Довідник Модуль 2.1

Інтонація являє собою складний комплекс взаємопов’язаних елементів. До них належать: зміна висоти тону, тембр голосу, темп мовлення тощо.

• Висота тону може змінюватись у напрямку підвищення або зниження.
• Тембр – це індивідуальне звучання голосу, особливе забарвлення, завдяки якому можна передати різні емоційні стани.
• Темп – це швидкість мовлення, прискорення чи уповільнення окремих його фрагментів.

Сила звучання і її місце в структурі інтонації

Сила звучання залежить від амплітуди (розмаху) коливання голосових зв'язок, ступеня їхньої напруженості, а також від діяльності резонаторів (порожнини рота і носа). Як компонент інтонації сила звучання мови має важливе значення з точки зору комунікативної ситуації спілкування, і, особливо, його культурно-естетичних аспектів.

На слух розрізняють рівень інтенсивності. Він буває низьким, середнім і високим. Рівень сили звучання може не змінюватися (рівний, спокійний голос), але частіше за все напрям і характер інтенсивності змінюється: збільшується або зменшується, і це може відбуватися різко або плавно. Сила голосу в різних людей різна. В одних голос сильний, витривалий, здатний справлятися з великими мовними навантаженнями. В інших людей голос слабкий, по природі тихий. В умовах підвищеного навантаження невміле користування таким голосом може призвести до виникнення різних функціональних, а часом і органічних захворювань. Голос потрібно берегти, не перенапружувати, враховувати його можливості. Але, головне, його треба розвивати.

Гучність голосу залежить від його сили. Але якщо сила голосу – величина об'єктивна, то гучність – поняття суб'єктивне, пов'язане з нашим сприйняттям звуку. Гучність – це керована якість голосу. Її можна і потрібно змінювати залежно від різних обставин спілкування. Гнучка зміна гучності голосу – це засіб досягнення виразності мови, її розмаїтості, адекватності ситуації спілкування. Вибір тієї чи іншої міри гучності залежить насамперед від комунікативної ситуації, тобто від того, де відбувається спілкування, з ким, на якій відстані. Так, на мітингу, параді, на вокзалі, в лісі, якщо співрозмовники розділені відстанню, а необхідно сказати щось важливе, дозволено говорити голосно. Коли ж людина перебуває в колі друзів, у родині, на прийомі в лікаря, у громадському транспорті, крамниці, бібліотеці або іншому громадському місці, голосна мова недоречна. 

Тембр як компонент інтонації

Як відомо, враження людей від спілкування один з одним на 55 відсотків засновані на мові тіла, на 38 відсотків на тембрі голосу та дикції і лише на 7 відсотків на словах, які вони вимовляють, тому проблема гарного голосу для людини надзвичайно актуальна, оскільки визначає майже 40 відсотків його життєвого успіху.

Багато людей неабиякою мірою зобов'язані своїм успіхом саме голосу і тембр нашого голосу важливий для нас також, як наша зовнішність, манери і знання. Це той інструмент, за допомогою якого ми доносимо свою думку до інших людей, і взаєморозуміння між нами та іншими людьми залежить від наших голосових і мовних даних. Голос з гарним тембром може залучити людей на бік його володаря і переконати їх у його правоті, може розворушити людей чи приспати їх, зачарувати чи відштовхнути. Так, що ж таке тембр мови?

Тембр, інакше тембральне забарвлення мовлення – специфічна, яка сприймається людиною, характеристика звучання мовлення, яка залежить частково від фізичних параметрів мовного апарату (низький, хрипкий тембр, високий пронизливий голос і т.п.), частково регулюється мовцем за рахунок особливих змін стану органів мови (в основному у зв'язку з різним емоційним станом у момент мовлення). Часто тембр голосу визначають як додаткове артикуляційно-акустичне забарвлення голосу, його колорит. У порожнині рота в результаті більшого чи меншого напруження органів мовлення і змін обсягу резонатора утворюються обертони, тобто додаткові тони, які надають основного тону та особливого відтінку, особливого забарвлення. Тому тембр називають ще «кольором» голосу. За тембром голосу встановлюють його тип: бас, баритон, тенор, сопрано, колоратурне сопрано та інші. Тип голосу може бути загальним, але в кожної людини свій тембр, як і відбитки пальців.

Тембр голосу може змінюватися, що залежить від емоційного стану людини. Тому тембром називають також специфічне забарвлення мовлення, яка надає йому тих чи інших експресивно-емоційних властивостей. Такого значення набуває іноді й термін тон. У такому випадку тембр і тон стають термінами-синонімами.

Характер тембру настільки буває різноманітним, а його сприйняття суб'єктивним, що учені в описі особливостей тембру використовують дуже різні визначення, що підкреслюють то зорове сприйняття (світлий, темний, тьмяний, блискучий), то слухове (глухий, вібруючий, тремтячий, дзвінкий, крикливий скрипучий, шепітної), то дотикове (м'який, гострий, твердий, важкий, холодний, гарячий, легкий, жорсткий, сухий, гладкий), то асоціативне (оксамитовий, мідний, золотий, срібний, металевий), то емоційне (похмурий, похмурий, сердитий, веселий, радісний, жвавий, піднесений, глузливий, зневажливий, сердитий, благодушний). Дійсно, дуже важко дати точний опис тембру, якщо в кожної людини він індивідуальний.

Темп мовлення як компонент інтонації

Темп мовлення (від італ. tempo, яке походить від лат. tempus час) – швидкість проголошення мовних одиниць різного розміру (найчастіше складів, іноді звуків або слів). Темп мовлення може бути обчислений двома способами: числом складів, чи звуків, або слів, вимовних в одиницю часу (напр., в 1 секунду), або середньою тривалістю (довготою) звучання мовної одиниці (на певному відрізку звучання мови). Тривалість звуків взагалі вимірюється у тисячних долях секунди – мілісекундах (мс). Темп мовлення кожної людини може змінюватися в широких межах – від 60-70 мс за швидкого мовлення до 150-200 мс за повільного. Існує також і залежність темпу від індивідуальних особливостей мовця.

Нормальний темп мовлення близько 120 слів на хвилину. Одна сторінка машинописного тексту, надрукованого через півтора інтервали, повинна читатися за дві чи дві з половиною хвилини. Темп мовлення може змінюватися. Це залежить від змісту висловлення, емоційного настрою мовця, життєвої ситуації. Почуття захвату, радості, гніву прискорюють темп мови, а пригніченість, інертність, роздуми – сповільнюють його. Дуже повільний темп характерний також для мовлення хворого або літньої людини. У уповільненому темпі читають судовий вирок, вимовляють присягу, дають урочисту обіцянку. Темп мовлення має велике значення для успіху виступу.

Ключове сло́во — слово, або сталий вислів природної мови, який використовують для вираження змісту документа (або запиту); слово, яке має істотне смислове навантаження. Воно може служити ключем під час пошуку інформації в інтернеті чи на сторінці сайту.

Основні характеристики ключових слів.

1. Ключові слова трапляються в тексті доволі часто.
2. Ключові слова передають основний зміст тексту, його тему та основну думку на рівні окремих його частин (абзаців, речень).
3. Ключові слова можуть займати будь-яку позицію в тексті: входити в заголовок, пейзажні, портретні чи інші описи, в авторську мову або мову персонажів.

Прикметник – це самостійна частина мови, що позначає ознаку предмета. Прикметник має граматичні значення роду, числа і відмінка та відповідає на питання який? яка? яке? які? чий? чия? чиє? чиї?

Прикметник позначає статичну ознаку предмета безпосередньо (білий) або через його стосунок до інших предметів (міський – стосується міста, батьків – належить батькові), виражаючи її в словозмінних категоріях роду, числа й відмінка, які залежні від роду, числа та відмінка опорного іменника: блакитний (светр), блакитного (светра), блакитні (светри), блакитне (небо), блакитна (квітка). Повна стягнена форма чоловічого роду є початковою формою прикметників (зелений, батьків, золотий).

У реченні прикметник є означенням (На чистому столі стояли яскраві квіти.) або іменною частиною складеного іменного присудка (Стіл був чистим).

У граматиці вирізняють три розряди прикметників за значенням:

1. якісні прикметники — позначають виявлювані різною мірою ознаки, що властиві предметові природно, які не існують поза ним: світлий — світліший — найсвітліший (день);
2. відносні прикметники — позначають завжди виявлювані однаковою мірою ознаки, що властиві предметові внаслідок його відношення до: 

• предмета: озерна (гладь),
• матеріалу: глиняний (глек),
• явища: дощовий (день),
• дії: слуховий (апарат),
• простору: космічний (пил),
• часу: вечірня (пісня),
• числа: потрійний (виток),
• абстракції: душевний (біль);

3. присвійні прикметники - позначають завжди виявлювані однаковою мірою ознаки, що властиві предметові за його належністю:

• людині: тітчина (хустка),
• тварині: ведмежий (барліг),
• птахові: орлиний (дзьоб).

Лише якісні прикметники здатні утворювати ступені порівняння (сміливий — сміливіший — найсміливіший), приєднувати прислівники зі значенням міри й ступеня вияву ознаки (повільний → дуже повільний), суфікси зі значенням пестливості (-ісіньк-, -еньк-), згрубілості (-езн-), префікси зі значенням високого ступеня вияву ознаки (пре-, над-, за-) (малий → премалий), виступати твірними для іменників з абстрактним значенням (ніжний → ніжність), вступати в антонімічні відношення (білий / чорний).

Прикметники в контексті можуть переходити з одного розряду до іншого. Цей перехід зумовлений значенням опорного іменника, із яким прикметник поєднаний, наприклад: залізна монета (відносний, тому що означає «монета із заліза») – залізна людина (якісний, тому що означає «тверда, непохитна людина»), вовча шкура (присвійний, тому що означає «шкура вовка») – вовча усмішка (якісний, тому що означає «зла усмішка»). Зазвичай ці зміни пов’язані з уживанням прикметників у прямому або переносному значенні. 

Інколи прикметники поєднують ознаки різних розрядів, тоді говорять про:

Прикметник у переносному значенні називають епітетом: солодкий сон, гіркий спомин. Епітети, які часто вживають з тими самими іменниками, називають постійними епітетами: ясний сокіл, сива зозуленька. 

Особливості творення присвійних і відносних прикметників

Присвійні прикметники творяться за допомогою суфіксів: -ин- — від іменників І відміни, основи яких закінчуються на всі приголосні, крім [й]: мама — мамин; Галя — Галин, староста — старостин, зозуля — зозулин (але Іллін); та деяких іменників ІV відміни: маля — малятин (сміх), теля — телятин (рев); -їн- — від іменників І відміни, основа яких закінчується на [й]: Майя [мáй:а] — Майїн, Софія [софíйа] — Софіїн; -ів- — від іменників ІІ відміни, основа яких закінчується на приголосний, крім й: Іван — Іванів (одяг), Василь — Василів (сміх), брат — братів (телефон), менеджер — менеджерів (стіл); -їв- — від іменників ІІ відміни, основа яких закінчується на [й]: Гордій — Гордіїв (трактор), змій — зміїв (хвіст).

Відносні прикметники творяться від іменників за допомогою суфіксів -н-, -ян-, -ськ-, -зьк-, -цьк-, -ов-, -ев- (-єв-). Труднощі викликає творення за допомо- гою суфіксів -ов- і -ев- (-єв-). У вживанні цих суфіксів у відносних прикметниках має значення наголос: а) якщо наголос падає на закінчення, прикметник утворюється за допомогою суфікса -ов-: сторож — сторожовúй, нуль — нульовúй, поле — польовúй, степ — степовúй; б) якщо наголос падає на основу, то від іменників твердої групи прикметники утворюються за допомогою суфікса -ов-: ярлúк — ярликóвий, парк — пáрковий, а від іменників м’якої й мішаної груп — за допомогою суфікса -ев- (-єв-): січень — січнéвий, суть — суттє ́вий.

Займенники, співвідносні з прикметниками (узагальнено-якісні): мій, твій, свій, наш, ваш, який, який, чий, той, цей, самий, всякий, кожен і інші, змінюються за відмінками, родами і числами. Це такі розряди займенників: присвійні, означальні, вказівні (крім стільки), питально-відносні займенники який, чий, котрий та утворені від них заперечні і неозначені займенники (нічий, ніякий, деякий, чийсь, котрийсь, чий-небудь та ін.).

1. Займенники твій, свій відмінюються, як займенник мій. Займенники наш, ваш відмінюються, як прикметники твердої групи. Присвійний займенник їхній відмінюється, як прикметник м'якої групи. Займенники мій, свій у родовому відмінку однини в розмовній мові можуть мати форми мойого, свойого. Зрідка ці форми використовуються в художній літературі для мовної характеристики персонажів.
2. Вказівні займенники отой, такий, отакий, як і займенник той, відмінюються подібно до прикметників твердої групи.
3. Займенник цей (сей, оцей) в однині відмінюється, як прикметник м'якої групи, крім форми орудного відмінка чоловічого і середнього роду (цим), а в множині - як прикметник твердої групи (цих, цим, цими тощо). Вказівні та неозначені займенники, як і прикметники, у сучасній українській мові мають переважно стягнені форми, але зрідка використовуються й нестягнені: тая, теє, тії, цяя, цеє, ції; такая, такеє, такії. Їх здебільшого вживають у художній літературі та народній творчості.
4. Означальні займенники сам, самий, кожен, жоден, всякий, інший відмінюються, як прикметники твердої групи, а займенник весь (увесь, ввесь) – як вказівний займенник цей.
5. Питально-відносні займенники який, котрий змінюються за зразком прикметників твердої групи, а займенник чий – за зразком прикметників м'якої групи. Так само відмінюються ті заперечні й неозначені займенники, що утворилися від відносних який, котрий, чий.

Опис – це такий тип мовлення, метою якого є всебічне зображення об’єкта (людини, предмета, явища тощо) в сукупності його індивідуальних властивостей і ознак. Описуючи об’єкт, адресант (автор) повинен створити такий текст, який би допоміг адресатові уявити цей об’єкт цілісно й виразно. Головне питання, ня яке відповідає твір-опис – «Яким є обʼєкт?».

Виділяють такі різновиди описів:

• портрет (опис людини);
• опис-характеристика;
• опис стану людини;
• опис почуттів людини;
• пейзаж (опис природи або стану природи);
• опис стану природи;
• опис предмета;
• опис місця;
• інтер’єр (опис приміщення всередині);
• опис подій («подієвий»);
• опис процесу;
• опис експерименту.

Визначальною ознакою різних видів описів є те, що об’єкт зображення ніби не змінюється, існує поза часом. Водночас специфіка конкретних описів залежить від стилю мовлення (художній, науковий тощо), жанру тексту, намірів автора тощо. У структурі опису можна виділити вступ, де необхідно назвати об’єкт описування, та основну частину, де потрібно послідовно надати інформацію про ознаки й характеристики цього об’єкта. 

Як правильно побудувати твір-опис
 
Добрий твір-опис – це такий текст, ознайомившись із яким читачі (або слухачі) легко зможуть уявити те, що було тобою описано, як нібито вони на власні очі все це бачили. Для створення такого опису варто знати загальні вимоги до творів-описів, а також дотримуватися конкретних рекомендацій до різних видів описів. Зробити опис – це означає назвати предмет опису (істоту чи щось інше) й послідовно схарактеризувати його з різних боків, приділяючи увагу його унікальним, особливим ознакам, рисам і властивостям.

За структурою в творі-описі виокремлюють дві (інколи три) частини:

• вступ
• основна частина
• кінцівка (її може й не бути).

У вступі необхідно назвати те, що будемо описувати, пояснити, чому воно варте нашої уваги, а також за потреби навести іншу цікаву або важливу загальну інформацію про предмет опису (інші назви цього предмета, дати та факти, пов’язані з ним, тощо).

В основній частині варто зосередити увагу на тих характеристиках і властивостях предмета опису, які роблять його своєрідним, упізнаваним. Починати основну частину доцільно з указівки на найбільш важливі й суттєві ознаки та характеристики предмета. Це допоможе його відмежувати від інших подібних предметів. А вже потім можна переходити до більш детальної різнобічної характеристики, зупиняючись на важливих подробицях, які роблять цей предмет особливим.

Кінцівка може довершити опис. Тут можна запропонувати оцінку предмета опису, визначати його цінність чи корисність, а також окреслити загальне враження про нього. Щоб опис запам’ятався, він має бути цікаво побудований, оригінальний як з погляду змісту, так і з погляду мови. Для цього доречними будуть такі мовні засоби: іменники, які позначають предмет опису та його прикметні деталі, різноманітні прикметники, зокрема й у переносному значенні (епітети), прислівники місця, часу, інтенсивності вияву ознак та дій, а також дієслова, які позначають дії, характерні предмету опису. Особливо увиразнюють опис різноманітні художні прийоми, наприклад, порівняння, синоніми й антоніми, фразеологізми.

Приступаючи до написання твору-опису, необхідно не тільки пам’ятати загальні вимоги, а й брати до уваги те, з якою метою цей опис створюємо. Наприклад, якщо необхідно зробити опис якогось предмета або явища на урок біології, то в цьому випадку недоречними будуть художні засоби. Навпаки, у такому описі має бути чітко названо предмет опису, зазначено важливі факти, послідовно окреслено посутні ознаки.

Типи художніх описів і їхні важливі характеристики

Опис місцевості

Описати певну місцевість (наприклад, місто або село, вулицю або садок, майдан чи дворик, степ чи ліс) – означає:

• чітко окреслити розташування місцевості й назвати її;
• послідовно перерахувати предмети, які характерні для цієї місцевості;
• узагальнити враження від цієї місцевості або означити її цінність.

Щоб опис місцевості вдався, важливо вибрати зручний ракурс, з якого цей опис буде здійснюватися, тобто знайти таку точку або точки, звідки буде добре видно місцевість. Наприклад, степ можна чудово описати, піднявшись на якийсь пагорб. Згори можна оглядати широкий простір і послідовно описувати красу, що розстелилася внизу. А, скажімо, опис вулиці буде легко створюватися, якщо уявити, що ти поступово підходиш до цієї вулиці (вид здалеку, перспектива), а потім – поволі йдеш по ній, роздивляючись дворики, природу, людей (вид зблизька, деталізований). А можна, наприклад, уявити себе птахом – і подивитися на велике місто оком цього птаха. От краса буде, правда ж!

Описуючи місцевість варто використовувати слова й фрази, які позначають:

• розташування, відстань (наприклад, удалині, там, далі, поблизу, неподалік, тут, біля, на схід / південь / захід / схід, уздовж, упоперек, по праву руку, справа, зліва, вгорі, внизу тощо),
• предмети (наприклад, дерево, садок, хата, будинок, лава, колодязь, афіша, театр, міст, стежка),
• примітні характеристики предметів за кольором, висотою, довжиною й шириною, вагою, враженням тощо (наприклад, біляві, темно-зелені, шпилясті, легкі, неймовірні, казково- фантастичні тощо).

Опис місцевості зручно пропонувати в теперішньому або минулому часі, використовуючи для цього відповідні форми дієслів (перебуває, знаходиться, тече, стоїть / перебував, знаходилася, протікала, стояли тощо). 

Опис приміщення (інтер’єру)

Приміщення бувають різні, наприклад, кімната, квартира, дача, палац, замок, музей, завод чи фабрика, аеропорт чи готель. Описи цих приміщень будуть, звісно, різнитися, але загальна схема їх змалювання подібна. Зазвичай опис приміщення передбачає передусім зображення його інтерʼєру (внутрішнього облаштування), але, за потреби, можна починати такий опис і зі звернення уваги на зовнішній вигляд приміщення (екстерʼєр).

У вступній частині опису приміщення варто означити тип приміщення та його загальні важливі ознаки (старий-престарий дім, щойно відремонтована кімната для гостей, сучасний аеропорт тощо). В основній частині починаємо опис із зображення загальної картини приміщення, означаючи його розміри (висота, ширина, довжина) та певні кількісні характеристики (кількість вікон, дверей), освітленість тощо. Після цього можна перейти до характеристики окремих частин (окремих кімнат чи приміщень, дверей та вікон з увагою до їхніх розмірів, особливостей; стін і підлоги з увагою до їхнього кольору та матеріалу, освітлювальних приладів та їхніх особливостей). Надалі можна переходити до змалювання «наповнення» приміщення (меблі, техніка та розташування всього цього). Описуючи «наповнення» варто обирати якусь логіку зображення (ракурс), наприклад, рухатися від речей, які розташовані найближче до дверей, до речей, які містяться десь подалі, по кутках.

У кінцевій частині твору доцільно висловити враження від приміщення, його атмосфери, його функціональності або художньої цінності. Для опису приміщення важливими будуть такі мовні засоби: іменники на позначення частин приміщення та предметів, які є в ньому; прикметники на позначення кольорів, якостей предметів, числівники для указівки на кількість предметів. Дієслова мають бути різними, щоб не виникало враження, що в приміщенні все або «є» або «стоїть». Для художнього опису важливими будуть різноманітні епітети, порівняння тощо. Натомість для наукового більш актуальними будуть наукові поняття. 

Опис природи (пейзаж)

Створити пейзаж – це передусім «зловити» якусь неповторну мить у навколишньому середовищі, яка чимось особлива, чимось вражає, і спробувати описати цю мить, показуючи і саму природу в цей час та все, що в ній відбувається, і свої почуття та враження від неї.

У будові твору-опису природи можна виокремити такі частини:

• вступ;
• основна частина;
• кінцівка.

У вступі варто означити час (пора року, час доби (ранок, день, вечір, ніч) та дати загальну характеристику довкілля, про яке далі йтиметься. В основній частині доцільно поступово змальовувати те особливе, що є в природі у цей час (предмети та їхні ознаки), ті зміни, які відбуваються в природі, а також те, як усе це сприймається людиною. Якщо буде доречно, то можна пригадати, як про подібну картину природи писали інші. Наприклад, якщо ти описуєш осінню пору, то можна згадати рядки з вірша Ліни Костенко «Осінній день, осінній день, осінній...».

Наприкінці твору-опису важливо узагальнити картину природи, пов’язати все сказане й висловити свої почуття та враження від споглядання краси навколишнього світу. Описуючи природу, варто використовувати все різноманіття мовних засобів, щоб читач «побачив і відчув» описаний пейзаж. Корисними, наприклад, будуть іменники на позначення того, що є в природі; прикметники, зокрема й у переносному значенні (епітети), які допоможуть передати різноманіття й багатство фарб навколишнього середовища. Важливо також використовувати прислівники, щоб означити, де саме й коли ти насолоджуєшся красою природи, та дієслова, які відображатимуть, що відбувається в природі, які процеси та явища характерні для світу природи.

Спостерігаючи за природою, ми можемо зосередити свою увагу на окремих елементах довкілля. Тоді, наприклад, можна говорити про такі різновиди описів, як:

• опис рослини (дерева, куща, квітки, фруктів, овочів);
• опис тварини / птаха / риби / комахи;
• опис річки / лісу / поля;
• тощо.

Кожен із цих описів має свої змістові особливості. Наприклад, описуючи тварину можна рухатися за такою схемою:

• назва тварини та місцевість, де вона мешкає або де ти її можна побачити;
• розмір тварини, її масть, покрив (шерсть);
• зовнішні особливості тварини (голова, очі, вуха, лапи, хвіст);
• фізичні якості тварини та звички;
• почуття й враження від тварини. 

Опис людини

Описувати людину – мабуть, найскладніше завдання, однак воно життєво важливе, адже нам постійно доводиться знайомитися з новими людьми, розповідати про них. І саме від наших описів інколи може залежати те, як людину бачитимуть і сприйматимуть ті, хто її не знає особисто.

Описувати людину можна з різних поглядів. Бувають, наприклад, описи:

• зовнішності людини (портрет)
• характеру і звичок людини (характеристика)
• життя людини (біографія та автобіографія)
• внутрішнього світу людини, тобто її стану, почуттів, думок (психологічний портрет)

Крім того, можна створити й загальний, всебічний, опис людини (це найчастіше під силу письменникам у творах). Зупинімося тут лише на найпростішому, але неймовірно корисному, різновиді описів людини – на описі зовнішності. Опис зовнішності людини передбачає цілісне змалювання людини, як ми її бачимо (з певного ракурсу). Це означає, що в описі варто звернути увагу на таке:

• фігура та статура людини (зріст, вага; тулуб, ноги, руки та ін.);
• риси обличчя людини (підборіддя, щелепа, ніс, рот, губи, щоки, вилиці, очі, брови, лоб, вуха, волосся; особливості зачіски);
• жести й міміка людини;
• характерні пози людини;
• манера рухатися, говорити, поводитися;
• манера одягатися (увага до елементів одягу та його особливостей;
• інше.

Та головне в описі зовнішності – це показати виразні особливості конкретної людини, які вирізняють її з-поміж інших. За будовою твір-описі зовнішності подібний до інших, тобто має:

• вступ, де необхідно назвати людину, опис якої далі буде наведено, пояснити, чим ця людина вразила / захопила тебе, де її можна побачити тощо;
• основну частину, де послідовно варто звернути увагу на прикметні риси зовнішності з-поміж перелічених вище;
• кінцівку, де можна узагальнити спостереження й висловити свої почуття й враження від людини, із якою тебе звело життя.

Щоб твір-опис зовнішності людини вийшов ефектним, варто добирати такі мовні засоби, які забезпечать якнайточніше фіксування особливостей конкретної особи. Наприклад, якщо, говорячи про чиїсь очі, просто написати, якого вони кольору (сині, блакитні, зелені, болотяні, карі, сірі), то це буде бідно й нецікаво. Треба бути оригінальним! Знайти якнайточніші позначення кольору очей. Наприклад, очі сині, як волошки в полі / мов спокійне море вранці / що аж небо в них губиться.

І головне. Пишучи твір-опис зовнішності людини, потрібно помічати й увиразнювати особливе, те, що може багато сказати іншим. Варто наголосити, що добрий твір-опис – це опис, якому повірить читач або слухач. Щоб такий твір вийшов, необхідно:

• бути спостережливим і уважним до деталей,
• ретельно планувати свій твір (що за чим буде в ньому показано)
• уміти добирати ті мовні засоби, які допоможуть опису «ожити»

Лірика (грецьке lyrikós — лірний; твір, виконаний під акомпанемент такого музичного інструмента, як ліра) – це твори, у яких автор висловлює свої думки, переживання й почуття, викликані різними обставинами життя.

Авторів таких творів називають поетами або поетесами, а особу, почуття та враження якої відбиті в ліричному творі, називають ліричним героєм. Зазвичай голос цієї особи ми й чуємо у ліриці. Особливістю лірики є ритмічність, яку називають поетичною або віршованою. До цього літературного роду належать твори, які називають загальним словом поезія. Поетичні твори бувають різних, як-от вірші, пісні, співомовки, колядки, щедрівки тощо. Ці твори зазвичай невеликі за обсягом, але різні за тематикою, тому говорять, наприклад, про пейзажну лірику (де відображено почуття, пов’язані з природою), громадянську лірику (де поет висловлює свої почуття як громадянин) та ін.

Пейзажна лірика

Пейзажна лірика – це група ліричних творів, в яких йдеться про художні переживання, висловлені поетом або поетесою, від споглядання природи, олюдненої та одухотвореної. Пейзажна лірика – це твори, в яких поет використовує природу як основну тему своїх віршів. Він передає свої почуття і емоції, описуючи різні краєвиди, пейзажі та природні явища. Цей жанр має досить довгу історію і поширений у багатьох культурах світу.

Пейзажна лірика виникла ще у давні часи, коли люди почали відчувати потребу висловлювати свої враження від природи. Один з найвідоміших прикладів пейзажної лірики – це творчість давньогрецького поета Гомера. У середньовіччі пейзажна лірика була популярна серед монахів та рицарів, які описували красу природи у своїх віршах. Пейзажна лірика має свої особливості, які виявляються як у виборі теми, так і в стилі поетичного висловлення.

Основні риси цього жанру такі:

1. Зображення природи. У пейзажній ліриці основна увага приділяється опису природних об’єктів. Поет намагається передати красу і гармонію природи, використовуючи барви, звуки та образи. Він описує краєвиди, пейзажі та природні явища з максимальною точністю і деталізацією.
2. Емоційна виразність. Пейзажна лірика – це також спосіб вираження почуттів автора. Поет передає свої емоції, ставлення до природи через вибір слів, використання ритму та рими. Він може відчувати спокій, меланхолію, захоплення або навіть тривогу, і його поезія стає мовою, що передає ці емоції.
3. Образність та символіка. У пейзажній ліриці часто використовують образи та символи, які допомагають передати глибинне значення вірша. Природа може символізувати різні почуття, ідеї або стани душі, і поет використовує цю можливість для збагачення своєї поезії.

Українська література багата на талановитих поетів, які писали пейзажну лірику. Один з найвідоміших – це Тарас Шевченко, який у своїх віршах часто описував українську природу та її красу. Іван Франко, Леся Українка, Олександр Олесь та інші відомі поети теж писали про красу природи та її вплив на людину.

Пейзажна лірика має велике значення в різних сферах життя. Наприклад, художники використовують її як джерело натхнення для створення своїх картин. Також цей жанр застосовують у сучасному маркетингу, де рекламні кампанії можуть використовувати природу й пейзажну лірику для створення позитивного образу продукту.

Пейзажна лірика – це чудовий жанр поезії, який дає поетам виражати свої почуття та емоції через опис природи. Вона має свої особливості, такі як зображення природи, емоційна виразність та використання образів та символіки. Цей жанр має велике значення як у літературі, так і в різних сферах життя.

У ліричних (поетичних) творах зазвичай немає зображення подій, розлогих описів. У цих творах найважливіше – почуття. Чиї ж це почуття? – Ліричного героя!

Ліричний герой – це образ, що виникає в уяві читача під враженням висловлених у ліричному творі почуттів, переживань, роздумів. Ліричний герой не обов’язково тотожний з образом автора. Через ліричного героя автор відображає власні почуття, ставлення до природи, суспільного життя.

Прийнято говорити, що в ліриці автори висловлюють не стільки власні емоції (почуття), враження, думки, стільки емоції, враження, думки ліричного героя, тобто людини, яку вони створюють силою своєї уяви. Не можна ставити знак рівності між реальним автором і ліричним героєм, адже ліричний герой, навіть якщо він чимось нагадує реального автора, є образом, що створений авторською уявою. Саме тому під час аналізу будь-якого вірша краще говорити, наприклад, так: «Ліричний герой вірша “Вечірня година” переживає світлі емоції, спостерігаючи за заходом сонця», а не так: «Автор Леся Українка у вірші “Вечірня година” переживає світлі емоції, спостерігаючи за заходом сонця».

Уособлення – художній засіб, в основі якого є уподібнення неживих предметів чи явищ природи людським якостям.

Різновиди уособлення:

• Перенесення людських ознак і властивостей на прояви живої чи неживої природи. Наприклад, «верба сміється», «веселі хати».
• Перенесення ознак і властивостей одних проявів природи на інші. Наприклад, «море виє звірюкою», «люди гнуться, як лози».
• Перенесення ознак між частиною та цілим, до якого ця частина належить. Наприклад, «серце плаче».

Епітет (від гр. еpitheton — означення або прізвисько) — художній троп, виражений переважно прикметниками, що образно наголошує на характерній ознаці, рисі, одиничній якості предмета чи явища завдяки тому, що у відповідному контексті викликає нові асоціації й смисли стосовно відомого. У ролі епітетів можуть уживатися також іменники (виступають прикладками), прислівники (ознаки дій), а то й цілі словосполучення. Означальні слова й словосполучення набувають функції епітета за умови активізації своїх вторинних смислів, чим і відрізняються від звичайних означень. У поетичному мовленні звичайно майже всі означення є епітетами.

Наприклад: чорна душа, світлі помисли, ясні очі, яскраве кохання. Постійний епітет — різновид епітета, який характеризується тим, що, раз виникнувши як несподіване й точне означення певного предмета чи явища, надалі постійно використовується для характеристики їх, переходячи з одного до іншого твору. Унаслідок традиційності в ужитку втрачає ознаки несподіваності, оригінальності, точності. Постійні епітети притаманні фольклору, а також можуть використовуватися як стилізаційний прийом в авторській літературі. Наприклад: сизий сокіл, вороненький кінь, русява коса, сива зозуля.

Як знаходити епітет? Можна впізнати за кількома ознаками:

• Стоять поруч з іменниками, які характеризують.
  Приклади: "Осіннє листя", "Неймовірна вистава".
• Можуть бути виражені прикметниками, дієприкметниками або навіть фразами.
  Приклади: "Сильний дощ", "Палаюча зоря", "Яскраво нафарбовані вуста".
• Виражають емоційне або сенсорне сприйняття об'єкта.
  Наприклад: "Пригнічений дух", "Ледь відчутний дотик".

Для чого використовують епітет?

1. Художній образ. Вони допомагають створювати художні образи, роблять опис більш повним та виразним.
   "Її туманний погляд манив, неначе солодкий мед. Справжня мисливиця!"
2. Емоційне навантаження. За їхньою допомогою можна передати емоції та настрій автора, або викликати певні емоції у читача.
   "Серце переповнювало радужне щастя."
3. Змістовність. Збагачують текст, роблять його більш насиченим і цікавим.

Рима – один із засобів створення поетичного тексту. Рима (грецьке rhýthmos — мірність, сумірність, узгодженість) – це співзвучні закінчення рядків.

Рими у віршах оцінюють за кількома ознаками. Якщо всі звуки після останнього наголошеного звука в римованих словах збігаються, тоді говорять, що це точна рима, наприклад: дому – чому. Відповідно неточна рима – це та, де збігаються лише деякі звуки (морозу – порозі). Якщо римовані слова закінчуються на приголосні звуки, то такі рими називають закритими, а на голосний – відкритими.

Багатою римою у віршах називають такі рими, де співзвучними є багато звуків у словах, які належать до різних частин мови (дрова – загадкова), а бідною, затертою вважають ту риму, де співзвучними ж кінцівки слів тієї самої частини мови (будинках – ялинках). Саме тому кожен справжній поет чи справжня поетеса намагається створювати оригінальні (свіжі, несподівані) рими.

Римування — це характер розміщення рим у вірші, способи їх співвіднесення одна з одною.

Види римування в чотирирядковій строфі (катрені) — це способи розставляння й поєднання співзвучних закінчень рядків (рим). Виділяють декілька видів римування, зокрема в катрені можуть бути представлені парна, перехресна та кільцева співвіднесеність рим, а також монорима.

Для з’ясування виду римування в будь-якому вірші прийнято створювати схеми, використовуючи малі літери українського (а, б, в, г, д та ін.) чи латинського (a, b, c, d та ін.) алфавіта, де співвідносні римовані рядки позначатимуться однією літерою, наприклад:

Все йде, все минає — і краю немає. (а)
Куди ж воно ділось? відкіля взялось?  (б)
І дурень, і мудрий нічого не знає.         (а)
Живе... умирає... одно зацвіло...            (б)

Найпростішим видом римування вважається парне, за якого кінцевий елемент першого рядка римується зі співзвучним кінцевим елементом наступного. Схема цього римування в катрені така: аабб. Слід пам’ятати, що цей спосіб римування в літературознавстві називають кількома термінами, а саме: парне, суміжне, паралельне.

При перехресному римуються кінцеві елементи першого та третього й другого та четвертого рядків. Схематично для катрена так: абаб. Кільцеве римування передбачає, щоб кінцевий елемент першого рядка був співзвучний кінцевому елементу четвертого, а другого — третьому. Схема цього римування для катрена така: абба. Про монориму як вид римування є підстави говорити тоді, коли всі або більша частина рядків вірша закінчуються однаковими співзвучними елементами (аааа).

Ритм (грец. ῥυθμός – розміреність) – це рівномірне чергування впорядкованих елементів (звукових, мовних, зображальних тощо), циклів, фаз, тих чи тих процесів і явищ. Наприклад, ритм у житті – це і зміни дня й ночі, і чергування пір року, і клацання годинника. У літературі ритм є головною ознакою віршованої мови. Віршовий ритм виникає завдяки кільком особливостям, характерним для віршованої мови, а саме завдяки:

• повторенню подібних за розміром частин поетичного твору (віршових рядків),
• однаковому чергуванню наголошених і ненаголошених складів у межах рядків (стопам),
• однаковому розташуванню наголосу в кінці рядків та співзвучності закінчень рядків (рими), а також
• наявності пауз у кінці рядків.

Для віршів, написаних українською мовою, найбільш характерними є два ритми, які умовно можна назвати «маршовими» і «вальсовими», або їх ще називають віршовими розмірами. Маршові ритми – це такі ритми, де у віршованих рядках повторюються регулярно два склади з однаковим чергуванням наголошеного й ненаголошеного складу. Це двоскладові віршові розміри.

1. (РАЗ-два, РАЗ-два)  / ͜    / ͜
2. (раз-ДВА, раз-ДВА)  ͜    / ͜    /

Своєю чергою вальсові ритми – це повторення в рядку трьох складів із регулярним наголосом на якомусь зі складів. Це трискладові віршові розміри.

1. (РАЗ-два-три, РАЗ-два-три)  / ͜    ͜    / ͜    ͜  
2. (раз-ДВА-три, раз-ДВА-три)   ͜    / ͜     ͜    / ͜    
3. (раз-два-ТРИ, раз-два-ТРИ)  ͜    ͜    /   ͜    ͜    /   

Регулярні повтори складів у межах рядків називають стопами (це ніби маленькі кроки в рядку). І кожна стопа має свою власну назву.

• Хоре́й (choréios, від choros — хор) — двоскладова стопа з наголосом на першому складі.
• Ямб (iambus — напасник) — двоскладова стопа з наголосом на другому складі.
• Да́ктиль (грецьке dáktylos — палець; міра довжини) — трискладова стопа з наголосом на першому складі.
• Амфібра́хій (грецьке αμφιβραχυς — з обох боків короткий) — трискладова стопа із середнім наголошеним складом.
• Анапе́ст (грецьке anapaistos — відображений назад) — стопа, що складається з перших двох ненаголошених та останнього наголошеного складу.

Залежно від кількості стіп у рядку визначають специфіку віршового розміру певного вірша. Тоді, наприклад, говорять, що цей вірш написаний тристопним хореєм, а той – чотиристопним ямбом, а третій – двостопним анапестом тощо.