Довідник Модуль 3.10

ПЕН — це абревіатура, що походить від англійських слів Poets, Essayists, Novelists (поети, есеїсти, романісти). Також це слово англійською означає «ручка» — символ письменства, слова, свободи висловлювання. ПЕН — це міжнародна неприбуткова організація, що об’єднує письменників, журналістів, філософів, науковців, перекладачів та культурних діячів, які виступають за свободу слова, мир та міжкультурний діалог.

Український ПЕН-клуб був заснований у 1989 році в Києві. Його ініціаторами стали провідні українські інтелектуали та дисиденти, зокрема Євген Сверстюк, який став першим президентом організації. Організація стала частиною Міжнародного ПЕН, що був заснований ще в 1921 році в Лондоні. До складу Українського ПЕН входять відомі митці, науковці, журналісти та громадські діячі. Серед них:

• Оксана Забужко — письменниця, філософиня, публіцистка;
• Андрій Курков — письменник, нинішній президент ПЕН-інтернешнл (станом на 2022 рік);
• Сергій Жадан — поет, прозаїк, активіст;
• Тарас Прохасько, Юрій Андрухович, Ірина Славінська, Мирослав Маринович, Леся Федорів, Софія Андрухович та багато інших.

Український ПЕН організовує численні події, конкурси, дискусії та кампанії.

Факт — це твердження, яке можна перевірити, підтвердити або спростувати. Наприклад: «Вода замерзає при 0°C». Це твердження можна перевірити експериментально. Судження або інтерпретація — це думка, оцінка або висновок, який людина робить на основі фактів. Вони можуть відрізнятися залежно від досвіду, емоцій чи переконань людини.

Обидві інтерпретації базуються на одному факті, але підкреслюють різні аспекти події. Для письменників, журналістів і блогерів важливо пам’ятати: навіть простий факт може мати кілька різних інтерпретацій. Успішний автор — це той, хто передбачає, як його слова можуть бути сприйняті читачами, і готовий до діалогу. Адже кожна розповідь — це не лише повідомлення, а й запрошення до роздумів, обговорення, співпереживання. Урахування різних поглядів допомагає уникати непорозумінь і створювати чесний, глибокий, відкритий для читача текст. Це не просто передача інформації — це відповідальна розмова.

Мова — це не просто набір слів. У літературному творі вона стає інструментом, за допомогою якого автор формує зміст, створює атмосферу, спілкується з читачем. Розглянемо роль мови у створенні літературного твору.

1. Мова як засіб вираження смислів

Саме через добір слів, інтонацій, образів автор передає те, що хоче сказати. Це можуть бути почуття героїв, філософські роздуми, конфлікти чи важливі ідеї. У відомому вам уже оповіданні Григора Тютюнника «Зав'язь» мова допомагає передати головну тему — ніжну, щемку душевну ранимість підлітка, його перші глибокі почуття, образу, сором, тишу й біль. Наприклад: «А дівчинка така, що аж серце защемить: очі сині-сині, сорочка вишита...» Ці слова не просто описують зовнішність — вони виражають емоційне ставлення героя, його захоплення, яке ще не може оформитися в дорослі слова, але вже є справжнім почуттям.

2. Мова як засіб побудови зв’язків

Завдяки мові речення в тексті не існують окремо — вони пов’язані між собою граматично, логічно, інтонаційно. Переходи між абзацами, повтори, синоніми, сполучники — усе це допомагає тексту бути цілісним і зрозумілим, а читачеві — легко слідкувати за думкою автора. Наприклад, Тютюнник в оповіданні «Завʼязь» майстерно вибудовує текст так, щоб переходи між думками були плавними, природними. Він використовує короткі, емоційні речення, іноді — уривчасті, що імітують внутрішній монолог хлопця. Повтори, наприклад, таких слів, як «тільки», «аж», «а вона...», створюють ритм думок, типових для підлітка — мова ніби дихає разом із героєм.

3. Мова як засіб відтворення жанру

Кожен жанр має свої мовні особливості: у казці ми часто зустрічаємо повтори й архаїчні слова, у детективі — точність, логіку й напруження, у поезії — ритм і образність. Автор, свідомо використовуючи мову жанру, допомагає читачеві «впізнати» тип твору й налаштуватися на відповідне сприйняття. Наприклад, оповідання — жанр лаконічний, і мова тут повинна бути економною, точною, але образною. Тютюнник у своєму оповіданні «Зав'язь» не пояснює все прямо — він натякає, показує деталі: «Поклала свою ягідку, наче слід, — щоб не забув». Це ліричний підтекст: через дрібну дію (поклала ягідку) розкривається велике почуття. Така висока емоційна насиченість у малому обсязі — характерна риса малої прози, реалізована завдяки тонкій, майже поетичній мові. Отже, мова в літературі — це не просто форма, а жива тканина твору, яка поєднує зміст, структуру й жанр у єдине художнє ціле.

Зв’язність тексту — це властивість мовлення чи письмового твору бути цілісним, логічно й послідовно побудованим. Завдяки зв’язності читач може легко зрозуміти ідеї, події, емоції, які передає автор.

Зв’язність допомагає зробити текст не просто послідовним, а й емоційно впливовим, підтримувати інтерес читача від початку до кінця. Розглянемо, як вибудовує зв’язність тексту Рей Бредбері у своєму оповіданні «Все літо в один день».

1. Лексичні засоби зв’язності

• Повтори: «Дощ. Без кінця. Без початку. Лише дощ…» Повтор слова «дощ» підсилює атмосферу монотонності, розпачу та очікування — ключовий емоційний фон твору. Це також лексичний «місточок» між абзацами, що забезпечує внутрішню єдність тексту.
• Займенники: Автор замінює іменники займенниками (наприклад, «вона» замість «Маргарет»), що дозволяє уникати надмірного повторення і зберігати плавність викладу: «Вона стояла біля вікна…»

2. Граматичні та синтаксичні зв’язки

• Бредбері часто чергує короткі речення з довшими описовими, що створює природну ритміку й логічну послідовність подій: «Вони чекали. Надворі шумів дощ. Всередині було темно. Але ось — світло!»
• Сполучники та підрядні речення допомагають вибудовувати причинно-наслідкові зв’язки: «Тому що вона знала: сонце прийде — ненадовго, лише на годину — і це буде диво»

3. Логічна структура та композиційна зв’язність

• Події подаються послідовно, за логікою: дощ → очікування → поява сонця → реакція дітей → завершення. Це дозволяє легко слідкувати за сюжетом і відчувати наростання напруги.
• Контраст між частинами (темрява/світло, радість/жорстокість) також пов’язує текст на рівні змісту.

4. Інтонаційно-стилістичні засоби

• Короткі речення використовуються у кульмінаційні моменти для посилення динаміки: «І ось — воно! Сонце!»
• Зміна ритму мовлення допомагає виділити важливі частини тексту, зробити перехід між подіями емоційно відчутним.

Рей Бредбері демонструє, як майстерне використання лексичних, граматичних, логічних та інтонаційних засобів зв’язності допомагає зробити текст художньо цілісним, глибоко емоційним і легко сприйманим. Його оповідання «Все літо в один день» — приклад того, як зв’язність тексту може підтримувати атмосферу, розкривати тему й залишати глибоке враження.

Літературний неймінг — це процес вигадування імен, назв, заголовків, що мають художню або смислову цінність. Поняття «неймінг» прийшло з англомовного середовища (від naming — «називання») й спочатку стосувалося переважно реклами й брендингу. Проте в сучасному світі воно активно використовується і в літературній творчості, і в журналістиці, і в копірайтингу.

У літературі неймінг — це не просто вибір імен героїв чи назв творів. Це спосіб передати характер персонажа, створити настрій або закласти ідею ще до того, як читач зануриться в текст. Наприклад, ім’я Гаррі Поттер стало знаковим, бо легко запам’ятовується, а водночас звучить просто й тепло. Назви творів Рея Бредбері, як-от «Усмішка» або «451° за Фаренгейтом», також мають потужне емоційне чи символічне навантаження.

Журналісти використовують неймінг при створенні заголовків статей, рубрик, інтерв’ю. Удало підібраний заголовок одразу приваблює увагу й формує очікування читача: наприклад, заголовок «Битва за воду: як українці виживають у посуху» вже сам по собі є елементом розповіді. У копірайтингу неймінг є ключем до створення імен брендів, гасел, назв продуктів. Тут важливо, щоб назва була унікальною, простою, асоціативною і привабливою. Наприклад, бренд «Nike» походить від імені грецької богині перемоги, що одразу надає силового й позитивного звучання.

Отже, літературний неймінг — це мистецтво називати. І чим точніше автор добирає ім’я, назву чи заголовок, тим глибше вони вкорінюються в культурній пам’яті.