Довідник Модуль 4.5

Соціальні норми – це правила поведінки загального характеру, покликані врегульовувати життя суспільства з метою забезпечення в ньому порядку і стабільності. Норми права – загальнообовʼязкові правила поведінки, які встановлює й охороняє держава. Соціа́льна но́рма – система уявлень, що становить певний шаблон поведінки, що розділяється членами соціальної групи і необхідна для здійснення сумісних узгоджених дій.

Норми є ідеальними зразками (шаблонами), які рекомендують те, що люди повинні говорити, думати, відчувати і робити в конкретних ситуаціях. Вони розрізняються масштабом. Соціальні норми – це правила, вироблені суспільством, чи групою людей у процесі їхньої життєдіяльності. Соціальні норми поділяються на моральні, правові, релігійні, корпоративні, сімейні, естетичні. Також до соціальних норм відносять звичаї та традиції.

1. Норми права – загальнообовʼязкові, формально визначені певні правила поведінки, які встановлені або санкціоновані, а також охороняються державою.
2. Норми моралі (моральності) – правила поведінки, які склавшись у суспільстві, виражають уявлення людей про добро й зло, справедливість й несправедливість, обовʼязок, честь, гідність. Дія цих норм забезпечується внутрішнім переконанням, суспільною думкою, заходами суспільного впливу.
3. Норми звичаїв – це правила поведінки, які, склавшись у суспільстві в результаті їхнього багаторазового повторення, виконуються за звичкою.
4. Норми громадських організацій (корпоративні норми) – правила поведінки, самостійно встановлені громадськими організаціями, закріплені в їхніх статутах (положеннях тощо), діють у їхніх межах і ними ж охороняються від порушень за допомогою певних заходів суспільного впливу.

Достовірність (validity, adequacy) – властивість інформації бути правильно сприйнятою, ймовірність відсутності помилок, безсумнівна правильність наведених відомостей, які сприймає людина. Це ступінь обʼєктивного й точного відображення подій, фактів, наведених відомостей. Достовірність не те ж саме, що істинність. Інформація може мати різний рівень достовірності, у той час як істинність має лише дві градації.

Важливо вміти оцінювати достовірність опису обʼєкта в цілому, принципову можливість його існування в кордонах, заданих наявним інформаційним описом. Під час аналізу достовірності інформації та визначення її достовірності слід орієнтуватися на такі питання:

• чи є факт або подія можливими;
• чи не є інформація суперечливою сама по собі;
• якою мірою отримана інформація відповідає наявній;
• якщо отримана інформація не відповідає інформації, отриманої з інших джерел, то яку з них можна вважати найбільш достовірною (тобто виникає завдання порівняльної оцінки інформації з різним рівнем достовірності як самої інформації, так і її джерел).

Для того, щоб оцінити достовірність інформації в інформаційному просторі зважте на такі ознаки:

• сумнівність викладених фактів, приховування джерел і авторів контенту, недостатня аргументація, посилання на думку широкого загалу, наявність риторичних запитань;
• емоційне забарвлення контенту, що використовується для відображення емоційного стану автора і проявляється у перенасиченні контенту образними засобами, прикметниками, порівняннями тощо;
• тональність контенту щодо деякого об’єкту чи події, яка відображає оцінювальні судження автора і може проявлятися у використанні зображень тощо;
• сенсаційність контенту, яка має на меті привернути увагу завдяки підвищенню тривожності та ін.;
• прихований зміст контенту пов’язаний з його глибинним змістом.

Саме на цих ознаках і буде ґрунтуватися моніторинг достовірності інформації в інформаційному просторі.

Цензура – контроль за змістом і поширенням інформації з метою обмеження або недопущення її поширення. У широкому розумінні, цензура зазвичай притаманна владі, у більш вузькому – власнику підприємства чи організації. Цензура є невід'ємною рисою диктатури та інших авторитарних політичних систем. Відцензурувати можна як окремі носії інформації – друковану продукцію, вебресурси, музичні й сценічні твори, твори образотворчого мистецтва, кіно-, фотоматеріали, радіо і телебачення, певні слова чи ідеї, публічний вияв думок чи творчість окремого індивіда так і саме потенційне середовище поширення інформації: інтернет та його сервіси, друкарні, приватне листування, доноси та шпигунство в колективах.

Як виправдання цензури часто називають запобігання дестабілізації соціуму чи ситуації розповсюдженням «хибних» думок, ідей, звичаїв, поглядів, знань які визнані цензором шкідливими чи небажаними в цілому. Цензором можуть бути представники органів державної влади, посадові особи, спецслужби, власники засобів масової інформації, які, прямо чи опосередковано впливаючи на ЗМІ та журналістів, забезпечують потрібні політичні інтереси.

Результат цензури – небажану інформацію блокують, знищують, обмежують, дозують, переслідують, забороняють, перекручують. Також сучасним проявом цензури є відволікання уваги від небажаної інформації та створення багатьох хибних інтерпретацій, які повинні надати сумнів в достовірності інформації. Блокування інформації у низці випадків породжує інформаційний вакуум у інформаційному просторі, який потрібно заповнити новою самодостатньою вичерпною інформацією (яка не породжує уточнювальних запитань), отже, інколи на ниві масивних проявів цензури проводять пропаганду спотвореної інформації, нової ідеології або навіть цінностей. Як наслідок, спотворену інформацію, за відсутності інших джерел, сприймають як правдиву.

З погляду міжнародного права та інституцій цензура є негативним явищем, що пригнічує розповсюдження достовірної інформації, перешкоджає вільному мисленню й розвитку суспільства загалом. Законодавством України цензура заборонена. Первинно цензура в Україні, як і в багатьох інших християнських країнах, була церковною. З кінця 18 століття російська влада почала заводити в Україні світську цензуру при губернських управах. Новий наступ російської цензури проти українських видань почався 1863 циркуляром міністра внутрішніх справ П. Валуєва, який заборонив українські книжки духовного змісту, шкільні підручники і взагалі твори народного вжитку. 9 січня 1915 року вийшов указ, який заборонив діяльність україномовних видань. У звʼязку з агресією росії 15 травня 2017 року президент України Петро Порошенко своїм Указом № 133/2017 ввів у дію рішення щодо блокування на території України ресурсів російського холдингу Вконтакте, Яндекса та інших.

Одним зі способів творення слів в українській мові є перехід однієї частини мови в іншу. Суть його досить проста, слово не зазнає змін в написанні чи звучанні, просто змінюється роль, яку воно відіграє в реченні, а також його значення. Порівняймо два речення:

В обох реченнях вжито слово «військовий», однак значення воно має різне. У першому випадку це прикметник, який є означенням до іменника «корабель». У другому випадку «військовий» – це іменник, що має значення – особа, що служить у війську, у реченні слово – частина складеного присудка. Як бачимо, «військовий» з прикметника перейшло в іменник і також змінилася його синтаксична роль.

Найчастіше переходять: прикметники, дієприкметники в іменники (вчений, майбутнє, пальне, поранений, військовополонений тощо). При переході прикметників в іменники утворюються:

• Назви осіб (знайомий, кошовий, коханий, зустрічний, перехожий).
• Назви приміщень (варенична, учительська).
• Назви тварин (хордові).
• Військові назви (передова).
• Назви страв (перше, друге, холодне).
• Абстрактні назви (сучасне, громадське).
• Терміни (дзвінкий, приголосний, пряма).

1. Дієприкметники в прикметники (лежачий, освічений, стиглий, печений).
2. Іменники в прислівники (повернеться весною; кругом темрява).
3. Числівники в іменники (одна книжка – залишилася одна).

Явище переходу слів виявляється у поступовій зміні значення і синтаксичної ролі окремих слів або словоформ, внаслідок чого втрачаються і морфологічні ознаки, хоч зовнішня форма залишається старою. З остаточним переходом слова в іншу частину мови воно набуває загального значення і морфологічних та синтаксичних ознак, властивих тій частині мови, до складу якої увійшло. Наприклад, прикметник військовий виражає ознаку предмета чи особи за відношенням до війська, військової служби: військовий літак, військова частина, військовий загін, військова людина. Повʼязуючись з іменником, прикметник змінюється за родами, числами і відмінками, узгоджується з формою іменника. У реченні виступає означенням. З часом цей прикметник, що позначав ознаку особи за відношенням до служби у війську, почав вживатися без іменника і став назвою особи за родом заняття, відповідно в реченні виступає як іменник – у ролі підмета чи додатка. Поступово змінилися і його морфологічні ознаки: він уже не змінюється за родами, а відноситься до іменників чоловічого роду і позначає тільки особу, а не предмет (відповідає на питання хто? кого? кому? і т. д.). Явище переходу слів властиве всім частинам мови: спостерігаються різні переходи між самостійними словами, перехід самостійних слів у службові, взаємоперехід між службовими словами тощо.

Інверсія (від лат. inversion – перестановка, перевертання) – стилістична фігура, що полягає в незвичному, часто одивненому розташуванні слів у реченні; порушенні розміщення частин речення; відхиленні від векторного розвитку подій у художньому творі за рахунок ретроспекції (оглядання в минуле) та проспекції (заглядання в майбутнє). Нормальним у реченні вважається порядок такого ґатунку:

Учора на весіллі молода дівчина весело співала пісню, де:

• указівка на час і місце на початку або в кінці речення;
• указівка на ознаку предмета перед назвою самого предмета;
• указівка на ознаку дії перед назвою самої дії;
• указівка на предмет перед дією, яку він виконує;
• указівка на предмет, на який спрямована дія, після назви дії.

При порушенні такого порядку виникають певні стилістичні нюанси.
Наприклад: Дівчина молода та й козака вигляда. Для прикладу:

• прямий порядок слів: Ми читали цікавий детектив.
• зворотний порядок слів: Читали ми цікавий детектив.
• інверсійний порядок слів: Детектив ми цікавий читали.

Завдяки інверсії мовці (зокрема й письменники та поети) можуть висловлювати різноманітні відтінки думки, емоцій. Саме тому в поезії інверсія – один із дуже частотних синтаксичних художніх засобів, на який завжди варто звертати увагу, щоб якнайкраще зрозуміти думку й почуття ліричного героя. Прямий порядок слів у реченнях найчастіше спостерігається в науковому, офіційно-діловому, публіцистичному стилях мовлення, адже в текстах цих стилів найчастіше необхідно послідовно викладати думку. Натомість зворотний порядок слів та інверсія характерний для текстів розмовного та художнього стилів, а також частенько – для публіцистичного.

Використання в мовленні того чи того порядку слів допомагає акцентувати на потрібному, важливому. Особливо це важливо в писемному мовленні: тут саме зворотний та інверсійний порядок слів посилюють виокремлення чогось важливого. В усному мовленні досягненню такого ефекту, крім зворотного та інверсійного порядку слів, може також сприяти відповідна інтонація, логічне наголошування певних слів. Порівняйте речення, де великими буквами написано слова, що логічно наголошені: Ми читали книжку. МИ читали книжку. Книжку читали МИ. Читали ми книжку. ЧИТАЛИ ми книжку. Ці речення виражають дещо різне, чи не так?

Поема (від гр. poiēma) — ліричний, епічний, ліро-епічний твір із розгорнутим сюжетом і широким розвитком образу ліричного героя. Це переважно віршований твір, у якому зображені значні події та яскраві людські характери. Для поеми властиві динамізм, напруженість, повне розкриття характерів персонажів, зокрема головних. Поема як літературний жанр певними рисами близька до такого жанру усної народної творчості, як дума. Первісно поема була епічним твором, що виростав із народних героїчних пісень і сказань про якісь історичні події й здебільшого мав міфологічне забарвлення. Такими поемами є давньогрецька «Іліада» Гомера, давньоримська «Енеїда» Вергілія, старофранцузька «Пісня про Роланда», давньоруське «Слово про Ігорів похід», українські думи. Яскраві зраз- ки поеми в українській літературі створили Т. Шевченко («Сон», «Гайдамаки»), І. Франко («Мойсей») та ін. Поема (поряд з віршованою байкою, баладою, історичною піснею, думою, романом у віршах) є твором, який поєднує ознаки лірики та епосу. Про такі твори говорять, що вони належать до ліро-епосу, тобто є ліро-епічними.

Інколи ліро-епос виокремлюють як самостійний рід літератури, поряд з лірикою, епосом і драматургією (драмою). Щоправда, інколи поеми бувають або лише ліричними, або лише епічними. А в деяких випадках поема поєднує в собі ознаки всіх трьох родів – лірики, епосу й драматургії (драми). Тоді говорять, що це драматична поема. Для такої поеми характерним є те, що в ній немає оповідача, а про події ми довідуємося через діалоги героїв (так само, як і в п’єсах, тобто драматичних творах).

Від лірики поема «взяла» віршовану мову, вираження емоцій (почуттів) ліричного героя, а від епосу – розповідь про події (сюжет). Зазвичай у поемі як великому творі автор зображує значну кількість подій (великий сюжет), а також значну кількість персонажів (ліричних героїв). Якщо зазирнути в історію, то поеми виникли з народного історичного епосу, з міфів (мітів), де оспівувалися герої та їхні подвиги. В українського народу такі поеми мають назву «дума».

Наші думи виконують лірники, кобзарі або бандуристи по-особливому – речитативом (це таке протяжне промовляння-наспівування, чимось трішки подібне на те, як нині виконують реп). Якщо порівняти поему та думу з іншими ліро-епічними творами, то ми з’ясуємо, що різниця між ними значною мірою полягає в кількості зображуваних подій (у тривалості сюжету).

Афоризм – це коротка і виразна фраза, яка містить глибоке смислове наповнення. Це може бути вислів відомої людини, філософське твердження чи просто мудрий вислів, який має важливе значення в житті. Афоризми часто використовують для передачі думок, ідей, моральних принципів та життєвих уроків. Їх можна знайти в літературних творах, промовах, філософських трактатах та навіть в повсякденному спілкуванні.

Слово «афоризм» походить від грецького слова «aphorismos», що означає «визначення». У давні часи афоризми були популярними серед філософів та мислителів, таких як Сократ, Платон і Аристотель. Вони використовували афоризми для передачі своїх ідей та філософських поглядів. Пізніше, у середньовіччі, афоризми стали популярними серед монахів та вчених. А у сучасному світі, афоризми використовують як засіб для вираження думок та ідей в доступній формі.

Афоризми можна знайти у різних галузях життя, включаючи літературу, політику, науку та мистецтво. Вони допомагають виразити складні ідеї в короткій та зрозумілій формі. У школі та на курсах літератури, використання афоризмів допомагає учням ліпше розуміти та аналізувати текст. Вони можуть бути використані як цитати для написання творів або для підтвердження своїх думок та аргументів. Крім того, афоризми часто використовують як заголовки до розділів у тексті, що допомагає структурувати матеріал та зробити його більш доступним для читача.

Одним з найвідоміших афоризмів є фраза Леонардо да Вінчі «Простота – це вища форма складності». Цей афоризм висловлює думку про те, що проста річ може бути складною у своєму змісті. Іншим прикладом є вислів Вінстона Черчіля «Слова – це сила; використовуйте їх з розумом». Це нагадує нам про те, що наші слова можуть мати великий вплив на інших людей, тому важливо обережно підходити до їх використання.

Особливість афоризму полягає в тому, що це гранично стисле і водночас вичерпне визначення предмета чи ситуації, яке конденсує набутий досвід суспільного життя, реальності, що оточує людину. Афоризми здебільшого впливають на свідомість оригінальністю формулювання думки в своєрідній, несподіваній, часом парадоксальній формі (наприклад: «Я знаю, що я нічого не знаю». – приписано Сократу).

За походженням афоризми поділяють на народнорозмовні (до цього виду належать короткі народні узагальнювальні висловлювання, зокрема приказки й прислів’я) та літературно-книжні (сюди входять лише авторські висловлювання, зокрема крилаті слова). Це можуть бути як вирази, що виникли в контекстах неафористичного характеру, від якого вони відірвалися, перетворившись у самостійні одиниці («Лиш боротись – значить жить!» І. Франко), так і вирази, що виникли самостійно як різновид специфічного літературного жанру – афористики («Роздуми, або Висловлювання і моральні максими» Ф. де Ларошфуко).

Афоризми розвинулися у стародавніх греків з наукових суджень (перші зразки – «Афоризми» Гіппократа). Особливої популярності набули в епоху Відродження. У давньоруській літературі багаті на афоризми «Слово о полку Ігоревім», «Моління Даниїла Заточника». Афоризмами стали чимало висловів із творів українських письменників: І. Котляревського, Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, П. Тичини, М. Рильського та інших.