Довідник Модуль 1.5

Полілог (грец. polys — багато, грец. logos — слово) — форма мовлення, яка характеризується зміною висловлювань декількох мовців і безпосереднім зв'язком висловлювань з ситуацією. Полілог часто набуває форми групового спілкування (бесіда, збори, дискусія, гра тощо). У полілозі відбувається накопичення інформації, що вноситься окремими його учасниками. Для полілогу характерні тематичні перескакування, складна взаємодія реплік, розрив діалогічних єдностей та ін.

Важливими компонентами у полілозі є репліки (конструктивні і деструктивні), обговорення теми, що репрезентує діалог, обмін інформацією, а також підсумковий діалог, який спрямований на з'ясування успішності цього мовленнєвого акту.

Схематично полілог може виглядати так:

• початок:
  • відкриття обговорення;
  • вступне слово ведучого;
• основна частина:
  • виступ А;
  • репліки;
  • виступ Б;
  • репліки;
  • резюме ведучого;
  • виступ В і т.д.;
• підсумковий монолог ведучого;
• підсумковий діалог / аналіз самого обговорення.

Інфографіка – це спосіб передачі інформації за допомогою графічного малюнка. Останнім часом її стали часто використовувати тому, що вона легко передає основну думку, динаміку показників, може продемонструвати просторово-часові зв’язки, основні тенденції та просто краще запам’ятовується. Коли важко пояснити текстом, словами коротко і доступно, без інфографіки не обійтися.

Види інфографіки: незвичайні таблиці, графіки, діаграми, схеми та інші більш нестандартні способи візуалізації.

Правила створення інфографіки

1. Дотримуйтеся принципу простоти – це полегшує сприймати інформацію.
2. Пам’ятайте про використання певних кольорів для привернення уваги до інформації.
3. Намагайтеся виділите головне в інформації за допомогою кольору, форми, розміру, ефекту 3d, різкості та інших прийомів оформлення.
4. Не бійтеся використовувати доречний гумор  (наприклад, меми чи смішні картинки)
5. Пояснюйте. Якщо діаграму, піктограму або графік важко зрозуміти, використайте текст і цифри, розкривайте коротко основні поняття.

• -ичк-, -ичок-, -ечк-, -ечок-
  Суфікси -ичк-, -ичок- вносять у значення слова відтінок зменшеності або пестливості і вживаються в іменниках, утворених від іменників із суфксами -ик-, -иц-: кошичок (бо кошик), вуличка (бо вулиця). Ві інших іменниках треба вживати суфікси -ечк, -ечок-: стрічечка (стрічка), вершечок (верх).
• -инн(я), -інн(я), -енн(я), -єнн(я)
  Суфікс -инн(я) вживається в назвах збірних понять – іменниках середнього роду: бурячиння, картоплиння. Однак іменники, утворені від іменників із суфіксом -інь, мають суфікс -інн(я): проміння (промінь), коріння (корінь), каміння (камінь).
  Суфікс -інн(я) мають іменники середнього роду, утворені від дієслів з основою на -и або -і: творіння (творити), розуміння (розуміти).
  Суфікси -енн(я), -єнн(я) вживаємо в іменниках (здебільшого на позначення абстрактних понять), утворених від дієслів: мислення (мислити), засвоєння (засвоїти).
  Суфікси -инн(я), -інн(я), -енн(я), -єнн(я) пишуться з двома літерами н
• -ив(о)
  Суфікс -ив(о) мають збірні іменники, що означають матеріал або продукт праці: мереживо, морозиво.

Зверніть увагу: суфікси -ев-, -єв- пишемо в словах: марево, зарево, сяєво, маєво.

Займенник – це самостійна частина мови, що вказує на особу, предмет, ознаку, кількість, але не називає їх; подібно до іменників, прикметників, числівників відповідає на питання хто? що? який? чий? скільки? (я, ти, хтось, такий, стільки). Заміщаючи в мовленні слова інших частин мови, займенники наслідують їхні граматичні значення, розподіляючись на дев’ять розрядів.

За співвідносністю з різними частинами мови виділяють такі групи займенників:

1. займенники, співвідносні з іменниками (узагальнено-предметні): я, ми, ти, ви, він (вона, воно), вони, хто, що, ніхто, ніщо, хтось, щось, хтось, щось і інші;
2. займенники, співвідносні з прикметниками (узагальнено-якісні): мій, твій, свій, наш, ваш, який, який, чий, той, цей, самий, всякий, кожен і інші;
3. займенники, співвідносні з числівниками (узагальнено-кількісні): стільки, скільки.

Відмінювання неозначених і заперечних займенників

1. Відмінюються як питальні (відносні) займенники, від яких утворені.
2. При відмінюванні словотворчі частки не змінюються: будь-що, будь-чого, будь-чому тощо.

Текст-міркування — це текст, у якому йдеться про причини чи наслідки явищ і подій.

Мета такого тексту — довести думку за допомогою доказів, аргументів, прикладів, зіставлень. У тексті-міркуванні щось доводиться, роз`яснюється.

Структура тексту-міркування:

• теза (твердження) — речення, у яких висловлено головну думку чи твердження, правдивість яких треба довести;
• аргументи — речення, які містять докази (незаперечні факти, що підтверджують правдивість тези), приклади, зіставлення тощо;
• висновок — речення, у яких підбито підсумок усього сказаного.

Кожну частину тексту-міркування треба записувати з нового абзацу. Створюючи текст-міркування, необхідно:

• чітко висловити тезу;
• сформулювати переконливі докази на захист твердження;
• зробити короткий висновок.

Зв’язок між реченнями в тексті-міркування встановлюється за допомогою вживання таких слів та словосполучень:

Комедія-балет (фр. comédie-ballet) — театральний жанр, який поєднує діалог, танець, пантоміму, інструментальну та вокальну музику задля посилення сатири, відчуття гротескно-комічного трактування теми.  У 15—16 століттях балет в Італії використовувся під час придворних бенкетів, свят тощо. Звідти він був перенесений Катериною Медичі у Францію, як вид вистави, що поєднує спів, танці і декламацію. Балет переходить на професійну сцену, де посідає певне місце в оперних і драматичних виставах.

На театральній сцені комедію-балет запровадив Мольєр. Загалом Мольєр у співпраці з композиторами Жаном Батістом Люллі, Марком Антуаном Шарпантьє, балетмейстером П'єром Бошаном, декоратором Г. Вігаранті створив шістнадцять п’єс у жанрі комедії-балету.

Цей драматичний жанр слід відрізняти від балету як  виду сценічного мистецтва, танцювальної театральної вистави, у якій музика поряд з танцем відіграє важливу роль у розвитку сюжету і створенні відповідного настрою; синтетичний вид сценічного мистецтва, в якому зміст вистави розкривається в основному засобами танцю, міміки і музики. Остання визначна комедія Мольєра "Міщанин-шляхтич" (1670) написана в жанрі "комедії балету": за вказівкою короля до неї були включені турецькі танці. Мольєр зміг, вводячи танцювальні сцени в сюжет комедії, зберегти єдність її структури.

Цікава історія створення цієї комедії. У грудні 1669 року до двору французького короля Людовіка ХІV прибув посол із Туреччини. Він приїхав під іменем турецького султана. Його ім’я – Соломом Мамамута Харка. У Парижі поширювались чутки, що Мамамута не є султаном, а лише садівником. Справжній султан, будучи надзичайно зарозумілим, не вважав за потрібне зустрітись із королем Франції. Людовік XIV, звісно, був вельми розчарований, одначе зустрів прибулого не тільки за всіма правилами етикету, а й одягнув його у своє розкішне вбрання, оздоблене алмазами, але турок відреагував на це дуже зухвало. Він заявив, що його кінь оздоблений ліпше й багатше за французького короля, що вкрай розгнівало Людовіка, і той попросив Мольєра написати знамениту церемонію «посвяту у мамамуші». У тому невеличкому творі було багато танців, пісень, застілля, але головне – глузування  з турецького посла, оскільки у начебто такий високий дворянський титул «мамамуші» висвячували королівських лакеїв. Комедії-балети вплинули на розвиток музичного театру Франції, зокрема, комічної опери XVIII століття та пантомімічного балету.