Довідник Модуль 1.3

У міжособистісній комунікації для українців характерним є вживання форм множини тоді, коли насправді йдеться про одну особу (тобто там, де мали б бути форми однини). Використовуючи форми множини замість форм однини, мовці намагаються показати свою чемність, вихованість, пошану до якоїсь особи. Порівняйте, наприклад, такі два вислови.

Такі форми множини, ужиті замість цілком правильних форм однини, називають пошанною множиною. Пошанна множина прийшла до нас колись давно із Західної Європи й дуже швидко прижилася в мовленні людей. Та так добре прижилася, що раніше форми пошанної множини діти вживали не лише в розмовах зі сторонніми старшими людьми, а й під час спілкування із своїми батьками. Наприклад:

– Мамо, а де ви були? Я на вас дуже-дуже чекала. А тато де? Де вони забарилися? О, а ось і вони йдуть! Тату, я вас так люблю! А ви купили мені іграшку? Мама казали, що нагадають вам про це.

Сучасні діти нечасто спілкуються з батьками, використовуючи пошанну множину, хоча в деяких родинах ця традиція продовжує жити й передається від покоління до покоління. Коли ж більшість людей сьогодні використовує пошанну множину? По-перше, у безпосередньому спілкуванні з малознайомими людьми, з людьми, які старші або яких шанують. Тоді ми послуговуємося формами множини (ви, були, будете тощо) замість форм однини (ти, був, будеш тощо):

– Маріє Сергіївно, коли ви прийдете до нас?

По-друге, у розмовах про тих людей, яких ми згадали попередньо. Тоді вживають форми множини (вони, забарилися) замість форм однини (він, забарився, вона, нагадають), хоча так говорять дуже рідко:

Я запитала в Марії Сергіївни, коли вони прийдуть до нас.

Якщо ж у таких реченнях наявне ще й означення (прикметникові слова), то тоді теж можлива форма множини нарівні з формою однини, порівняйте:

Маріє Сергіївно, ви такі красиві сьогодні!
Маріє Сергіївно, ви така красива сьогодні!

Існують різні види порушення академічної доброчесності. Розглянемо деякі з них, зокрема плагіат.

Плагіат — це оприлюднення (частково або повністю) наукових (творчих) результатів, отриманих іншими особами, як результатів власного дослідження (творчості) та/або відтворення опублікованих текстів (оприлюднених творів мистецтва) інших авторів без зазначення авторства.

Самоплагіат — це оприлюднення (частково або повністю) власних раніше опублікованих наукових результатів як нових наукових результатів.

Фабрикація — це вигадування даних чи фактів, що використовуються в освітньому процесі або наукових дослідженнях.

Фальсифікація — це свідома зміна чи модифікація вже наявних даних, що стосуються освітнього процесу чи наукових досліджень.

Списування — це виконання письмових робіт із залученням зовнішніх джерел інформації, крім дозволених для використання, зокрема під час оцінювання результатів навчання.

Обман — це надання завідомо неправдивої інформації щодо власної освітньої (наукової, творчої) діяльності чи організації освітнього процесу.

Наклеп – неправда, поширювана з метою знеславити, зганьбити, заплямувати кого-, що-небудь; поширення неправдивих відомостей. Зводити (звести) наклеп на кого-, що-небудь – поширювати про кого-, що-небудь неправду, брехню.

Джерело: Словник

Важливо: на сьогодні відсутні адміністративна чи кримінальна відповідальність за наклеп. Єдине – можна примусити людину в судовому порядку спростувати неправдиву інформацію, тобто наклеп, та стягнути моральну шкоду, яка була завдана такими діями. у цьому допоможуть професійні адвокати.

Уваги до відмінкових форм іменників другої відміни

I.    У родовому відмінку однини іменники чоловічого роду мають закінчення а(я) (для чітко окреслених предметів і понять) чи у(ю) (для нечітко окреслених предметів і понять).

Закінчення а(я) мають такі групи іменників:

1. назви осіб та істот: абітурієнта, коня, комара, Дмитра;
2. назви конкретних предметів, які піддаються лічбі: зошита, ножа, олівця;
3. власні назви населених пунктів: Ужгорода, Тернополя;
4. назви водних об'єктів з наголошеним закінченням: Дніпра, Дінця;
5. назви довжини, площі, ваги, об'єму, часових проміжків: метра, грама, тижня (але року, віку);
6. іменники-терміни: атома, квадрата, відмінка;
7. назви будівель та їхніх частин: парника, коридора, гаража.

Закінчення у(ю) мають іменники, що позначають:

1. матеріали та речовини: цукру, меду, оцту, піску;
2. явища природи: вітру, туману, граду;
3. сукупність: хору, гурту (але табуна);
4. середовище або простір: лугу, простору, горизонту;
5. назви держав і територій: Криму, Китаю;
6. назви установ, закладів, організацій: парламенту, вокзалу, театру;
7. почуття, психічний і фізичний стан: болю, сміху;
8. дії, процеси: відходу, переїзду, крику, виступу;
9. абстрактні поняття: розуму, миру, характеру, настрою, вантажу.

II.    У давальному відмінку однини іменники мають паралельні закінчення.У назвах істот переважають флексії -ові, -еві, а у назвах неістот здебільшого вживаються -у, -ю.

III.    У знахідному відмінку однини деяких іменників (назв неістот) можливі паралельні закінчення: писати лист і листа, зрізати дуба і дуб, дати ніж і ножа, полагодити приймач і приймача, узяти стілець і стільця.

IV.    У називному і кличному відмінках множини деякі іменники мають специфічні форми: комарі, хабарі, пазурі, снігурі, звірі, друзі; вуса і вуси, вівса (і вівси), хліба (і хліби з іншим значенням);очі, плечі.Їх потрібно запам'ятати.

V.    У родовому відмінку множини іменники на -анин, -янин втрачають елемент -ин і мають нульове закінчення: міщанин - міщан, галичанин - галичан (але осетинів, грузинів, мордвинів). Запам'ятайте форми: чобіт, циган; гостей, коней, грошей, очей, плечей (і пліч); почуттів, повір'їв, прислів'їв, морів.

VI.    Деякі іменники в орудному відмінку множини мають паралельні закінчення: гістьми (і гостями), кіньми (і конями), чобітьми (і чоботами, чоботями), коліньми (і колінами), крильми (і крилами).Слід запам'ятати форми очима, плечима.

VII.    Чергування (приклади подано фонематичною транскрипцією):

1. голосних -о- та -і-: рік-Ø - рок-у;
2. приголосних г, к, х та з, ц, с у місцевому відмінку: луг-Ø - у луз-і, байрак-Ø - у байрац-і, горох-Ø - у горос-і.

Уваги до відмінкових форм третьої відміни

I.    Форми непрямих відмінків від іменників, що означають абстрактні поняття простору (височін-, глибочін-, далечін-, широчін-), крім знахідного та орудного, вживаються рідко; їх замінюють відповідні словоформи першої відміни з суфіксом -ин(а): височин-а, глибочин-а, широчин-а.

II.    В орудному відмінку однини іменники третьої відміни мають закінчення -у (графічно -ю), причому:

1. якщо основа іменника закінчується одним приголосним (крім губного та р), то після голосного перед закінченням цей приголосний подовжується (на письмі подвоюється): височінн-ю, віссю , в'яззю, міддю;
2. якщо основа іменника закінчується сполученням приголосних або на губний (б, п, в, м, ф), а також на р, щ, то подовження не відбувається: верф'ю, вісс-ю, матір-ю, радіст-ю. Це зумовлюється евфонічними законами української мови; поява третього приголосного викликала б складність артикуляції.

III.    Оскільки до третьої відміни належать іменники, що позначають неістоти, то флексія кличного відмінка не була вироблена, а з'явилася за аналогією до флексії іменників першої відміни м'якої групи (земл-е, пісн-е, наді-є): віст-е, смерт-е, любов-е.

IV.    Для розмежування омонімічних форм родового, давального, місцевого відмінків однини, називного, знахідного, кличного відмінків множини, а також називного і знахідного однини необхідно мати хоча б мінімальний контекст:
не відмовлятися від подорожі; завдячувати подорожі; бути у подорожі до Італії; подорожі допомагають людині; любити подорожі; о подорожі, ви найкращі ліки.

V.    Більшістю відмінкових форм з іменниками третьої відміни збігається іменник мати, у якому при відмінюванні з'являється формотворчий суфікс -ер-, який в закритому складі переходить в -ір- :

VI. Чергування (приклади подано фонематичною транскрипцією):

1. голосних -о- та -і- в суфіксах іменників : рад'іс'т'-Ø - радос'т'-і, с'іл'ь-Ø - сол'-і.
2. приголосних:
   а) губних (б, п, в, м, ф) та р зі сполученням їх з j: кров-Ø - кровj-у;
   б)за наявністю-відсутністю подовження: галуз'-Ø - галуз':-у;
   в) за твердістю - м'якістю: галуз'-Ø - галуз-е.

VII.    У ряді іменників третьої відміни, що в формі однини та в називному і знахідному відмінках множини мають наголос на корені, в інших відмінках множини наголошується флексія : ніч-Ø - ноч-і - ноч-ей - ноч-ам - ноч-ами, але: тінь-Ø - тін-і - тін-ей - тін-ям - тін-ями.

Уваги до відмінкових форм іменників четвертої відміни

I.    Чергування:

1. додавання до основи іменника формотворчих суфіксів -ат-, -ен-, що є характерною ознакою цієї відміни:

2. У родовому відмінку множини іменників з суфіксом -ен- в кінцевому закритому складі немає переходу е в і внаслідок вирівняння основ: імен-Ø, племен-Ø, але : вим'-їв, тім'-їв.

3.  приголосних за твердістю - м'якістю: теляти - теляті.

II.    Наявність паралельних форм:

1. в іменниках з суфіксом -ен-:
   а) у родовому відмінку однини: імен-і й ім'-я;
   б) в орудному відмінку однини: племен-ем й плем'-ям.
2. в іменниках з суфіксом -ат-:
   а) у знахідному відмінку множини:
   іменники-назви тварин мають подвійні форми: телят-Ø й телят-а;
   для назв неживих предметів використовуються переважно форми називного відмінка: (узяв) коліщат-а, бровенят-а;
   іменники, які позначають осіб, мають форму, спільну з родовим відмінком: (зустрів) дівчат-Ø, малят-Ø.

III.    Наголос:

1. нерухомий для іменників з суфіксом -ат-: курч-а - курчат-и - курчат-а - курчат-ам - курчат-ами;
2. рухомий для іменників з суфіксом -ен-; у множині переважно наголошується флексія: ім'-я - імен-і - імен-ем та ім'ям - імен-а - імен-ам - імен-ами.

Джерело: Linguist

До іменників множинної форми належать:

а) назви конкретних предметів парної або симетричної будови: вила, ворота, кайдани, куранти, ножиці, ковзани, штани, ночви;
б) назви предметів, що сприймаються як сукупність, збірність: гроші, кучері, солодощі, нутрощі, фінанси, чари, шахи, оплески; 
в) назви дій, процесів, станів, почуттів: вибори, проводи, збори;
г) назви часових понять: канікули, роковини, сутінки;
ґ) назви речовин, залишків і т. ін.: вершки, ліки, дріжджі, консерви, згребти, покидьки, висівки;
д) деякі географічні назви: Чернівці, Житні Гори, Карпати.

1.У називному відмінку вживаємо:
1) закінчення -и: в’я́зи, гу́си, ді́ти, джи́нси, збо́їни, кані́кули, кросі́вки, ку́ри, лю́ди, но́чви, окуля́ри, са́ни, сі́ни, Су́ми, схо́ди, фіна́нси, Чернівці́, штани́.
Примітка. Деякі іменники, зокрема гу́си, ді́ти, ку́ри, лю́ди, мають форму однини, але від інших основ: гу́ска, дити́на, ку́рка, люди́на;
2) закінчення -і (після голосного — -ї): го́рдощі, граблі́, две́рі, дрі́жджі, коно́плі, но́жиці, поми́ї, ра́дощі, хи́трощі;
3) закінчення -а (зрідка — -я): ви́ла, воро́та, дро́ва, я́сла, я́сна, ві́нця.

2.У родовому відмінку вживаємо:
1) закінчення –ей: гро́ше́й, гусе́й, двере́й, куре́й, люде́й, сане́й, сіне́й;
2) закінчення –ів: в’я́зів, граблі́в (і грабе́ль), джи́нсів, дрі́жджів, кліщі́в, окуля́рів, схо́дів, фіна́нсів, хи́трощів, Чернівці́в;
3) нульове закінчення: вил, ворі́т, дров, збо́їн, кані́кул, конопе́ль, леща́т, но́жиць, ночо́в (ночв), Сум, я́се́л, я́сен.

3.У давальному відмінку вживаємо:
1) закінчення -ам після твердого приголосного, коли в називному відмінку іменники мають закінчення -и, -а або –і (після шиплячого): весе́лощам, ви́лам, воро́там (і воро́тям), в’я́зам, но́чвам, ра́дощам, Су́мам, схо́дам, фіна́нсам, штана́м (і шта́ням), я́слам.
Винятки: гу́сям, ді́тям, лю́дям, ку́рям, са́ням, сі́ням;
2) закінчення –ям після голосного та після м’якого приголосного, коли в називному відмінку іменники закінчуються на -і, -ї, -я: ві́нцям, грабля́м, две́рям, но́жицям, поми́ям, Чернівця́м.

4. У знахідному відмінку вживаємо форми:
1) однакові з називним відмінком: ви́ла, ві́нця, граблі́, коно́плі, окуля́ри, са́ни, фіна́нси, я́сла;
2) однакові з родовим відмінком (для назв людей): діте́й, люде́й;
3) обидві форми (для назв деяких свійських тварин): гусе́й і гу́си, куре́й і ку́ри.

5.В орудному відмінку вживаємо:
1) закінчення –ами в іменниках, які в називному відмінку мають закінчення –и, -а або –і (після шиплячого): ви́лами, но́чвами, Су́мами, схо́дами, фіна́нсами; весе́лощами, ра́дощами;
2) закінчення –ями в іменниках, які в називному відмінку закінчуються на -і, -ї, -я: ві́нцями, грабля́ми, коно́плями, но́жицями, поми́ями, Чернівця́ми;
3)закінчення -ми: ворітьми́ (і воро́тами), грі́шми (і гроши́ма), гусьми́, дверми́ (і двери́ма), ді́тьми, курми́, людьми́, саньми́ (і саня́ми), сі́ньми, штаньми́ (і штана́ми, рідше — шта́нями).

6.У місцевому відмінку залежно від попереднього приголосного вживаємо закінчення –ах, –ях: на ви́лах, у джи́нсах, на воро́тах (рідше — воро́тях), на кані́кулах, на но́жицях, у но́чвах, у Су́мах, на фіна́нсах, на штана́х (рідше — на шта́нях), у я́слах; на грабля́х, у две́рях, у поми́ях, у Чернівця́х.

Джерело: Український правопис

Лист – мовленнєвий жанр, у якому адресант (відправник) створює повідомлення адресатові (отримувачеві) про що-небудь на відстані. Лист – це жанр письмового мовлення. Він може бути рукописний, друкований на папері, електронний.

Листи можуть бути рукописними чи друкованими на папері або електронними (імейлами). Незалежно від форми – паперової чи електронної – орієнтовна будова будь-якого тексту листа така:

1. звертання до адресата (отримувача);
2. вступна частина (вітання, повідомлення про причину, що спонукала до написання листа тощо);
3. основна частина (повідомлення про суть справи; запитання адресатові; подяки або прохання тощо);
4. прикінцева частина (висловлення очікування відповіді тощо);
5. ввічливе прощання з адресатом (отримувачем) з указівкою імені (або імені та прізвища) адресанта.

У частині «Звертання» адресанти зазвичай використовують іменники у формі кличного відмінка разом із різноманітними прикметниками на зразок дорогий/-а, любий/-а, милий/-а, шановний/-а, вельмишановний/-а, високоповажний/-а, високодостойний/-а та ін. Вибір того чи того прикметника залежить від того, кому ми пишемо листа: наприклад, друзям ми можемо написати дорогий/-а чи любий/-а, а от комусь старшому або комусь, хто обіймає якусь посаду, маємо написати шановний/-а або вельмишановний/-а тощо.

В усіх частинах листа, який ми пишемо старшій людині або якійсь офіційній особі, варто вживати займенники Ви, Ваш, Вами тощо у формі пошанної множини, які треба писати з великої букви, наприклад: «Як Ваші справи?...», «Звертаюся до Вас із проханням...», «Дозвольте подякувати Вам за...» тощо.

Пишучи лист, треба:

• викладати думки чітко й зрозуміло;
• кожну окрему думку чи позицію починати з абзацу;
• писати грамотно й гарним почерком (якщо текст рукописний);
• перевірити написане і, за потреби, акуратно зробити потрібні виправлення.

Наприкінці листа варто використати етикетні формули прощання на зразок: «З повагою...», «З незмінною повагою...», «З глибокою повагою...», «З щирою повагою...», «З вдячністю й повагою...», «З повагою й побажаннями всього найкращого...», «Щиро Ваш/-а...», «Завжди Ваш/-а...», «Щиро твій/-я...», «Завжди твій/-я...», «Бувайте здорові...», «Із щирою приязню...» тощо, після яких треба зазначити своє ім’я або ім’я та прізвище й указати дату написання листа.

Переробка — різновид сприйняття літературного твору і надання йому певних рис (національних або таких, що роблять твір більш сучасним), також переробкою науковці вважають інсценізацію, або інсценівку (для постановки твору на сцені або для радіо- чи телевистави).  У переробці, на відміну від інших видів втручання в авторський текст, відбуваються зміни на змістовому, стильовому, жанровому, композиційному рівнях, у кількості й особливостях персонажів, образної системи, внаслідок чого виникає новий твір за мотивами оригіналу.  Переробку слід відрізняти від перекладу (процес і результат відтворення письмового тексту чи усного вислову засобами іншої мови). Також переробка відмінна від переспіву (це твір (як правило, віршований), написаний за мотивами певного прозового чи віршованого твору іншого автора, з елементами наслідування складників першоджерела, наближений до перекладу й подібний до нього, але все ж таки відмінний за змістом і формою, з яскраво вираженою авторською позицією). Переробка може відбуватися в роботі як з творами, написаними іншою мовою, так і в межах однієї літератури.

Переробка також є шире поняття, ніж  адаптація твору, коли твір пристосовують для сприйняття малопідготовленими читачами або для осіб, що починають вивчати іноземну мову. У результаті переробки твору створюються продукти інтелектуальної творчості, створені на основі іншого існуючого твору. Право на переробку належить самому авторові, який може здійснити її особисто або видати дозвіл на переробку іншим особам. Будь-яка переробка твору може мати місце лише на підставі договору з автором.

(За матеріалами «Літературознавчої енциклопедії»)

У сприйманні п’єси (під час читання або перегляду вистави) важливу роль відіграють різні форми авторського оформлення мовлення персонажів (репліки в діалогах, монологи). Йдеться про увагу до засобів соціально-психологічної характеристики персонажів, яку надає автор, наповнюючи їхнє мовлення:

• діалектизмами,
• жаргонізмами,
• сленгом,
• суржиком,
• фразеологізмами,
• усталеними етикетними формулами,
• іншомовними елементами тощо. 

Саме мовлення дійових осіб дозволяє правдоподібно зобразити селянина або мешканця міста,  робітника або викладача, також через мовлення нерідко впізнається представник певної професії. Найбільш виразно соціальна характеристика дійової особи проявляється через використання діалектизмів та жаргонізмів. Нагадаємо, що таке діалектизми та жаргонізми.

Діалектизми – це  «позанормативні слова та словосполучення, характерні для мовлення жителів певного краю, не введені до складу активного словника загальнонаціональної (літературної) мови, які є невичерпним джерелом її поповнення та оновлення. Діалектизми мають також соціальні (властиві представникам певної соціальної групи) і професійні (притаманні обмеженому колу фахівців) ознаки, але за культурою виголошування і смислового наповнення відрізняються від жаргонізмів».

(Джерело: «Літературознавчий словник»)

Під  жаргонізми мовознавці розуміють таке: «Жаргонізми — слова, вислови, граматичні форми з жаргону. Вони мають гостре емоційне забарвлення. Вони можуть переходити в загальнонародну та літературну мову, зберігаючи емоційну характеристику. Жаргон — це ненормативна лексика. Цей кримінальний, військовий, молодіжний (і інший професійний) соціолект відрізняється використанням специфічної, соціо-стилістично забарвленої лексики, синонімічної до слів загального вжитку, а також фразеології, а часом — особливостями вимови. Жаргон виникає серед груп носіїв мови, об'єднаних спільністю професійних інтересів (медиків, комп'ютерників, викладачів, злочинців, агентів), однаковими захопленнями (жаргон мисливців, філателістів, рибалок), тривалим перебуванням у певному середовищі (військова служба, навчання). Жаргон може мати професійне спрямування. Жаргонізми переважно походять з інших емоційно забарвлених мовних категорій: наприклад, діалектизмів. Жаргонізми використовуються представниками певних закритих або відкритих соціальних груп з метою самоідентифікації її суб'єктів, підкреслення своєї інакшості, а інколи заради зашифрованості інформації».

(Вікіпедія, стаття «Жаргон»)