Довідник Модуль 3.1

Сторітелінг – термін, що походить від англ. story – історія та telling – оповідь, розповідання. Нашим відповідником запозиченого поняття можуть бути слова оповідь або оповідування.

Сторітелінг – це соціально-культурна діяльність, коли людина оповідає історію іншим, іноді використовуючи імпровізацію, театралізацію, аби викликати в аудиторії (слухацтва, глядацтва чи читацтва) зацікавлення, емоційний відгук. Тобто в сторітелінгу надзвичайно важливою є особа оповідача / оповідачки, їхня позиція і вміння оповідати історії так, щоб вони запам’ятовувалися. На відміну від звичайного тексту, сторітелінг акцентує увагу на оповідному (наративному) аспекті, тобто на сюжеті, персонажах і конфлікті. Основними елементами сторітелінгу є:

• сюжет: основа розповіді, що включає в себе початок, розвиток подій, кульмінацію та розв'язку; сюжетна організація подій у сторітелінгу може бути лінійною (події подаються в їхньому логічному порядку від початку до кінця) чи нелінійною, наприклад, з проспекцією (забігання наперед) чи ретроспекцією (повернення назад), а також циклічною, коли події ніби розгортаються по спіралі, постійно ускладнюючись і викликаючи все більший емоційний відгук, для чого оповідачі чи оповідачки часто використовують повтори тощо.
• персонажі: люди або інші об'єкти, які беруть участь у подіях. При цьому зазвичай оповідач чи оповідачка розповідає про них так, що вони стають ніби добрими знайомцями.
• конфлікт: проблеми, труднощі, з якими стикаються герої оповіді, а дуже часто і сам оповідач, який є одним з персонажів оповіді; зазвичай конфлікти, які постають у сторітелінгу – це добре відомі кожному з життя ситуації, але про які розказано так, що ми на них дивимося зовсім по-інакшому, переживаємо їх набагато глибше.
• емоції: різноманітні прийоми, які допомагають оповідачу чи оповідачці викликати в тих, хто слухає, дивиться або читає, сильні емоції – інколи позитивні, а інколи, на жаль, і негативні.

Сторітелінг – це практика, яка може виявлятися як в усному, так і в письмовому вигляді. Загалом сторітелінг – це традиційна для людського виду діяльність – від найдавніших часів, коли люди збиралися біля вогнищ і з захопленням слухали оповідки одне одного, і до сьогодення, коли люди, які вміють оповідати історії, збирають цілі зали глядачів / слухачів. Кожна культура має власні оповідання, якими здавна діляться для розваги, з освітньою метою, збереження культури чи виховання моральних цінностей (наприклад, народні казки, перекази, легенди). Чудовим зразком найпростішого сторітелінгу, який відомий більшості людей, є вечірні розповіді старших людей у родині у вигляді казок, оповідок чи інших вигаданих історій, які переплітаються з реальними історіями. Як зазначає Прайс Рейнольдз, потреба розповідати та чути історії є суттєвою для виду Homo sapiens – мабуть, друга за необхідністю після потреби в їжі і стоїть перед потребою в коханні та житлі. Мільйони людей виживають без кохання чи дому, але майже ніхто – у тиші¹.

На сьогодні метод сторітелінгу використовують дуже широко не лише для розповідання історій заради розваги чи переданні індивідуального досвіду. Ось лише кілька галузей, де сторітелінг використовують як інструмент досягнення певних цілей:

• освіта, зокрема шкільна, – для пояснення в цікавій формі складних тем, щоб вони були зрозумілі учнівству й захоплювали його;
• журналістика (публіцистика) – для захоплення читачів і читачок, щоб вони дочитували історії до кінця, навіть якщо те, про що розповідають, є складним і довгим текстовим матеріалом;
• медицина, зокрема психотерапія, – для допомоги пацієнтам, які відчувають емоційні чи інші психологічні проблеми;
• рекламний бізнес – для подання реклами у формі, які захоплюватиме потенційних споживачів і переконуватиме їх придбати товари чи послугу;
• політика – для створення образів політиків чи політикинь чи для пояснення складних суспільно-політичних подій зрозуміло для звичайних людей;
• історія і культурологія – для документування «живої історії».

А ще сторітелінг багатьом людям у світі допомагає заробляти гроші на життя, адже хороший оповідач чи хороша оповідачка – це людина, яку багатьом хочеться, наприклад, почути. Більше довідатися про сторітелінг можуть допомогти різноманітні додаткові джерела – книги, присвячені цій тематиці, відеозаписи історій-оповідей тощо. Про деякі із таких джерел можна дізнатися з такої публікації: Лена Юрчук. Розкажіть мені історію: 10 джерел, що вдосконалять ваші навички сторітелінгу.

¹ Price, Reynolds (1978). A Palpable God, New York:Atheneum, p.3.

На сьогодні не існує одного визначення штучного інтелекту. Ось лише деякі з них:

• Штучний інтелект, скорочено – ШІ (англ. artificial intelligence, AI) – розділ комп’ютерної лінгвістики та інформатики, зосереджений на розробці інтелектуальних машин, здатних виконувати завдання, які зазвичай потребують людського інтелекту. Ці завдання можуть варіюватися від простих дій, як-от: розпізнавання мови чи зображень, до більш складних завдань, як-от: ігри чи водіння автомобіля. (Джерело: Вікіпедія)
• Штучний інтелект — міждисциплінарні наукові дослідження, в рамках яких розробляють інтелектуальні машини, здатні виконувати завдання, що зазвичай потребують людського інтелекту: моделювання інтелектуальної діяльності, алгоритмів мислення, психічних процесів навчання, творчості. Метою цих досліджень є створити машини, які можуть міркувати, розуміти і навчатися як люди та використовувати ці можливості для вирішення складних проблем. Кінцевою метою досліджень штучного інтелекту є розкриття проблеми мислення і створення моделі мозку. Принципова можливість моделювання інтелектуальних процесів випливає з основного гносеологічного результату кібернетики: будь-яку функцію мозку, описану мовою з однозначною семантикою за допомогою скінченного числа слів, можна передати комп’ютеру. (Джерело: Ланде Д. В. Штучний інтелект // Велика українська енциклопедія)
• Штучний інтелект – організована сукупність інформаційних технологій, із застосуванням якої можливо виконувати складні комплексні завдання шляхом використання системи наукових методів досліджень і алгоритмів обробки інформації, отриманої або самостійно створеної під час роботи, а також створювати та використовувати власні бази знань, моделі прийняття рішень, алгоритми роботи з інформацією та визначати способи досягнення поставлених завдань. (Джерело: Про схвалення Концепції розвитку штучного інтелекту в Україні : розпорядження Кабінету Міністрів України від 2 грудня 2020 р. № 1556-р: zakon.rada.gov.ua).

Незалежно від визначення сутності ШІ, зрозуміло, що в усіх випадках штучний інтелект має справу з інформацією, яку йому надає людина для навчання, оброблення та, урешті, для створення (генерування) нової інформації. Саме завдяки інформації, наданій людиною, та алгоритмам, які закладені в систему, ШІ здатний самонавчатися. Він обробляє інформацію, робить дуже багато спроб у будь-якій справі, починаючи від шахів і закінчуючи створенням зображень. Далі аналізує, що в нього вийшло добре, а що — погано і відповідно до цього змінює свій алгоритм. Ось це і є самонавчання ШІ: адаптувати свій алгоритм на основі результатів попередніх дій.

Зусилля, спрямовані на розвиток ШІ в останні роки вилилися в появу багатьох систем, які можуть взаємодіяти з людиною. Серед них ChatGPT (від англ. Generative Pre-trained Transformer, укр. породжувальний попередньо натренований трансформер) – чат-бот зі штучним інтелектом, розроблений компанією OpenAI і представлений широкому загалу 30 листопада 2022 року. Він оптимізований для ведення діалогів природними мовами, зокрема й українською, тож здатен генерувати (створювати) відповіді з різних галузей, різного формату, розміру, стилю та рівня деталізації, ураховуючи при цьому контекст розмови.

Такі системи, як наголошують дослідники, не керуються етичними принципами і не можуть розрізняти правильне й неправильне, правдиве і неправдиве. Це тільки засоби збирання інформації з баз даних і текстів, які обробляються в інтернеті. Працюючи з такою інформацією, ШІ, на жаль, також засвоює будь-які помилки, упередження, хибні думки тощо. Іншими словами, якщо штучному інтелекту «згодовувати» оманливу, хибну, суперечливу, упереджену, недостовірну інформацію – він не зможе цього зрозуміти й видаватиме, відповідно, користувачам так само оманливу, хибну, суперечливу, упереджену, недостовірну інформацію. З огляду на це в умовах все активнішого входження систем ШІ в наше життя критично важливо в усіх ситуаціях аналізувати результати, які надає ШІ або системи на зразок ChatGPT, і порівнювати ці результати з іншими джерелами інформації.

Щоб більше дізнатися про переваги й ризики, пов’язані з ШІ та інформацією, які він створює (генерує) варто більше дізнатися про це, наприклад, звернувшись до таких достовірних джерел:

• Дія.Освіта. AI / Штучний інтелект.
• Сергій Штурхецький. ШІ та інформаційна грамотність: як ШІ може бути використаний для підвищення інформаційної грамотності та розвитку критичного мислення, дозволяючи громадянам розрізняти достовірну та недостовірну інформацію.

Усі слова мови на підставі певних ознак відносять до якоїсь частини мови.

Іменник – повнозначна самостійна частина мови, яка відповідає на питання хто? що? й має граматичне значення предметності, виражаючи його в незалежних граматичних категоріях роду, числа й відмінка. Залежно від лексичного значення іменники поділяють на лексико-граматичні розряди.

Більшість іменників належать до одного з трьох родів – чоловічого, жіночого або середнього. Незначна кількість іменників належить до так званого спільного роду (ч. + ж.), (ч. + с.), (ч. + ж. + с.). Такі іменники є зазвичай експресивно забарвленими.

Іменники, залежно від їхніх лексичних особливостей, можуть мати форму однини й множини або тільки якусь одну з них.

Той самий іменник у різних позиціях у реченні може набувати різних закінчень, не змінюючи свого лексичного значення, тобто мати різні відмінкові форми: Книга лежить / Книги лежать. Повідати книзі / книгам. Немає книги / книгØ. Почитати книгу / книги. Ознайомитися з книгою / з книгами. Підкреслити у книзі / у книгах. Книго, ти чудова / Книги, ви чудові! За характером відмінкових закінчень, які може мати той чи той іменник у реченні, усі іменники поділяють на чотири відміни, тобто чотири різні способи відмінювання, крім деяких іменників, які не належать до жодної відміни.

Іменники, які належать до однієї з чотирьох відмін (відмінювані, які мають форму однини, або форму й однини, і множини)

Іменники, які не належать до жодної відміни

• іменники іншомовного походження незмінювані: метро, пюре, Токіо;
• іменники – жіночі прізвища, похідні від чоловічих: Кохан (Ольга), Іваненко (Марина);
• іменники, які мають тільки форму множини (pluralia tantum): ножиці, радощі, Суми;
• іменники прикметникового походження: черговий, наречена, майбутнє.

Займенник — це самостійна частина мови, яка узагальнено вказує на предмет (хто? що?), ознаку (який? чий?), кількість (скільки?), але не називає їх.

Заміщаючи в мовленні слова інших частин мови, займенники наслідують їхні граматичні значення, розподіляючись на дев’ять розрядів.

У мовленні займенники вживають для уникнення повторів того ж слова в реченні або в сусідніх реченнях; поєднання частин складнопідрядного речення; зв’язку між реченнями в тексті. У реченні займенники виконують ті ж ролі, що й співвідносні з ними іменники, прикметники або числівники. Крім того, відносні займенники у складнопідрядних реченнях виконують функцію сполучних засобів.

При трансформації прямої мови в непряму необхідно відстежувати, щоб ситуація, що була подана в прямій мові з погляду першої особи, у непрямій мові була представлена з погляду третьої особи (тобто була переказана).

Прийменник – це службова частина мови, що поєднує іменники (чи займенники і рідко числівники) у непрямих відмінках з іншими словами в словосполученні або реченні. Основна функція прийменників – у реченні «перетворювати» іменники в обставини, пор.: писати в зошиті, говорити відповідно до плану, не прийти через хворобу.

В українській мові прийменник по має доволі обмежену сферу вживання. Його основні значення подано в таблиці, а в усіх інших випадках замість по необхідно вживати форми іменника з прийменниками з, на, для, щодо, після тощо або без прийменників.

Вигук – це особлива незмінна частинами мови, яка, не називаючи нічого, слу¬жить для вираження почуттів, емоцій, волевиявлення. Вигук не є ані повнозначною частиною мови (до нього не можна поставити питання), ані службовою (вигуки не виконують ніякої граматичної функції).

Вигуки типово не є членами речення, однак в окремих випадках вони можуть заступати ціле речення (Привіт!; Ой-ойо-ой!) або певний член речення.

Перш ніж обговорити поняття морфологічної парадигми, варто визначитися з доволі складним словом «парадигма». Слово парадигма – це запозичення з пізньолатинської мови, у якій слово paradīgma «парадигма» утворилося від грецьк. παράδειγμα «зразок, модель», пов’язаного з παραδείκνυμι «показую, експоную», утвореним з префікса παρα- «поруч, біля» і δείκνυμι (δεικνύω) «показую, виявляю, демонструю», спорідненого з дінд. diśáti «указує, зазначає, позначає», diṣṭiḥ «назва, позначення», лат. dicere «говорити», хет. tekkuššаmi «показую».

Свого часу це слово означало «взірець; системний ряд або таблиця форм відмінювання чи дієвідмінювання окремого слова», ознак поступово його значення розширилося. Нині це слово багатозначне навіть як термін. Ось його кілька значень:

1. ідея, що служить основою для створення світу буття (в античній філософії);
2. стандартний або типовий приклад;
3. групування одиниць однієї мовної системи чи підсистеми у класи на основі їхніх різних опозицій;
4. поєднання мовних одиниць у певні класи, де кожна з них може бути замінена у мовленні іншою мовною одиницею цього класу;
5. особливий формат наукових досліджень, який: а) відображає ідеологію досліджень, б) визначає шляхи формування та упорядкування знань і програми досліджень, в) встановлює критерії оцінювання та інтерпретацію результатів досліджень;
6. теорія (або модель постановки проблем), що прийнята як зразок розв’язку дослідницької задачі (Джерело: vue.gov.ua).

А ще під парадигмою у філософії розуміють сукупність філософських, загальнотеоретичних основ науки; систему понять і уявлень, які властиві певному періодові розвитку науки, культури, цивілізації. Тоді говорять, наприклад, про соціокультурну парадигму, наукову парадигму тощо. Якщо говорити про мовознавство, то тут термін «парадигма» вживають передусім у значенні «морфологічна парадигма».

Морфологічна парадигма – це сукупність усіх граматичних форм (грамем) одного слова, тобто всі форми, які слово може мати, змінюючись за родом, числом, відмінком, часом та іншими граматичними категоріями. Вивченням парадигм у мові займається розділ мовознавства, який називають парадигмологією. Морфологічні парадигми, які включають усі можливі форми того самого слова, допомагають зрозуміти, як слова змінюються та як їхні форми пов’язані між собою. Слова різних частин мови мають власні набори парадигм, наприклад, типова парадигма іменника – це 14 форм слів, прикметника – 24 форми слів. Натомість парадигма прислівників, а також слів службових частин мови, містить у своїй парадигмі лише одну форму, адже ці слова є незмінюваними.

Залежно від специфіки певного слова, зокрема його лексичного значення, морфологічна парадигма може бути повною або неповною (усіченою). Наприклад, іменник ріг як типовий іменник, що позначає конкретний предмет, має 14 форм (+1 варіант), натомість іменник біг, що позначає абстрактне поняття, має усічені парадигму, до складу якої входить лише 7 форм (+1 варіант).

Для фіксування парадигм форм слів є спеціальні словники, які називають словниками словозміни або граматичними. Найбільшими словниками словозміни форм слів української мови є такі:

• «Словники України» on-line;
• Великий електронний словник української мови (ВЕСУМ).

Тож якщо виникає потреба переконатися в можливості чи правильності утворення певної форми слова, варто звертатися до таких словників. Насамкінець варто зауважити, що парадигматичні форми слів – це ніби «бібліотеки», де зібрано всі форм слів. Однак у мовленні, коли ми будуємо речення, ми із цієї «бібліотеки» беремо лише потрібну нам форму слова. Тобто в реченні завжди реалізується лише одна якась форма, залежно від її граматичного значення, порівняйте:

Ріг був великим. Роги впали. У корови не було рогу. У корови не було рогів. Корова вдарила рогом. На розі висіла ганчірка. Тому в мовознавстві парадигматичні форми слів (або парадигматику) протиставляють синтагматичним формам слів (або синтагматиці). Парадигматикою займається морфологія, а синтагматикою – синтаксис.

Оповідь — об’єктивізований опис подій і вчинків персонажів, що ведеться в епічному творі від 1-ї особи. На відміну від розповіді, у якій використовують граматичну форму 3-ї особи, оповідь безпосередніше витворює враження панібратського ставлення автора до читача.

Оповідь у літературному творі здійснює оповідач, або наратор, який у класичній епіці немовби грає представника народу, неспроможного висловлюватися «по-книжному», використовує розмовну мову, як Рудий Панько у «Вечорах на хуторі коло Диканьки» М. Гоголя, баба Параска та баба Палажка з оповідань І. Нечуя-Левицького або оповідачі з усмішок Остапа Вишні. Слово «оповідь» уживають у значенні розгонутого зображення події, що вже сталася, мала певну тривалість. У ширшому значенні оповіддю називають описи якогось абстрактного явища, побутового оточення, портретів і душевного стану персонажів. Інколи в оповідну структуру вводять елементи авторських розмірковувань, діалогів, монологів.

Обсяг оповіді неусталений, його зразками є лаконічні оповідання, гуморески, повісті, панорамні романи, епопеї. Оповіддю в наратології називають текст епічного літературного твору, за винятком прямої мови, специфіка якого залежить від того, як викладені події, характеристики, факти, що описуються або оцінюють, якому наратору (нарататору) належить оцінка чи які зв’язки формуються між автором і реципієнтом на підставі «події оповіді». Оповідь містить сукупність композиційних прийомів мовлення, що творять особливий світ, зокрема в автобіографічних, мемуарних, епістолярних жанрах, є посередником між автором і читачем, відрізняється від сюжету, тобто від розгортання оповідуваної події.

Суб’єктами оповіді вважаються конкретний автор-оповідач, який своєю присутністю організовує весь текст, і наратор, тобто «прихований автор», часто не виявлений, не названий, розчинений у тексті. Вони обидва в різний спосіб повідомляють реципієнту чи нарататору про зображувані події та вчинки персонажів, подають їхні портретні характеристики, розкривають мотиви поведінки тощо, але самі не беруть участі в дії, не перетворюються на об’єкт зображення. Тип оповіді визначає особливості індивідуального стилю письменника. Інколи термін «оповідь» указує також на різновиди висловлювання з панівною інформативною функцією.

(Джерело: Ковалів Ю. І. Літературознавча енциклопедія: У двох томах. Т.2)

Розповідь — визначальний момент наративу (оповіді) в епічних і ліро-епічних творах, де розгортається зображення подій і вчинків. Розповідь є композиційно-стилістичним прийом, спрямованим на послідовний виклад певної історії від 3-ї особи, на відміну від оповіді — викладу від 1-ї особи.

Порівняно з оповіддю, розповідь більш нейтральна, в епічному творі висвітлює перебіг подій у часі, уважається основною формою сюжетотворення. Водночас, як і показ, розповідь дистанціюється від унаочненої події чи ситуації, про які йдеться, витворює ілюзію об’єктивності зображення. Розповідь про події з причиново-наслідковими зв’язками, з яких складається фабула, модифікована у сюжет, видається минулою щодо розповідача, який, прагнучи ліквідувати часову дистанцію, удається до теперішнього часу, ужитого в значенні минулого.

(Джерело: Ковалів Ю. І. Літературознавча енциклопедія: У двох томах. Т.2)

На сьогодні різні аспекти тексту вивчає ціла низка дисциплін, серед яких, мовознавство, літературознавство, герменевтика, текстознавство, текстологія, наратологія, семіотика, семантика та ін. Кожна із цих наук має свої методи (способи) дослідження тексту, які дають змогу побачити текст з різних аспектів. Як зазначає Катерина Серажим, аналіз тексту – надзвичайно складна, але цікава робота, і підходити до неї варто з усіх можливих боків: розглядаючи текст спочатку як одне ціле, а далі – на рівні абзаців, речень і навіть слів, звернувши увагу окремо на його зміст, структуру, стиль, грамотність написання та оформлення, значення та вплив на аудиторію, символізм, інформативність тощо.

Саме слово «аспект», згідно з визначенням в енциклопедії, означає точку зору, з якої сприймається чи оцінюється те або те явище, предмет, подія. Це та перспектива, з якої ми дивимося на певне явище чи предмет, та сторона цього явища чи предмета, на якій зосереджено увагу. Дослідження тексту в будь-якому його аспекті є не що інше, як дослідження його з погляду науки, що детально вивчає певний зріз тексту. Аспектом вивчення тексту може бути його будова, структура, композиція, зміст, значення та вплив на формування думки, на реакцію суспільства загалом і кожної окремої людини.

Першими з аспектів вивчення тексту ще в III ст. до н. е. в Стародавній Греції сформувалися три науки: логіка, риторика і поетика. Кожна із цих наук розглядала певні види текстів, залежно від їхньої орієнтації на тип адресата й мети впливу – навчальної (логіка), впливу на настанови та переконання (риторика), прагнення досягти катарсису (поетика). Прикметно, що граматика як наука, котра так само зорієнтована на текст, сформувалася пізніше. Це пояснюється тим, що граматика розглядала текст поза комунікативним актом, аналізуючи сталі ознаки, властиві текстові на рівні речення за певних ситуацій. Текст крізь призму проблем смислу, значення і тлумачення знаків і знакових виразів, окреслених предметною та понятійною сферами, вивчає інший розділ мовознавства – семантика (від гр. Semantikos – означальний).

(Джерело: Катерина Серажим. Семантичний аспект аналізу тексту)

Епос — один із трьох, поряд з лірикою та драмою, родів художньої літератури. Крім трьох основних родів літератури, дуже часто виокремлюють також четвертий, проміжний, що поєднує риси епосу й лірики – ліро-епос. Твори цього роду об’єднує низка рис: об’єктивне зображення реальності, розповідний характер, сюжетність, «самовідстороненість» автора, різнобічне змалювання героїв, довільне і часто вибагливе конструювання часових та просторових координат. Залежно від тривалості зображувального часу, охоплення подій, які розкривають людські характери, розрізняють великі (епопея, роман), середні (повість) та малі (новела, оповідання) епічні жанри.

Слово «епос» у східнослов’янській культурній традиції означає і літературний рід, і один із жанрів цього роду — епопею, отож сучасні літературознавці віддають перевагу терміну «епіка» (від грец. ἐπιϰός — те, що стосується Е.), більш притаманному для західноєвропейської літературної традиції. Специфічна риса Е. — в організувальній ролі розповіді, що художньо реалізується у таких формах, як оповідь про події за принципом їх згадування, різноманітні описи (побуту, природи, зовнішності, поведінки й духовного стану героїв, їхніх дій та вчинків), монологи, зокрема внутрішні, діалоги, полілоги персонажів. Крім того, між часом розповіді про події та зображеною дією існує певна часова дистанція, що дає змогу авторові споглядати змальоване ніби збоку. Ще Аристотель відзначив цю рису: письменник розповідає «про подію як про щось окреме від себе». О. Потебня також зауважив: «Епос — perfectum. Звідси спокійне споглядання, об’єктивність... У чистому епосі розповідача не помітно. Він не виступає зі своїми роздумами з приводу подій і почуттями».

Схильність до оцінки й коментаря автором зображеного — прямо в тексті, у відступах — філософському, ліричному, публіцистичному (романістика О. Гончара) — або опосередковано, в підтексті (романістика В. Підмогильного) — успадкована ще з античності. В епічних творах останніх століть письменник не дистанціюється від зображеного, а наснажує розповідь суб’єктивними, особистісними елементами. Е. виявляє найбільшу гнучкість у художньому відтворенні часопростору: дія може охоплювати значні часові проміжки або мить, яка вбирає в себе роки, може поєднувати часові й просторові зміщення. Епічна форма використовує різні типи сюжетів: події відтворюються або в хронологічній послідовності (повість «Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького), або об’єднуються переконливим мотивуванням їх зв’язків, концентруючись навколо визначального епізоду чи епізодів (роман «Місто» В. Підмогильного).

В Е. Нового й новітнього часу переважають не стільки зовнішні події, скільки змалювання динаміки й різноманітних відтінків духовного розвитку героїв (повість «Через кладку» О. Кобилянської, роман «Невеличка драма» В. Підмогильного). Залежно від кількості сюжетних ліній обсяг тексту епічних творів різний: від новел, оповідань-мініатюр (В. Стефаник, А. Чехов, О’Генрі) до масштабних епопей і романів («Іліада» та «Одіссея» Гомера, «Волинь» У. Самчука). В епічних творах можна зобразити, на відміну від лірики й драми, велику кількість характерів, обставин, подій, доль, деталей, подробиць, водночас проникаючи у внутрішній світ людини, змальовуючи складні характери, часто незавершені, суперечливі, рухливі. Формування Е. відбувалося різними шляхами. Так, епічні пісні виникли на основі ліро-епічних, які, в свою чергу, постали з синкретичного давнього обряду, у міфі, народній казці, історичному переказі закорінена розповідна форма.

Епос / Н. І. Бернадська // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / редкол. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. – Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2009. – Режим доступу: esu.com.ua

Жанр (від французького genre – рід, вид) – термін, що вживається неоднозначно. Інколи його застосовують як синонім до терміна рід (літератури), тоді говорять про епічний жанр (= епос), ліричний жанр (= лірика), драматичний жанр (= драма, або драматургія). Таке вживання зумовлене значенням цього слова у французькій мові (рід, вид) та європейською літературознавчою традицією. Проте у вітчизняному літературознавстві терміни «рід» і «жанр» зазвичай розмежовують: рід уважають загальним (родовим) поняттям по відношенню до жанру – часткового, видового поняття. У такий спосіб удається уникнути небажаної синонімії й більш чітко структурувати та класифікувати явища літератури. Таким чином, у межах роду літератури виділяють видові форми, або жанри. І навпаки, видові форми (жанри), які змальовують життя подібними способами, дають змогу виокремлювати роди літератури. Отже, жанр – це видова форма певного роду літератури (епосу, лірики, драми або їх поєднань), що історично викристалізувалася й набула певних, традиційних ознак. Кожен рід реалізується в певних літературних видових формах, або жанрах.

Коли йдеться про епос, то зазвичай жанри розрізняють за розміром, тобто за протяжністю сюжету (кількістю подій) та кількістю персонажів. Відповідно до цих критерії виділяють великі (як-от роман), середні (як-от повість) і малі жанрові форми епосу.

Малі жанрові форми епосу – це короткі, зазвичай прозові твори, які розповідають про незначну кількість подій (інколи одну) і невелику кількість персонажів (оди-два, інколи більше). Тобто такі твори мають доволі короткий сюжет. До малих форм епосу належать такі жанри, як оповідання, оповідка, новела, новелета, есе, нарис, шкіц, сильвета, фейлетон, памфлет, усмішка, міф, легенда, переказ, притча, казка та ін. Основними малими формами епосу є оповідання та новела.

Оповідання – невеликий за обсягом прозовий твір, який типово має одну сюжетну лінію, що заснована на зображенні одного (рідше декількох) епізоду із життя одного (рідше кількох) персонажа, характеризується непоквапливою оповіддю (від 1-ої особи) або розповіддю (від 3-ої особи) про певну невелику ситуацію. Через малоформатність для жанру оповідання важливого значення набуває художня деталь – засіб концентрованого передання митцем певних смислів, асоціацій, ідей. Такими характеристиками, як логічність і послідовність у розвитку дії, слабка динаміка розгортання сюжету, увага часто до звичайних, буденних ситуацій, оповідання різниться від новели. Термін «оповідання» в українську літературу чи не вперше ввела Марко Вовчок.

Новела (від італійського novella – новина) – так само, як оповідання, невеликий за обсягом прозовий твір, для якого, на відміну від оповідання, характерний динамізм оповіді, акцентування уваги на деталях, психологічно гострих моментах у житті людини, суспільства. Істотною ознакою новели як жанру є парадоксальність зображуваного в ній.

Усмішка — різновид гуморески, уведений в українську літературу Остапом Вишнею (справжнє ім’я – Павло Михайлович Губенко, 1889 – 1956). Тобто в цьому разі фактично йдеться про авторський жанр, тобто жанр, автор якого є відомим, на відміну від інших жанрів, які формувалися впродовж тривалого періоду й авторство яких є невизначеним. Остап Вишня синтезував в усмішці жанрові особливості гумористичного оповідання, анекдоту і фейлетону, поєднав іронічний наратив (оповідь) із конкретністю зображуваного об’єкта.

Уже у 20-ті XX ст. були популярними його «Вишневі усмішки (сільські)» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Українізуємось» (1926), «Вишневі усмішки кооперативні» (1926), «Вишневі усмішки театральні» (1927), «Вишневі усмішки закордонні» (1930), чотиритомне «Зібрання усмішок» (1928, 1930). Вони привертали увагу своєю невимушеною дотепністю, семантичною розкутістю, жартівливим настроєм, м’яким сміхом і водночас витонченим ліризмом, «мовним слухом» (Ф Маківчук). Автор жартівливо дефініював новий жанр: «Мені нове життя усміхається, і я йому усміхаюся. Через те й усмішки».

Стиль письменника формувався на досвіді народної оповіді, традиції козацького низового бароко, творчості мандрованих дяків, невимушено поєднував високий та низький стилі. В усмішці часто використовувалася прихована або «зворотна» іронія, коли дотепний «оповідач начебто щиро сприймає хибні погляди персонажа й так художньо аргументує їх, що читач безпомилково виносить їм свій присуд» (Ю. Лавріненко). Письменник майже ніколи не приділяв уваги композиції, динаміку сюжетних ліній вибудовував на принципі подвійної семантики, жарту, натяку, каламбуру, витончених фразеологізмів, ремінісценцій, тому усмішку майже неможливо перекласти іншою мовою, не втративши блиску гумористичних нюансів та іронічного ефекту.

Остап Вишня бездоганно володів тонким комізмом слова. Основним героєм його усмішок була жива, колоритна народна мова, іноді для контрасту «розбавлена» неоковирними русизмами, суржиком, канцеляризмами тощо, здебільшого застосовуваними в діалогах, що витворювало враження «натуральності», документальної достовірності, безпосередності. У творах цього жанру ліризується сміхова культура, вводяться жанрові сценки, елементи семантичної дотепності, які інколи визначають перебіг сюжетних ліній. Часто органічним складником усмішок постає лаконічна пейзажна замальовка. Остап Вишня звертав увагу і на письменників і розвиток літератури, удаючись до іронії («Плуг», «Вісти», «Понеділок»), пародій, дружніх шаржів на М. Хвильового («Синя трясовина»), Г. Косинку («Однокутний бій»), М. Зерова («Воскресла»), створюючи «мистецькі силуети» про А. Петрицького, Леся Курбаса, О. Довженка, М. Крушельницького, О. Василька та ін.

Вершиною розвитку жанру вважаються «Мисливські усмішки», які М. Рильський назвав «ліричною поезією в прозі». Усмішка не набула значного поширення в літературі, хоча на сторінках журналу «Дніпро» інколи друкувалися «народні усмішки», «дніпровські усмішки», з’являлися синкретичні жанри «усмішка-нарис», «усмішка-оповідання», «усмішка-фейлетон», «усмішка-жарт», «усмішка-стаття». Трапляються і віршові усмішки, зокрема у доробку А. Качана.

Гумка в зошиті гуляла
І бруднульки виправляла
А письмові помилки
Виправляла на дірки.

(Джерело: Ковалів Ю. І. Літературознавча енциклопедія: У двох томах. Т.2)

Оповідач (оповідачка) — літературний суб’єкт, наратор, вигаданий автором, від імені якого у прозовому творі розповідається про певні події, формується естетичний, ідеологічний, психологічний погляд на зображуване. Тобто, з одного боку, оповідач ніби є персонажем твору, а з іншого, – чимось подібний до автора. Однак у цьому разі не варто ототожнювати реального автора з оповідачем, адже оповідач – це так само вигаданий автором образ, як і інші персонажі твору.

Оповідача (наратора) треба відрізняти від розповідача, ураховуючи, що оповідач представлений у тексті граматичною формою 1-ї особи, тобто оповідь у тексті, у якому реальний автор створив образ оповідача, ведеться від я, яким є оповідач чи оповідачка Яскравим прикладом використання оповідача як суб’єкта, від імені якого ведеться оповідь, є оповідання Марка Вовчка (справжнє прізвище – Марія Вілінська). Письменниця вводила у кожен твір індивідуалізованого оповідача. В одному випадку оповідач (оповідачка) збігався з постаттю персонажа («Сестра», «Викуп», «Інститутка»), в іншому — зі спостерігачем («Козачка», «Павло Чорнокрил», «Три долі»). Також образ оповідача структурує, наприклад, усмішки Остапа Вишні (справжнє ім’я – Павло Губенко).

Нині уявлення про оповідача зазнають докорінного перегляду у зв’язку з розвитком уявлень про художню літературу. Усе частіше поряд з терміном «оповідач» (а часто навіть замість нього) використовують термін «наратор». Уведення в науковий обіг цього поняття зумовлене потребою розмежувати терміни «персонаж» і «герой», адже оповідач / наратор дійсно істотно відрізняється від інших образів твору.

Наратор (англ паггаtоr – оповідач, від лат. паггаге – розповідати, оповідати) – фіктивний, створений письменником оповідач, повістяр, романіст, переважно один (зрідка кілька). Наратор буває явним (експліцитним), всевідним, самосвідомим, упевненим. Часто наратор співіснує з нарататором – це той чи ті, до кого він звертається.

(Джерело: Ковалів Ю. І. Літературознавча енциклопедія: У двох томах. Т.2)

Псевдоні́м, прибране ім'я (грец. Ψευδής — «помилковий, брехливий, вигаданий» і грец. Όνομα — «ім'я») — ім’я, використовуване людиною в публічній діяльності замість імені, яке їй дали при народженні і яке було зафіксоване в документах.

У західній культурі найчастіше псевдонімами користуються діячі та діячки мистецтва. У східних культурах (особливо китайській і японській) ухвалення нового імені при зміні соціального статусу в деякі епохи було майже обов’язковим для будь-якої сфери діяльності. Аналогом такого роду обов’язкових псевдонімів у західній культурі можна вважати обов’язкову зміну імені у священників і ченців, особливо в православній церкві, проте називати церковні імена священнослужителів псевдонімами не прийнято. Чимало українських політичних і культурних діячів і діячок брали собі з різних причин псевдоніми. Наприклад, Олександр Кониський мав близько 140 псевдонімів, Іван Франко – близько 100, Осип Маковей – більше 50, Пантелеймон Куліш – близько 40. Докладну інформацію про псевдоніми збирають у спеціальних словниках.