Довідник Модуль 2.7

Ідеологія – сукупність уявлень, переконань та ідей, зосереджених на стосунках людей у суспільствах та призначених виправдовувати чи змінювати ці взаємини, об’єднуючи людей для колективних дій. Ідеологія – це  те, як суспільство бачить та інтерпретує світ.

Загалом ідеологія не є чимось лише позитивним чи негативним; усе залежить від того, з якою ідеологією маємо справу. Об’єднуючи індивідів у групи, спільноти ідеологія здатна провокувати агресію щодо інших груп (наприклад, такі ідеології, як расизм, комунізм, фашизм). Гуртуючи людей у нації та цивілізації, ідеології здатні підважувати цінності, націлені на утвердження їх мирного співіснування, взаємної підтримки та єднання зусиль у межах людства як єдності різноманітного (наприклад, гуманістична ідеологія).

(За матеріалами «Енциклопедія сучасної України»)

Автографи – це авторські рукописи, виконані від руки. Такі документи цінні в культурологічному та літературознавчому аспектах. Вони є важливим джерелом встановлення канонічного (визнаного правильним) тексту твору, цінним матеріалом для вивчення творчого процесу письменника, ученого, історичного діяча. Збирання та збереження автографів є однією з функцій архівів, бібліотек та музеїв.

Автографи можуть зберігатися в оригінальному вигляді, у вигляді факсиміле (друк твору, що графічно точно відтворює раніше випущене оригінальне видання або рукопис, підпис, малюнок, креслення, гравюру, монограму, включаючи усі особливості паперу й обкладинки), файлу jpg (найбільш розповсюджений формат для зберігання цифрових фотографій) тощо.

• -ичн-, -ічн-, -їчн-

Після приголосних д, т, з, с, ц, ч, ш, ж, р (правило «дев’ятки») пишемо суфікс -ичн- (музичний, історичний, медичний), після решти приголосних –  -ічн- (біологічний, академічний, монархічний), а після голосних – -їчн- (героїчний, прозаїчний, мозаїчний).

• -ов-, -ев-, -єв-

Суфікс -ов- пишемо в прикметниках:

1. утворених від іменників з основою на твердий приголосний (казковий, кварцовий, грозовий)
2. утворених від іменників з основою на м’який або шиплячий приголосний, якщо наголос у прикметнику падає на закінчення (маршовИй, польовИй)

Суфікс -ев- пишемо в прикметниках, утворених від іменників з основою на м’який або шиплячий приголосний, якщо наголос у прикметнику падає на основу слова (мАтчевий, вишнЕвий)

Суфікс -єв- пишемо в прикметниках, утворених від іменників з основою на -й або подовжений м’який приголосний (магнієвий, насіннєвий).

• Суфікси в присвійних прикметниках (-ин-, -їн-, -ів-, -їв-, -ов-, -ев-, -єв-)

Від іменників першої відміни присвійні прикметники утворюються за допомогою суфікса -ин- (бабусин, Наталчин, Миколин), після голосного вживається суфікс -їн- (Софіїн, Соломіїн).

Від іменників другої відміни присвійні прикметники утворюються за допомогою суфікса -ів- (братів, Василів, сторожів), після голосного вживається суфікс -їв- (Андріїв, Олексіїв). При словозміні суфікси -ів-, -їв- зазнають чергувань.

Суфікс -ів- чергується із суфіксов -ов-, якщо прикметник утворений від іменника твердої групи (братів (брат) – братова).

Суфікс -ів- чергується із суфіксом -ев-, якщо прикметник утворений від іменника м’якої або мішаної групи (Василів (Василь) – Василева, сторожів (сторож) – сторожева).

Суфікс -їв- чергується із суфіксом -єв- (Андріїв – Андрієва, Олексіїв – Олексієва).

Документ — це матеріальний об’єкт, що містить у зафіксованому вигляді інформацію, оформлений у заведеному порядку й має відповідно до чинного законодавства юридичну силу.

Головна функція документа полягає в здатності документа зберігати і передавати (поширювати) інформацію у часі та/або просторі. Документи виконують офіційну,  ділову й оперативну функції, оскільки вони — писемний доказ, джерело відомостей довідкового  характеру. Відтворюють документи  на папері, фотоплівці, магнітній та перфострічці, дискеті, перфокарті, диску тощо. Головними вимогами до документа є достовірність та об’єктивність, максимальна стислість при повноті інформації, точності, що виключає можливість двоякого розуміння тексту.

Метафора (грец. μεταφορά) — перенесення, яке полягає у перенесенні ознак одного предмета чи явища, дії  на інший предмет або явище, дію на основі їхньої схожості або контрасту. Наприклад: пролісків перших блакитні отари, дзеркало озера, цвітіння людських облич. Метафора тяжіє до поезії, але є дуже поширеною думка, що метафора – не поетична фігура, адже вона притаманна не лише художнім текстам, а й повсякденній мові; людина не тільки висловлює свої думки за допомогою метафор, а й мислить ними. Арістотель припускав, що метафора є скороченим чи прихованим порівнянням.

Основні типи метафори розгортаються шляхом зіставлення понять із таких семантичних груп:

• неживе — неживе (В. Свідзинський: «Гашу над столом сво'ім / Полум’я зблідлий листок»),
• живе — живе (Ольга Ляснюк: «висмикну з натовпу знайому посмішку / приміряю»),
• живе — неживе (О. Зуєвський: «Стіна кругом очима поросла»),
• неживе — живе (Р. Бабовал: «Зів’яли квіти намальовані / бджолою восени»).

Порівнюються колір, форма, розмір тощо. Виокремлюють авторські й загальновживані метафори, прості й розгорнуті тощо. Метафора відіграє важливу роль у теорії письменства та естетики, поширюється на будь-які аспекти художнього мислення (малярство, кінематографія тощо).

(За матеріалами «Літературознавчої енциклопедії»)

Інверсія (від лат. inversio — перегортання, переставлення) – це граматичне явище, коли порядок слів у реченні стає непрямим. Зазвичай в українській мові ми використовуємо певний порядок слів, де підмет стоїть перед присудком, а додаток після нього. Проте, застосовуючи інверсію, ми можемо змінити цей порядок слів і досягти певного ефекту висловлювання. Інверсія може бути використана з різних метою, зокрема для підкреслення певної інформації, створення емоційного ефекту або для зміни акценту в реченні. Наприклад: Гойдається вечора зламана віть (замість Зламана віть вечора гойдається).

Інверсія вживається переважно в ліриці. Деякі поети виявляють посилену схильність до інверсованих сполучень, що певною мірою визначають їхній мовний стиль. Почасти інверсія, зумовлена вимогами віршового розміру, впливає на ритмомелодику поетичного твору, витворює своєрідні ритмічні нюанси, неможливі за нормативного синтаксичного ладу.

Алітерація – це прийом звукопису, який полягає в частому повторенні тих самих або подібних приголосних звуків з метою підвищення інтонаційної виразності вірша, посилення впливовості змісту шляхом формування в читача звукових образів.

Яскраві приклади використання алітерації трапляються, наприклад, у вірші Ліни Костенко «Осінній день, осінній день, осінній…», де особлива роль належить приголосним звукам [c] та [сˊ], [н] та [нˊ], [ц] і [цˊ], [т], [д]) та Олекси Слісаренка «Ранній сніг», де часто повторюваними є свистячі [с] та [сˊ], шиплячі [ж], [ш], задньоязикові [к], [х] та глотковий [г], а також дрижачі звуки [р] та [рˊ].

Нанизування зазначених звуків у кожному із цих віршів доповнює образи осені, створені митцями за допомогою слів: у першій поезії осінь ніби прозора, легка, святкова, натомість у другому – сумна, мокра, крижана. 
А ось як через звукопис бачить осінь B. Кобилянський:

Сипле, стеле сад самотній 
Сірий смуток — срібний сніг, — 
Сумно стогне сонний струмінь. 
Серце слуха смертний сміх. 
Серед саду смерть сміється. 
Сад осінній смуток снить, — 
Сонно сиплються сніжинки. 
Струмінь стомлено шумить. 
Стихли струни, стихли співи, 
Срібні співи серенад, — 
Срібно стеляться сніжинки — 
Спить самотній сад.

Порівняйте ті відчуття, які виникають у вас від звуків [с] та [сˊ] у згаданих тут трьох віршах. Правда ж, враження дещо відмінні? Виявляється, у різних віршах ті самі звуки можуть створювати різні звукові образи, адже, як ви пзнаєте, звуки не мають власного значення – вони лише здатні увиразнювати ті значення, що виражені словами.

За спостереженнями науковців, українські слова в середньому на 42–46 % складаються з голосних звуків. Тому вправний мовець або митець можуть використати ці звуки, щоб зробити своє мовлення своєрідним. Тоді з’являється можливість говорити про асонанс.

Асонанс (французьке аssonanse, від латинського assonо — звучати до ладу) – це часте повторення в рядку або фразі того самого голосного звука або тих самих голосних звуків для створення милозвучності, підсилення музичності. Співзвуччя голосних можуть створювати в читача додаткові емоційні враження. Наприклад, рядки поезії Богдана-Ігоря Антонича завдяки нанизуванню звука [о] створюють у читача враження спокою, протяжності, величності.

Корови моляться до сонця, 
що полум’яним сходить маком. 
Струнка тополя тонша й тонша, 
мов дерево ставало б птахом.
(Б.-І. Антонич)

А наприклад, у рядках Дмитра Павличка звук [о] створює враження широкого простору.

Впали роси на покоси,
Засвітилися навколо.
Там дівча ходило босе,
Білу ніжку прокололо.
(Д. Павличко)

Оскільки звуки не мають самостійного значення, як слова, то враження, яке вони створюють у різних фразах, може різнитися залежно від того змісту, який виражено словами.