Довідник Модуль 2.6

Національна ідентичність – ототожнення себе з національною спільнотою на основі стійкого емоційного зв’язку, що виникає у результаті сформованої системи уявлень щодо традицій, культури, мови, політики, а також прийняття групових норм і цінностей. За змістом національна ідентичність – сфера ідей, цінностей і смислів культури, сприйнятих й артикульованих більшістю громадян країни.

Становлення національної ідентичності підпорядковане певним закономірностям і проходить низку фаз у своєму розвитку. Пробудження національної ідентичності відбувається у дитячому віці під впливом сім’ї, родини, друзів, знайомих, ровесників і продовжує формуватися під час всього періоду соціалізації.

Процес формування національної ідентичності має 3 складові:

• прийняття специфічних елементів (вірування, цінності, очікування), що утворюють колективну національну ідентичність;
• розвиток орієнтації нації як такої;
• самовизначення себе як члена цієї нації.

Від того, чи населення певної країни ідентифікує себе, власні та групові інтереси з державою, або сприймає державу як перешкоду для реалізації цих інтересів, безпосередньо залежить територіальна цілісність країни.

(За матеріалами «Енциклопедія сучасної України»)

Самоідентичність ‒ ототожнення себе з іншим суб’єктом чи групою суб’єктів у процесі соціалізації людини. Дію установлення ідентичності називають ідентифікацією. Процес самоідентифікації розпочинається із пошуку відповіді на запитання «Хто я?», «Що я маю робити, а що — ні?», «Хто такі свої, а хто — чужі?» тощо.

Людина порівнює себе з оточуючим світом і відрізняє свої особливі, неповторні ознаки (ім’я, дата народження, стать, колір очей, волосся та інші), які становлять особистісний рівень ідентичності, з ознаками спільними (людина, дитина, сім’я, клас, місце проживання), які відносяться до соціального рівня ідентичності. Адже, від самого народження, формування людини відбувається в суспільстві — соціумі: сім’я, вулиця, дитсадок, школа, спільноти за інтересами, тощо.

Маючи від народження вроджені ознаки (стать, темперамент, етнічність, колір волосся, очей, шкіри, форму вуха, очей, відбитки пальців, група крові, резус та інші), людина, в процесі формування, набуває (розвиває) нові — характер, громадянство, професія, вік, сім’я тощо. Кожна людина водночас є представником різних груп, а тому — носієм різних ідентичностей.

Процес формування ідентичності супроводжує людину впродовж усього її життя. Деякі елементи ідентичності змінюються, деякі залишаються сталими. В епоху глобалізації цей процес відбувається швидше і частіше, адже на нього впливають інформація, подорожі, зміни місця проживання, переоцінка цінностей, оточення, ідеали.

(За матеріалами Мій Клас)

Подкаст, підкаст, або аудіопрограма — цифровий медіа-файл або низка таких файлів, які розповсюджуються інтернетом для відтворення на портативних медіапрогравачах чи персональних комп'ютерах. За змістом вони можуть нагадувати радіошоу, звукову виставу, включати інтерв'ю, лекції тощо, що належить до усного жанру.

Термін «podcast» є поєднанням назви портативного програвача музики iPod та слова broadcast. Ведучого або автора подкасту часто називають подкастер. Подкаст як сферу діяльності називають подкастингом. На відміну від слухачів радіо, які слухають те, що їм пропонує радіостанція, подкастинг дозволяє самостійно обирати те, що ви не хочете слухати чи не хочете дивитися. І найголовніше: саме у той час, коли вам зручно ввімкнути свій програвач.

Цей спосіб поширення аудіо та відео через мережу Інтернет дозволяє створювати матеріали кожному охочому. Цим подкастинг і відрізняється від, наприклад, радіостанції, де працюють професійні журналісти. Подкастинг можна не лише створити будь-кому, але й надати його для перегляду чи прослуховування кожному, хто зацікавиться в Інтернеті. Слухач підписується на обраний подкаст, після чого звукові файли завантажуються з інтернету до плеєра, телефону чи iPod і будуть доступні для прослуховування офлайн.

(За матеріалами Вікіпедія)

Публіцистичний стиль — функціональний різновид літературної мови, призначений передавати, поширювати суспільно-політичну, наукову, культурно-освітню, морально-етичну інформацію та формувати громадську думку.

Публіцистичний стиль у сучасній українській мові має широку сферу вживання, розвинену систему жанрів та мовний ресурс. У сучасних умовах публіцистичний стиль істотно впливає на розвиток літературної мови, відіграє ключову роль в утвердженні й регулюванні мовних норм. Ним послуговуються в громадсько-політичній, суспільно-культурній, науково-освітній, економічній та комерційній сферах діяльності. Тексти публіцистичного стилю висвітлюють важливі факти, події, явища повсякденного життя соціуму часто в несподіваному ракурсі, але завжди чітко й доступно. Позиція автора очевидна й виявляється у відкритому вираженні власних поглядів, суджень, оцінок. Виклад матеріалу спрямований на те, щоб не лише інформувати, а переконати слухача або читача в правильності авторської позиції та спонукати його до діяльності.

Ознаками публіцистичного стилю є поєднання

• об’єктивності й емоційності,
• точності та образності,
• документальності й дохідливості,
• інформативності та стислості.

Важливою характеристикою текстів публіцистичного стилю є оцінність. Висвітлення теми цікаве, часто з інтригою, що починається вже із заголовка, виклад розповідний і невимушений, мова досконала, думки дотепні й оригінальні. Широко вживають фразеологізми, афоризми, цитати.

У межах публіцистичного стилю сучасної української літературної мови традиційно виокремлюють: стиль засобів масової інформації, або інформаційний (інтерв’ю, хронікальна замітка, репортаж, інформаційна кореспонденція та ін.); науково-публіцистичний підстиль, або аналітичний (аналітична стаття, коментар, огляд, рецензія, звернення тощо) та художньо-публіцистичний (есе, нарис, памфлет, фейлетон, пародія, епіграма та ін.).

У сучасних умовах істотно розширилася сфера функціонування публіцистичного стилю за рахунок електронних видань. Інформаційні технології уможливили виникнення нових жанрів (блоги, сторінки в соцмережах тощо). У фокусі уваги сучасних публіцистів (Ю. Андрухович, О. Забужко, Ю. Макаров, Ю. Винничук, В. Кіпіані, С. Жадан, М. Рябчук, С. Рахманін, Л. Івшина та ін.) перебуває широкий спектр питань, але найгостріші з них стосуються розбудови української державності, захисту національної мови, збереження історичної пам’яті.

(За матеріалами «Енциклопедія сучасної України»)

Стрілецькі пісні (пісні Українських Січових Стрільців) виникли на початку ХХ ст. під час Першої світової війни. Це пісні здебільшого авторські, але через певні обставини й знаність їх стали насправді народними, оскільки це й маршові, і бойові, і жалобні, і любовні, і жартівливі пісні. Уже сам легіон Українських Січових Стрільців, що зродився в перші дні війни 1914 року з добровольців-патріотів, був незвичайним явищем: у нього влилася переважно освічена інтелігентна молодь, яка взяла до рук не тільки зброю, а й чітку програму національно-просвітницької праці на постоях між боями, створювала школи, читальні, хорові й оркестрові гурти, журнали тощо, спрямовані на те, щоб «піднести українську свідомість і честь».

Історія знає імена поетів, композиторів, співаків, які творили й виконували ці пісні – Михайло Гайворонський, Роман Купчинський, Степан Чарнецький, Левко Лепкий, Юліан Назарук, Юрій Шкрумеляк та ін. Вони намагалися у своїй творчості зберегти традиції української патріотичної пісенності, тому в стрілецьких піснях можна побачити мотиви й образи козацької лірики, пісенних творів на слова багатьох поетів ще з ХІХ та початку ХХ ст.: Ю. Федьковича, І. Франка, О. Маковея, О. Колесси, П. Карманського, М. Вороного, а також творів безіменних, що зродилися у середовищі українських патріотичних молодіжних товариств «Січ», «Сокіл» ще до війни та в повоєнний час окупованої ласими на чуже сусідами України.

У стрілецьких піснях мотив священного обов’язку перед Батьківщиною завжди поєднаний з високими інтимними почуттями – любов’ю до матері, дружини, сестри, коханої, тому, окрім героїзму та пафосу, у стрілецьких піснях, присутні лірика, і тонкий гумор, поетика та мелодика, які запозичені з давніших народних пісень. Ключовими словами стали «козак», «стрілець», «повстанець», «Збруч», які вільно змінювалися в різних варіантах, оскільки українські вояки ототожнювали себе з героями минулого.