю (плине час, сонце голубить).

Метафора є одним із ключових елементів у літературі і мові, використовується для надання більш глибокого змісту, виразності та емоційної насиченості тексту. У літературі та поезії, метафори допомагають авторам висловлювати ідеї або почуття непрямим способом, збагачуючи зміст та роблячи його більш об’ємним та відчутним для читача. У повсякденній мові метафори сприяють виразності, допомагаючи людям комунікувати більш ефективно та креативно.

Як ми створюємо метафори з того, що бачимо і чуємо? Наш мозок запам’ятовує, як виглядають речі. Потім він порівнює їх з почуттями чи подіями. Наприклад: «У нього ясні очі» — очі не світять, як сонце, але виглядають яскравими. «Темна думка» — думка не має кольору, але «темна» звучить, як щось тривожне. Так народжуються зорові метафори — ті, що пов’язані з тим, що ми бачимо.

Те саме зі звуками. Мозок пам’ятає музику, голоси, шум, і потім використовує ці спогади. Наприклад: «Тиша кричала» — дивно? Але ми розуміємо: було так тихо, що це аж лякало. «Слова текли, як пісня» — це означає, що говорив красиво, мелодійно. Це — слухові метафори. Наш мозок — це художник і музикант. Він бере кольори, світло, звуки, ритми — і перетворює їх на живі слова. Метафора — це коли слово малює картинку або лунає, як музика.

Синтаксичні функції іменних частин мови — це ролі, які виконують іменник, прикметник, числівник та займенник у реченні. Іменні частини мови можуть виступати в ролі:

1. Підмет (хто? що?). Це головний член речення, який називає предмет, про який ідеться. Приклади:
   • Книга лежить на столі. → Книга — підмет (іменник).
   • Він прийшов рано. → Він — підмет (займенник).
   • Двоє грали в шахи. → Двоє — підмет (числівник).
2. Присудок (що робить? який він є? хто він є?). Іменні частини мови можуть бути частиною складеного іменного присудка. Приклади:
   • Мій брат лікар. → лікар — іменник, частина присудка.
   • Вона розумна. → розумна — прикметник, частина присудка.
   • Це перший. → перший — числівник / прикметник, частина присудка.
3. Додаток (кого? чого? кому? чому? кого? що? і т. д.). Це другорядний член речення, який вказує на предмет, на який спрямована дія. Приклади:
   • Я читаю книгу. → книгу — додаток (іменник).
   • Вона поділилася з ним. → з ним — додаток (займенник).
   • Ми довірили справу трьом. → трьом — додаток (числівник).
4. Означення (який? чий? котрий? скільки?). Це член речення, що пояснює іменник, тобто описує ознаку предмета. Приклади:
   • Червона квітка розцвіла. → червона — означення (прикметник).
   • Я бачив його книгу. → його — означення (займенник).
   • Вона взяла другу чашку. → другу — означення (числівник / прикметник).
5. Обставина (як? де? коли? чому? з якою метою?). Приклади:
   • Вони йшли втрьох. → втрьох — обставина способу дії (числівник).
   • Вона жила сама. → сама — обставина (займенник).
   • Він наздогнав їх за селом. → селом — обставина (іменник).

Виражальними засобами посилення емоційності тексту є епітети, метафори, порівняння, гіпербола, анафора, антитеза, здрібнілі форми, окличні чи запитальні речення, діалог, крапки тощо. Письменники знають про це і використовують ці художні засоби для створення напруженості або пропонуючи читачу розслабитися, помріяти. Автори нехудожніх текстів, зокрема рекламних, теж використовують різноманітні виражальні засоби мови для посилення емоційності — щоб впливати на увагу, почуття та рішення споживача. Наприклад:

1. «Соковиті літні ягоди — у кожній краплі!» — епітет «соковиті літні» створює приємну атмосферу.
2. «Краса — у твоїх руках» — метафора, що надає значущості діям покупця (наприклад, у рекламі косметики чи крему для рук).
3. «М’яка, як хмаринка» — порівняння створює відчуття ніжності (наприклад, у рекламі подушок). «Світиться, мов ранкова роса» - наголос на легкості й свіжості (наприклад, реклама шампуню чи води).
4. «Найсмачніший шоколад у всьому світі!» — перебільшення (гіпербола) посилює переконливість.
5. «Ти мрієш. Ти прагнеш. Ти дієш. Ми підтримуємо.» — анафора (повтор на початку фраз) задає ритмічність.
6. «Не ціна визначає якість. Якість визначає ціну.» — протиставлення створює гру на логічному контрасті.
7. «Печивко для солодких моментів» — здрібнілі форми додають ніжності, теплоти.
8. «Купуй зараз — і будь на висоті!» — окличні речення несуть в собі енергію, заклик.
9. «Хочеш бути у формі? Почни з нас!» — запитання залучають читача до діалогування.
10. «Історія справжнього смаку починається з…» — крапки (…) створюють емоційну пауза, інтригу, очікування, зацікавлення.

Поема-казка — це різновид поеми, у якому поєднуються елементи епічної оповіді (сюжетність, розгорнута дія) та ліричні емоційно-чуттєві висловлення героя чи автора, доповнені казковими мотивами, фантастичними образами, уявними подіями.

Яскравим прикладом поеми-казки в сучасній українській літературі є твір Бориса Олійника «Крило». Це поема-казка, бо:

• має віршовану форму;
• містить сюжет і глибоку ліричність;
• використовує казкові прийоми: персоніфікація, алегорія, символіка;
• несе морально-філософський зміст, як кожна справжня казка;
• герой переживає внутрішню «казкову» подорож — не через ліси і ріки, а через сумніви, випробування та вибір.

Тож за всіма ознаками цей твір поєднує поетичність, сюжетність і казковість, отже — є поемою-казкою.