Довідник Модуль 4.3

Коли ви читаєте фольклорні або літературні твори, то знайомитеся з давніми українськими міфологічними образами. Ще до християнства наші предки вірили в різних духів: мавок, лісовиків, водяників, домовиків, потерчат. Вони уявляли, що природа має душу, а кожен ліс, річка чи дім — свого духа-охоронця. Ці істоти жили не лише у віруваннях, а й у побуті: люди не передавали речі через поріг (бо там нібито жили духи), шанували хліб як святу річ, остерігались чорної кішки, бо її вважали вісницею нечистої сили. З часом, із приходом християнства, вірування змінилися, але образи не зникли — вони трансформувалися.

Але найцікавіше — як ці образи змінюються у сучасному медіапросторі. Сьогодні міфологічні персонажі «оживають» у:

Такі зміни не знищують старі образи, а навпаки — роблять їх зрозумілими для сучасних глядачів, читачів та слухачів. Образи перетворюються: з лякливих духів — у позитивних героїв, з казкових істот — у персонажів нових історій, з народних символів — у частину популярної культури. Навіть у нашій мові залишилися «сліди» давніх вірувань — деякі народні забобони стали основою для фразеологізмів:

• «годувати злидні»;
• «цвіт папороті»;
• «встати не з тієї ноги»;
• «з легкої руки»;
• «дорогу перейшли».

Отже, українські міфологічні образи не зникли — вони змінили форму, але зберегли суть. Тепер вони живуть у книжках, фільмах, піснях, мультфільмах і навіть в інтернет-мемах. Так культура наших предків продовжує розвиватися й бути цікавою новим поколінням.

Трейлер (англ. trailer, – «те, що рухається за чимось», від trail – «волокти, тягати») – це відеоролик, що складається з коротких і зазвичай найбільш видовищних уривків фільму для його анонсування або рекламування. У трейлері показують найцікавіші, захопливі моменти, щоб зацікавити глядача подивитися повний фільм. Але як саме створюється трейлер? У цьому процесі є кілька етапів.

1. Вибір найкращих моментів
Коли фільм ще не вийшов у кіно, режисер або спеціальна команда дивиться вже відзняті сцени. Вони обирають найяскравіші, емоційні, загадкові або смішні моменти. Це можуть бути:

• ефектні спецефекти;
• цікаві діалоги героїв;
• інтригуючі ситуації.

2. Монтаж (склеювання сцен)
Ці уривки склеюють між собою за допомогою спеціальних комп’ютерних програм для відеомонтажу. Важливо, щоб сцени були зібрані так, щоб не розповісти всі секрети фільму, але зацікавити глядача.

3. Додавання музики
Щоб трейлер виглядав динамічно та емоційно, до нього додають музику. Часто це напружена, епічна або весела мелодія — усе залежить від жанру фільму.

4. Титри та голос за кадром
До трейлера додають назву фільму, дату прем'єри, іноді — голос диктора, який говорить щось на кшталт: «Цього літа… найочікуваніший фільм року!»

5. Остаточне оформлення
Після всіх кроків трейлер перевіряють, редагують, і, коли він готовий — публікують в інтернеті, на телебаченні або показують у кінотеатрах перед фільмом.

Іменними частинами мови називають ті, що позначають «ім'я» предмета (називають предмет, вказують на нього, подають його ознаку чи кількість). Це іменник, прикметник, числівник і займенник. Для них характерні спільні риси: вони мають рід, число, змінюються за відмінками. У центрі системи іменних частин мови перебуває іменник. Іменник означає предмет, належить до певного роду, змінюється за числами та відмінками. Прикметник – це іменна частина мови, що означає ознаку предмета.

Прикметнику теж властиві рід, число та відмінок. Але ці категорії залежать від іменника, з яким уживається відповідний прикметник. Тому говорять про те, що прикметник узгоджується з іменником за родом, числом і відмінком. Числівник – це іменна частина мови, що означає число, кількість або порядок предметів при лічбі. Кількісні числівники змінюються за відмінками (як іменники). Порядкові числівники змінюються за родами, числами та відмінками (як прикметники). У словосполученні та реченні числівники пов'язані з іменниками. Як ви пам'ятаєте, певні числівники вимагають після себе певної форми іменника.

Отже, числівник також тісно пов'язаний з іменником. Займенник – іменна частина мови, що вказує на особу, предмет, ознаку, кількість, але не називає їх. Займенникам певних розрядів властиві рід, число, відмінок. Як бачимо, займенник уживають «замість імені», тобто замість інших іменних частин мови (іменника, прикметника, числівника). Таким чином, між іменними частинами існують взаємозв'язки та взаємозалежність.

Переспів — це такий твір, який письменник пише на основі вже існуючого твору іншого автора. Найчастіше це вірш або балада. Автор переспіву не просто перекладає оригінальний текст, а переказує його по-своєму: може змінити сюжет, персонажів, місце подій або навіть додати щось нове. Такий твір за змістом і формою відрізняється від оригіналу, але все одно зберігає основну ідею. У переспіві дуже помітна авторська думка — те, як сам письменник розуміє і відчуває твір.

Відомим прикладом переспіву в українській літературі є твір Гулака-Артемовського «Рибалка», написаний на основі однойменної балади Йоганна Вольфганга Ґете.

Переспіви — це спосіб поєднати різні культури та одночасно зберегти свою. Це як розповісти стару історію новими словами, з власними емоціями, традиціями й улюбленими образами.

Коли ми читаємо твори українських або зарубіжних письменників, то можемо помітити, що вони часто використовують образи, пов’язані з культурою свого народу. Наприклад, в українських творах часто згадуються козаки, вишиті сорочки, верби, криниці — усе це знайомо нам і допомагає краще зрозуміти, про що йдеться. А коли українські автори переказують або перекладають твори письменників з інших країн, вони іноді змінюють деякі образи — замість іноземних використовують ті, що ближчі до української культури. Завдяки цьому твори стають зрозумілішими й ріднішими для українських читачів.

Наприклад, у баладі німецького поета Йоганна Вольфганга Ґете «Рибалка» розповідається про хлопця, якого привабила загадкова дівчина з води. Український поет Петро Гулак-Артемовський переказав цей твір, зробивши героєм не просто рибалку, а справжнього козака, а дівчину з води — русалкою з української легенди. Ще один приклад — байки Леоніда Глібова. Він переказував байки французького письменника Жана де Лафонтена, але додавав до них українські вислови, характери і навіть гумор. Тварини у його байках говорять живою українською мовою, а ситуації нагадують ті, які могли б трапитися в українському селі.

Цікавий приклад також можна знайти в творчості Івана Франка. У його казці «Фарбований Лис» використовується добре відомий казковий сюжет, але поданий він по-українськи. Лис Микита поводиться як хитрий селянин, добре знає людську природу і навіть намагається обдурити царя звірів. У творі є багато українських слів, гумору й описів життя, які легко впізнають наші читачі. Хоча сама ідея — про хитрого героя, який прикидається кимось іншим — зустрічається і в казках інших народів, Франко зробив її справді українською. Отже, коли українські письменники переказують твори інших народів, вони можуть змінювати образи, щоб зробити ці твори ближчими до нашої культури. Це допомагає краще зрозуміти зміст і відчути, що навіть історії з інших країн можуть бути цікавими й рідними.