Довідник Модуль 1.4

Комунікативний намір – внутрішнє налаштування мовця, яке визначає добір ним мовних засобів (слова, інтонації, жести тощо) для досягнення комунікативної мети. Наприклад, якщо вашим комунікативним наміром є заохотити когось із друзів допомогти вам у якійсь справі, то, зважаючи на цей намір, ви добиратимете саме ті мовні засоби, які допоможуть вам врешті-решт досягти своєї мети.

Комунікативні наміри бувають різні-різні, але найчастіше їх поділяють на такі три основні види:

• інформаційні (адресант хоче поінформувати адресата про щось; жанри, де цей намір яскраво виражений: лекція, доповідь, новини, репортаж);
• переконувальні (адресант намагається переконати адресата в чомусь; жанри, де цей намір втілюється: реклама, есе, виховна бесіда);
• інструктивні, або, як їх ще називають, директивні (адресант має на меті дати поради, вказівки адресатові щодо того, як щось робити, навчити; жанри, де цей намір реалізовано: наказ, інструкція, правила, рецепт, завдання, блог з порадами).

Комунікативний намір адресанта може бути прямим, тобто очевидним, прозорим, зрозумілим адресантові, а може бути прихованим, тобто коли адресат не відразу розуміє, чого саме хоче адресант.

Комунікація (спілкування) — це процес взаємодії між людьми, який породжується потребами спільної діяльності і містить обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття та розуміння іншої людини. Людина може виступати ініціатором спілкування, а може і реагувати на чийсь запит. У будь-якому разі йдеться про мету спілкування. Якщо у людини немає мети спілкування – спілкування не розпочинається або швидко переривається. Мета спілкування завжди пов’язана з уявленнями про певний результат. Цей результат може стосуватися потреби поділитися з кимось власними думками і дізнатися про думки іншої людини (обмін думками), передати або отримати певну інформацію (передача або отримання інформації), поширити індивідуальний досвід  (обмін індивідуальним досвідом).

Є такі мовленнєві жанри, у яких мета спілкування зазначається на початку спілкування. Наприклад, коли хтось телефонує, то зазвичай у перших словах зазначає з якою метою він це робить: «Я хочу запитати…Я хочу повідомити тощо». Також, наприклад, вітальна листівка розпочинається словами вітання: «Дорога сестричко! Хочу привітати тебе з днем народження!».  Результат спілкування у зазначених ситуаціях зрозумілий: у разі запитання, це отримання відповіді, у разі повідомлення, це отримання від адресату певного сигналу, що повідомлення є для нього корисним; коли хтось когось вітає, то результатом такого спілкування є радість на обличчі, слова подяки, або з часом отримання вітальної листівки з якоїсь певної причини (того самого дня народження). Але є і такі мовленнєві жанри, які не вимагають відкритого оголошення мети спілкування, але мета завжди має бути.

Комунікативна мета пов’язана з комунікативним наміром (готовністю діяти), комунікативний намір - це усвідомлена мета. Щодо тієї самої мети можуть бути різні наміри. Наприклад:

Комунікативний намір проявляється в доборі відповідних засобів спілкування.

Під стратегією спілкування розуміють загальну схему дій учасників спілкування щодо досягнення мети. Стратегії спілкування різняться за кількома критеріями: учасники спілкування мають спільну мету чи кожний має індивідуальну мету, учасники спілкування мають гуманістичні наміри (підтримка, повага до іншої людини)  або маніпулятивні (використання іншої людини для досягнення власних цілей),  характер конструювання спілкування – переважає діалог або монолог. Виділяють такі основні стратегії спілкування:

• гуманістично-діалогічна стратегія, спрямована на досягнення спільної мети;
• гуманістично-монологічна стратегія, спрямована на досягнення спільної мети;
• гуманістично-діалогічна стратегія, спрямована на досягнення індивідуальної мети;
• гуманістично-монологічна стратегія, спрямована на досягнення індивідуальної мети;
• маніпулятивно-діалогічна стратегія, спрямована на досягнення спільної мети;
• маніпулятивно-монологічна стратегія, спрямована на досягнення спільної мети;
• маніпулятивно-діалогічна стратегія, спрямована на досягнення індивідуальної мети;
• маніпулятивно-монологічна стратегія, спрямована на досягнення індивідуальної мети.

Наприклад.

1. Перед створенням фірми Микола З. і Ганна П. самостійно розпоряджалися своїми коштами. Тепер вони мають великі фінансові справи разом. Для цього необхідно прийняти єдине рішення, яке б задовольнило обох партнерів. Але Микола З. заявляє: « Я - старший, через це я буду розпоряджатися грошима». Ця маніпулятивно-монологічна стратегія, спрямована на досягнення спільної мети.
2. Економіст М. побачила на столі у начальника відділу новий штатний розклад. У ньому вона не знайшла своєї посади . У неї вихопилось: « Ах, так?! Як же він міг так повестися зі мною? Я не допущу цього». Ця маніпулятивно – монологічна стратегія, спрямована на досягнення індивідуальної мети.
3. А ось приклад гуманістично – діалогічної стратегії, спрямованої на досягнення спільної мети. Керівник організації говорить: «Наступного року випускатимемо іншу продукцію, більш складну. Що для цього ми повинні робити зараз?». Підлеглі внесли такі пропозиції: розробити документацію, визначитись з ресурсами, знайти покупців і т. ін. Давайте конкретно розподілимо, хто за що відповідатиме», - попросив керівник. Начальники служб почали формулювати свої завдання.

Стратегії спілкування, наведені вище і у прикладах, є так званими чистими. У житті найчастіше бувають їх комбіновані варіанти.

(За матеріалами Чмут Т. К. «Етика ділового спілкування - курс лекцій. 1999»)

Одним із найбільш цінних історичних зображень є портрет. За ним історик може вивчати не тільки зовнішній вигляд певної особи, а й епоху, до якої належить портретна пам’ятка. В образотворчому мистецтві портрет ‒ це зображення певної конкретної людини (або групи людей), яке відтворює її образ, розкриває внутрішній світ в його індивідуальній неповторності. Історія портрета ‒ це втілений в особах шлях людства. Вивчення портрета може стати джерелом найрізноманітніших знань як про саму людину, так і її час, соціальний стан, рід занять, про одяг і моду епохи. Виникнення портретного жанру пов’язане з тими історичними етапами, коли людина прагнула усвідомити себе як особистість, неповторну у виявленні своїх якостей, зовнішності, темпераменту.

Свою специфіку мають так звані родинні портрети, тобто замовлені особою для своєї сім’ї, на пам’ять своїм спадкоємцям. Так, з’являються родові портретні галереї багатих сімей, по яких можна вивчати зміни у зовнішньому вигляді, духовному світі людей, історичних умовах життя. Іншими інформативно важливими і поширеними видами портретних зображень є живописні, графічні, а також фотопортрети.

(Історичне джерелознавство: підручник)

Складні слова – це слова, що містять у своєму складі дві й більше основ (слів), які  можуть між собою бути поєднані за допомогою сполучних голосних звуків (інтерфіксів) і без них, а писатися разом або з дефісом.

Складне слово написане разом або з дефісом – це нове самостійне слово, яке вимовляємо найчастіше з одним основним наголосом (мікськвиконкОм, світло-зелЕний), цим самим інформуючи, що воно становить собою якесь нове цілісне поняття, тобто має нове лексичне значення, порівняно зі значеннями його складників як самостійних слів.

Слово біографія ‒ це розповідь, яку створює про певну особу хтось інший, а не сама вона. Це слово утворене від грецьких слів bios ‒ життя і graphô ‒ пишу, тобто дослівно слово біографія може бути перекладне як життєпис.

Своєю чергою автобіографія ‒ це життєпис, який на певному етапі свого життя створює про себе сама людина. Слово автобіографія утворене від грецьких слів autos ‒  сам, bios ‒ життя і graphô ‒ пишу, тобто дослівно слово автобіографія може бути перекладне як саможиттєпис.

Для біографії, як і для автобіографії, важливі факти – правдиві відомості про людину та тих, кого вона знала чи знає, реальні події, явища, які відбувалися в житті цієї людини. Якщо ці факти викладено сухо, чітко, послідовно, то маємо документи, а якщо ж про ці самі факти написано яскраво, емоційно, художньо – то маємо художні твори, зокрема автобіографічні. Автобіографічними жанрами є автобіографія (як художній твір), мемуари (спогади), щоденники. У таких творах автор зазвичай пише про себе від свого імені (від першої особи).

Мольєр створив новий жанр, який пізніше був названий високою комедією. Висока комедія – комедія, у якій на тлі серйозної життєвої ситуації показані сатиричні й комічні персонажі. Вважається, що висока комедія утверджує важливі суспільні й моральні ідеї.

Це художнє відкриття зробило революцію в театрі XVII ст. Новий жанр фактично синтезував трагедію і комедію шляхом перенесення високої моральної проблематики, притаманної тогочасній трагедії, до комічного сюжету. До Мольєра комедія зазвичай не ставила серйозних суспільних проблем і виконувала розважальну функцію, яку задовольняла, описуючи найчастіше комічні непорозуміння, що виникали в побутових (як правило, родинних) людських стосунках.

Як і тогочасна трагедія, жанр високої комедії Мольєра містить усі характерні особливості класицистичного театру: композиційний поділ на 5 дій, дотримання закону трьох єдностей, чітке розмежування персонажів на позитивних і негативних з особливою увагою до якоїсь однієї риси характеру, яка постійно підкреслюється і гіперболізується.

«МІШАНИЙ» ЖАНР

Етимологія слова “фарс” (пікантна приправа для фарширування м’яса) вказує на характер чогось стороннього як духовної “їжі” всередині драматичного мистецтва. Фарс вважався пікантним доповненням до духовної “їжі” серйозної художньої літератури. Оскільки його не допускали до середовища людей так званого “доброго тону”, то влада, суспільство чи аристократія не сприймали його ніколи серйозно, як це бувало з трагедією чи комедією. З фарсом асоціюється переважно гучний регіт і грубуватий стиль. Фарс завжди визначається як примітивна форма, яка не сягає рівня комедії.

ТРІУМФ ТІЛА

<…> Щодо жанру комедії, то театрознавство протиставляє фарс і комедію, слова та інтелектуальну інтригу (інтелект і дотепне слово). “Фарс, навпаки, викликає сміх, але щирий і загальний; для цього використовується випробуваний метод, яким режисери маніпулюють довільно: типові персонажі, гротескні маски, клоунада, міміка, гримаси,  каламбури, вся суміш комічних ситуацій, жестів і слів. Почуття примітивні. Інтрига вибудовується нелогічно: радість і метушня  змітають геть усе” [Морон (Mauron, 1964: 35-36)]. Темп і енергійність надають фарсові вибухового характеру: виступ проти релігійної та політичної влади, проти раціоналізму й правил трагедії. Бурхливість і вільний регіт тріумфують над заборонами й трагічним страхом.

ЖАНР, ЯКИЙ НЕМОЖЛИВО ЗНИЩИТИ

Фарси існували в Стародавній Греції (Арістофан) та Римі (Плавт). Автори водевілей продовжують і сьогодні традицію безглуздого комізму. Фарс завдячує своєю постійною популярністю потужній театральності та зверненню до мистецтва сцени, а також до надзвичайно розвиненої пластичної техніки актора.

(Патріс Паві «Словник театру»)

Правило трьох єдностей (закон трьох єдностей) ‒ правило драматургії, якого дотримувалися драматурги XVII‒XIX століть. Правила передбачали три обмеження:

• єдність дії ‒ п’єса має охоплювати єдиний драматичний конфлікт;
• єдність місця ‒ дія має зосереджуватися лише на сцені й не виноситися за основний простір;
• єдність часу ‒ розгортання подій у п’єсах має відбуватися впродовж нетривалого часу ‒ не більше однієї доби.

Через такі суворі обмеження п'єси набули певних особливостей: так, дія зазвичай розгорталася в одній сім'ї, а кульмінаційні події (наприклад, бої або загибель героїв) винесено за сцену, і про них часто сповіщав посланець. Найбільш послідовно дотримувалися цього правила у Франції. Французи також високо піднесли ідею про те, що п'єса має складатися з 5 дій, що ділилися на сцени. Хоча англійські, голландські та німецькі драматурги такі французькі вимоги не сприймали беззастережно. У Франції англійський драматург Шекспір уважався «диким» і «неосвіченим» генієм, він не дотримувався класичних норм, і його п'єси у французькому перекладі було перероблено з урахуваням трьох єдностей.

Джерело: Вікіпедія