Довідник Модуль 1.2

Маніпулювання — це прийом впливу однієї людини чи групи людей на іншу людину чи групу людей з використанням різноманітних засобів (мови, дій тощо). Маніпулювання маніпулятор здійснює приховано, маючи на меті спрямувати думки, спонукання і цілі людей у потрібному йому напрямку.

Маніпулювання іншими людьми – явище надзвичайно поширене. Це пов’язано з тим, що ледь не кожен хоче досягти свого й використовує для цього всі доступні прийоми й засоби. Маніпулювання може виявлятися як у безпосередньому спілкуванні, так і в опосередкованому.  Для маніпулювання думкою громадськості використовують засоби масової інформації (ЗМІ) та соціальні мережі. Маніпуляції можуть застосовуватись до текстів, виступів, аудіо-, відео-, фотоматеріалів. З маніпуляціями в ЗМІ повʼязано чимало поширених понять, як-от:

• фейк – неправдива інформація, яка часто є повністю вигаданою й створеною для того, щоб увести людей в оману (більше див. «Фейк» у цьому модулі);
• маніпуляція фактами – подання інформації, у якій подані відомі й правдиві факти, але в такий спосіб, щоб увести людей в оману;
• дезінформація – твердження, що змішують факти, напівправду й неправду;
• прихована реклама – реклама, яка замаскована як ніби це просто корисна інформація;
• пропаганда – інформація, інколи однобічна, упереджена й оманлива, яку подають переконливо й наполегливо, щоб люди в неї повірили як у єдину правдиву;
• упередження – інформація, у якій явно краще показано щось одне, аніж інше;
• клікбейт – використання сенсаційних заголовків, навіть якщо інформація звичайна, для привернення уваги людей;
• джинса – подання замовленої (оплаченої) кимось інформації, яка показує позитивно те, що хоче замовник;
• цензура – неподання інформації про певні події, теми чи про певних людей;
• тощо...

Одним зі способів протидії маніпуляціям є фактчекінг (з англійської fact checking «перевірка фактів»), спрямований на виявлення невідповідностей між тим, що сказано / написано кимось, і тим, що є насправді. Результат перевірки факту може бути різним: певне твердження, зроблене кимось, є правдивим / неправдивим / частково неправдивим / оманливим / вирваним із контексту. Для здійснення такої перевірки варто звертатися до джерел інформації, які мають авторитет, експертів, а також словників, енциклопедій, баз даних тощо.

Український правопис 2019 року — чинна редакція українського правопису, підготовлена Українською національною комісією з питань правопису. 22 травня 2019 року Кабінет Міністрів України схвалив нову редакцію правопису, а 30 травня 2019 року цей документ набув чинності.

У своїй роботі Українська національна комісія з питань правопису керувалася такими засадами: необхідність збереження української орфографічної традиції; включення нових правописних правил, необхідних для достатньо вичерпної кодифікації мовних норм; відбиття основних змін у сучасній мовно-писемній практиці; формування правил написання нових запозичених слів, нових власних назв; усунення застарілих або неточних формулювань; уніфікація орфографічних норм. Нова редакція повернула до життя деякі особливості правопису 1928 року (так званого Харківського правопису), які були частиною української орфографічної традиції. При цьому комісія керувалася розумінням того, що й мовна практика українців другої половини XX – початку XXI ст. вже стала частиною української орфографічної традиції.

Академічна доброчесність – це сукупність правил, якими мають керуватися учасники освітнього процесу під час навчання та провадження творчої діяльності для того, щоб результатам навчання та творчої діяльності можна було довіряти.

Виникає питання, кого ж слід уважати учасниками освітнього процесу. Відповідь проста: це  і учні чи учениці, і вчителі та вчительки, і керівництво школи, і навіть батьки (опікуни, піклувальники). Тож усі, хто причетний до процесу навчання, мають дотримуватися правил академічної доброчесності. В офіційному документі – Законі України «Про освіту» – є ціла стаття, яка стосується академічної доброчесності. Ось уривок із неї, який допоможе краще зрозуміти, що таке академічна доброчесність і у чому виявляється академічна недоброчесність.

Стаття 42. Академічна доброчесність

Дотримання академічної доброчесності здобувачами освіти передбачає:

• самостійне виконання навчальних завдань, завдань поточного та підсумкового контролю результатів навчання (для осіб з особливими освітніми потребами ця вимога застосовується з урахуванням їхніх індивідуальних потреб і можливостей);
• посилання на джерела інформації у разі використання ідей, розробок, тверджень, відомостей;
• дотримання норм законодавства про авторське право і суміжні права;
• надання достовірної інформації про результати власної навчальної (наукової, творчої) діяльності, використані методики досліджень і джерела інформації.

Фейк – повністю або частково вигадана інформація про суспільні події та людей, яка містить усі ознаки правдивого повідомлення, але його фактаж умисно викривлений, поданий частково чи повністю зі спотвореним контекстом. Інструмент інформаційної війни, спосіб маніпуляції з метою створення підміненої реальності у свідомості аудиторії, що спонукатиме її до дій чи думок, які потрібні маніпулятору.

Типи фейків:

• за методом поширення: масмедійні (створюють та поширюють ЗМІ) та локальні (створюють та поширюють лідери думок, «випадкові свідки»);
• за формою поширення: фотофейки, відеофейки, фейкові журналістські матеріали, фейкові свідчення очевидців, чутки;
• за територіальним спрямуванням: внутрішні (зорієнтовані на громадян певної території чи держави) та зовнішні (призначені для міжнародної спільноти);
• за аудиторією: представники певних груп і всі громадяни;
• за змістом інформації: фейки на основі правди (мають певні акценти та зміни окремих деталей задля надання потрібної інтерпретації), фейки на основі напівправди (поєднання правди та вигаданої інформації) та фейки на основі вигаданих фактів.

Завдання фейку – дезінформувати аудиторію, просунути потрібне бачення реальності, посіяти паніку, викликати агресію, похитнути попередні переконання аудиторії, змусити її сумніватися, спонукати до певної дії, привернути увагу, залякати тощо.

Ознаки, які можуть вказати на фейк:

• джерела: відсутність чи анонімність джерел; запозичена із соціальних мереж інформація; скомпрометовані чи неіснуючі установи;
• експерти: представники неіснуючих інституцій; анонімні, політично чи фінансово заангажовані експерти;
• лексика: використання оцінної та емоційно забарвленої лексики; використання стереотипів, штампів, нетолерантних висловів, які розпалюють ворожнечу;
• подання фактів: однобоке представлення інформації, відсутність балансу думок і точок зору; наявність узагальнень і непідтвердженої інформації; факти не відокремлені від коментарів.

Спростувати фейки в Україні допомагають різноманітні ресурси з фактчекінгу. Ресурси з фактчекінгу: сайт для перевірки фактів «Stopfake.org»; фактчек-проєкт незалежної аналітичної платформи «VoxUkraine» «VoxCheck»; інформаційна кампанія Інституту розвитку регіональної преси під назвою «По той бік новин»; фактчек-проект «Без Брехні», заснований Громадською організацією «Центр аналітики і розслідувань»; Центр протидії дезінформації при РНБО України. Крім цього, було створено базу псевдосоціологів і прихованих піарників «Продавці рейтингів» і платформу для надсилання електронних запитів розпорядникам публічної інформації «Доступ до правди».

Рід — граматична категорія, що властива різним частинам мови. Рід частини мови полягає в тому, що слова або форми слів розподіляються по двох або трьох класах, що за традицією носіїв мови співвідносяться з ознакою чоловічої чи жіночої статі або ж їхньою відсутністю. Такі класи називають відповідно чоловічий рід, жіночий рід та середній рід.

В українській мові всі іменники, що вживаються в однині, мають постійне значення роду:

• чоловічого,
• жіночого,
• середнього.

До іменників чоловічого роду належать ті іменики, які здебільшого мають в називному відмінку однини нульове закінчення (дуб — Ø, герой — Ø), рідше — -о, -а (Микол - а, дядьк - о). Також рід іменника ми можемо визначити, співвідносячи його із займенниками він, вона, воно, цей, ця, це: ліс (він, цей).

До іменників жіночого роду належать ті іменники, які здебільшого мають в називному відмінку однини закінчення -а (-я), рідше — нульове закінчення: лип-а, земл-я,  ніч - Ø. З іменниками жіночого роду співвідносяться займенники вона, ця.

До іменників середнього роду належать іменники, які в називному відмінку однини мають закінчення -о, -е, -а(-я): пол-е, озер-о, тел-я, курч-а. З іменниками середнього роду співвідносяться займенники воно, це: озеро (воно, це), котеня (воно, це). Також у похідних іменників на рід може вказувати суфікс (це здебільшого стосується назв молодих істот): заєць — зайч-ен-ят-к-о, лис — лис-ен-я. Проте чимало таких назв утворюються суплетивно: кінь — лоша, свиня — порося, собака — цуценя, корова — теля та ін.

Категорія роду іменників є синтаксично незалежною, на відміну від категорії роду в інших самостійних частинах мови, з якими іменники входять в синтаксичні зв'язки.

Визначити рід незмінюваного іменника доволі складно, адже рід реалізується за формою основи і відмінковими закінченнями. Незмінні слова не мають закінчень, тому немає вказівки, до якого роду належить іменник. Для визначення роду невідмінюваних іменників є окреме правило. Спочатку необхідно звернути увагу на те, чи це загальна назва, чи власна. Якщо незмінюваний іменник є загальною назвою, то застосовуємо такі правила:

1. Назви осіб жіночої статі є іменниками жіночого роду (шляхетна леді).
2. Назви осіб чоловічої статі є іменниками чоловічого роду (талановитий маестро, військовий аташе).
3. Усі незмінювані іншомовні назви тварин є іменниками чоловічого роду (вертлявий шимпанзе, рожевий фламінго, кумедний поні, маленький колібрі).
4. Загальні назви неістот здебільшого є іменниками середнього роду (швидкісне шосе, смачне рагу, стигле авокадо, змістовне резюме).

Щоб запам’ятати рід таких іменників, ознайомтеся з таблицею.

Утім, серед іншомовних незмінюваних іменників загальних назв є іменники, що можуть належати до двох родів: протеже (жіночий або чоловічий), хіпі (жіночий або чоловічий), есперанто (жіночий або середній), бренді (чоловічий або середній), па-де-де (чоловічий або середній), па-де-труа (чоловічий або середній), візаві (жіночий або чоловічий).

Визначаючи рід іншомовних незмінюваних власних назв, потрібно брати до уваги загальну назву. Наприклад, Лансароте – це острів (родова назва чоловічого роду), тому незмінюваний іменник «Лансароте» буде чоловічого роду (таємничий Лансароте). Нікарагуа – це країна (родова назва жіночого роду), тому власна назва «Нікарагуа» буде жіночого роду (незнана Нікарагуа). Батумі – це місто, тому буде середнього роду (гостинне Батумі).

Рід абревіатур визначається за головним словом у словосполученні, від якого цю абревіатуру утворено:

• АПК – чоловічий рід, бо агропромисловий комплекс;
• ООН – жіночий рід, бо Організація Об’єднаних Націй;
• КНУ – чоловічий рід, бо Київський Національний Університет;
• ЗНО – середній рід, бо зовнішнє незалежне оцінювання.

В українській мові рід іменників може вживатися в одній і тій же самій формі зі значенням кількох родів: чоловічого й жіночого, чоловічого й середнього, жіночого й середнього, чоловічого, жіночого і середнього. Ці іменники спільного роду переважно емоційно забарвлені, називають істоту чи певну особу і вказують на ознаку, притаманну цій істоті (особі). Найбільшу групу становлять іменники зі значенням чоловічого і жіночого роду: бідолаха, волоцюга, гуляка, заволока, заїка, ненажера, падлюка, псюка, собака, скотина, єхидна, заброда, замурза, підлиза, нездара, потвора, нероба, нехлюя, нікчема, роззява, а також сусіда, слуга, сирота, листоноша та ін. Такі іменники набувають рід тієї особи чи істоти, яку вони означають. На рід таких іменників вказує контекст (граматичний зв'язок у реченні із залежними від них словами — означеннями, присудками — дієсловами минулого часу, умовного способу): А дівчина-сиротина у наймах марніє… Заспіває та й згадає, що він сиротина… Отакий-то мій Ярема, сирота убогий! (Т. Г. Шевченко)

Залежно від змісту спільного значення роду набувають деякі прізвища: наприклад на -ко, -чук: Москаленко, Шевченко, Демчук, Ковальчук. Характерним для даних прізвищ є те, що вони відмінюються за відмінками, коли набувають значення чоловічого роду і є незмінюваними у тих випадках, коли мають значення жіночого роду: Петр-о Коваленк-о — Петр-а Коваленк-а — Петр-у (Петр-ові) Коваленк-у (Коваленк-ові) та Mapij-a Коваленко — Mapij-i Коваленко — Mapij-у Коваленко.

Спільного — чоловічого й середнього або жіночого і середнього роду — є іменники на -о, що означають негативні якості особи: дівчисько (така, таке), хлопчисько (такий, таке), бабисько (така, таке), ледащо (таке, така, такий), базікало (таке, така, такий) та ін.: Характерним для подібних іменників є така річ: іменники середнього роду стосуються осіб обох статей — чоловічої і жіночої, а іменники чоловічого чи жіночого позначають лише відповідні особи чоловічої чи жіночої статей: базікало, ледащо і под., напр.: «Оте бісове ледащо і до церкви не сходить в неділю, а йде в шинок!»(І.Нечуй-Левицький)

Спільного роду — чоловічого і середнього та жіночого і середнього — є іменники, утворені від назв чоловічого або жіночого роду за допомогою суфікса -ищ- на позначення згрубілості: ведмедище, носище, морозище, парубище (такий, таке) і ручище, дівчище, бабище, коровище (така, таке). Цікаво, що іменники спільного (чоловічого і середнього) роду мають спільну парадигму відмінювання, а іменники спільного (жіночого і середнього) роду мають різні відмінкові парадигми: якщо має значення жіночого роду, то відмінюється як іменник І відміни (бабище, бабищі, бабищі, бабищу, бабищею, (на) бабищі), а якщо має значення середнього роду, то відмінюється як іменник ІІ відміни (бабище, бабища, бабищу, бабищу, бабищем, (на) бабищі.)

Також іменники спільного роду можуть утворюватися від назв чоловічого або жіночого роду за допомогою інших суфіксів зі значенням згрубілості, збільшеності: -ук- (-юк-), -уч- (-юч-), -уг- (-юг-) -иськ- та ін.: вітрюга, свинюка, хлопчисько.

Категорія числа виражає кількісний вияв позначуваного в іменнику. Граматичне значення числа в іменнику являє собою формальне вираження кількісної характеристики предмета в її реальному вияві. Формальне вираження числа іменників здійснюється через їхню відмінкову парадигму.  За граматичним значенням числа іменники в сучасній українській літературній мові поділяються на дві групи:

1. слова з формально вираженим протиставленням кількісного вияву (рука – руки);
2. слова, що кількісного протиставлення не виражають (молоко, ножиці).

Більшість іменників, змінюючись за числами, мають форми однини і множини: книжка — книжки, місто — міста, степ — степи, будинок — будинки, дніпро-петровець — дніпропетровці, переможець — переможці. До цієї групи належать назви предметів, що піддаються рахунку або кількісному вираженню.

Однина - граматичне значення для позначення одного предмета - протиставляється множині, що позначає кілька або багато предметів (день — дні, стіна — стіни, книга — книги, комаха — комахи).  Однина, крім основного свого значення, може виражати узагальнення без вказівки на кількість, тоді іменник у такому значенні не має форми множини. Наприклад: У будівництві човнів широко використовується граб, дуб, бук та інша деревина.

Протиставлення однини множині може бути семантично нечітким. Так, наприклад, іменники гурт, ватага, полк, дивізія, бригада, колектив, ланка, шеренга виражають однину як сукупність багатьох істот, а слова ряд, низка, стос - як сукупність багатьох предметів. Форми множини таких іменників указують на кількісну визначуваність сукупних одиниць (гурти — два гурти, полки — п ять полків, колективи — кілька колективів, шеренги — три шеренги). Порівняйте також значення однини і множини в іменниках типу квасолина (одна, виділена із сукупності) і квасолини (кілька, багато, виділених із сукупності). Одиничність у таких іменниках є семантико-словотворчим значенням, а значення однини і множини є граматичною абстракцією, однаково застосовуваною до всіх назв предметів за їхньою кількісною характеристикою, крім тих, що не підлягають кількісному визначенню.

Значення числа в невідмінюваних іменниках виражається синтаксично: цікаве інтерв 'ю — цікаві інтерв 'ю, таке па — такі па, нове кашне — нові кашне. Категорія числа в іменнику, на відміну від інших самостійних частин мови, є синтаксично незалежною. Належність іменника до однини чи множини може вплинути на розрізнення лексичних значень слів: шум (будь-який) — шуми (серцеві), дух (залах) — духи (пахуча рідина), повіка (рухомі складки шкіри над очними яблуками) — повіки (прислівник). Назви предметів і явищ, що не підлягають кількісному визначенню, граматично вираженого протиставлення за числом не виражають. Це іменники, що мають форму лише однини чи лише множини.

До іменників однинної форми належать:

а) слова з речовинним значенням (пісок, сіль, пиво, молоко, сталь, вапно),
б) слова зі збірним значенням (старостам, учительство, агентура, дрібнота, рідня, городина, вишняк, верб'я);
в) назви абстрактних понять (молотьба, жовтизна, курява, тиша, змагання, блиск, радість, дружба, садівництво, успішність, рань),
г) власні назви (Україна, Ятрань, Ольга, Ростислав).

Виражаючи інші семантичні відтінки, окремі слова однинної форми можуть виступати і в формі множини, наприклад: іменники з речовинним значенням на позначення типів, сортів, гатунків (вина, води, масла, сталі, грунти, солі) або іменники абстрактного значення, коли виражають конкретний прояв почуттів, стану чи конкретний вияв ознаки, властивості (болі, печалі, висоти, злети, глибини, світи). Однинну форму мають також іменники - власні назви: Дмитро, Васияина, Шевченко, Смотрич, Харків. Проте й ці іменники можуть мати множинну форму, коли позначають однорідні поняття: Шевченки, Василі. Значення числа в однинних іменниках виражається за допомогою відмінкових закінчень.

До іменників множинної форми належать:

а) назви конкретних предметів парної або симетричної будови: вила, ворота, кайдани, куранти, ножиці, ковзани, штани, ночви;
б) назви предметів, що сприймаються як сукупність, збірність: гроші, кучері, солодощі, нутрощі, фінанси, чари, шахи, оплески; 
в) назви дій, процесів, станів, почуттів: вибори, проводи, збори;
г) назви часових понять: канікули, роковини, сутінки;
ґ) назви речовин, залишків і т. ін.: вершки, ліки, дріжджі, консерви, згребти, покидьки, висівки;
д) деякі географічні назви: Чернівці, Житні Гори, Карпати.

Іменники множинної форми, що означають конкретні предмети і семантично виражають однинність (порівняйте: двері — одні двері, ножиці — одні ножиці, шаровари - одна пара шароварів), можуть виражати граматичне значення множини синтаксично, сполучаючись зі збірними числівниками (двоє дверей, п'ятеро ножиць, шестеро шароварів або шість пар шароварів).

До іменників множинної форми наближаються за значенням і ті однинні іменники, що утворюють множину із зміною семантичного відтінку, наприклад: матеріали, коштовності, грязі, каплі, вина, біга. Граматичне значення числа в іменниках множинної форми знаходить своє вираження у відмінкових закінченнях множини та через синтаксичний зв'язок іменника з числівником. У множинних формах показником числа часто виступає також перенесення наголосу (глибина — глибини, висота — висоти, пісок — піски, масло — масла).

Категорія відмінка служить для вираження функціональних значень іменника, тобто для вираження відношень іменника до інших слів у реченні. Залежно від функціонального значення іменник видозмінюється за відмінками. Значення кожного відмінка сприймається в словосполученні. Категорію відмінка в сучасній українській літературній мові складають сім відмінків: називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий, кличний.

За характером основ і відмінкових закінчень змінювані іменники в сучасній українській мові поділяються на чотири відміни.

До першої відміни належать іменники жіночого і чоловічого, а також подвійного (чоловічого і жіночого) роду з закінченням -а (-я) у називному відмінку однини (робота, Олена, Микола, лівша, земля, суддя, Валя).

До другої відміни належать: іменники чоловічого роду, що в називному відмінку однини закінчуються на твердий чи м'який приголосний основи (дуб, кінь, гай), а також із закінченням на -о (батько, Петро, Дніпро), іменники середнього роду, що в називному відмінку однини мають закінчення -о, -є (перо, полотно, поле), а також -я, крім тих, у яких при відмінюванні з'являються суфікси -єн, -ат-(-ят-) (листя, знаряддя, клоччя). Сюди належать також іменники подвійного (чоловічого і середнього) роду з суфіксом -ищ(е) (вовчище, носище).

Третю відміну складають іменники жіночого роду, які в називному відмінку однини закінчуються на твердий чи м'який приголосний основи (ніч, кров, сіль). До цього типу відмінювання належить також іменник мати.
До четвертої відміни належать іменники середнього роду, що в називному відмінку однини мають закінчення -а (-я), у яких при відмінюванні з'являються суфікси -єн-, -ат- (-ят-): ім'я — імені, курча — курчати, теля — теляти.

Увага! До відмін не належать:

а) незмінювані іменники: депо, таксі, заввідділом,
б) множинні іменники: ночви, сани, обценьки;
в) субстантивовані прикметники і дієприкметники: черговий, учений.

Поділ іменників І відміни на групи

Іменники першої і другої відмін поділяються на групи: тверду, м'яку і мішану. До твердої групи належать іменники з твердим приголосним основи перед закінченням (крім тих, що закінчуються на шиплячий приголосний): хата, книга, риба, Оксана, сирота. До м'якої групи належать іменники з м'яким приголосним основи перед закінченням: праця, вишня, лінія, Ілля, Соня. Мішану групу складають іменники з шиплячим приголосним основи перед закінченням: межа, круча, груша.

Форми іменників І відміни

На відмінкові закінчення іменників І відміни впливає кінцевий приголосний основи (твердої, м'якої і мішаної груп) і належність їх до категорії істот чи неістот (у формах множини).

Однина

У родовому відмінку однини іменники першої відміни твердої групи мають закінчення -и (сестр-и, рук-и) та -і у м'якій і мішаній групах (ткал-і, миш-і, круч-і). В іменниках, що мають кінцевий приголосний основи [й], виступає графічно закінчення -ї (наді-ї).

У давальному відмінку в іменниках усіх трьох груп виступає закнчення -і (сестр-і, ткал-і, миш-і), яка в іменниках з основою на [й],  графічно передається закінченням -ї (наді-ї).

В іменниках твердої групи, основи яких закінчуються на -г, -к або -х, перед закінченням -і відбувається перехід цих приголосних у -з, -ц, -с (нога — нозі, рука - руці, стріха — стрісі).

У знахідному відмінку однини в іменниках твердої і мішаної груп виступає закінчення -у (сестр-у, рук-у), яка графічно передається буквою -ю в іменниках м'якої групи (ткал-ю).

В орудному відмінку іменники твердої групи мають закінчення -ою (сестр-ою, рук-ою), у м'якій та мішаній групах -ею (ткал-ею, миш-ею) або (після кінцевого основи [й]) -єю (наді-єю).

У формі місцевого відмінка виступає те саме закінчення, що й у давальному відмінку (-і або графічно -ї), але виражається відмінкове значення за допомогою прийменників на, у (в), по, о (об) на сестрі, у ткалі, на миші, о надії.
Кличний відмінок твориться від іменників твердої групи закінченням -о (сестр-о, рук-о), від іменників м'якої та мішаної груп - переважно закінченням -е (-є) або можливе -у (-ю), зокрема в пестливих назвах: наді-є, миш-е; ткалю.

Множина

У називному відмінку множини іменники твердої групи мають закінчення -и (сестр-и), а м'якої і мішаної груп - закінчення -і або графічно -ї (ткал-і, наді-ї, миш-і, круч-і).

Родовий відмінок множини в основному характеризується нульовим закінченням (сестер-Ø, ткаль- Ø, надій- Ø, круч- Ø). Проте в деяких словах виступає закінчення -ей (миш-ей) або -ів (баб-ів).

У формі родового відмінка закономірність чергування звуків [о], [е] з [і] часто порушується, порівняйте, наприклад; гора - гір, особа - осіб, але межа -меж, тополя - тополь, лелека -лелек і т. д.

Якщо в кінці основи збігається два приголосні, то перед сонорним з'являється вставний [е] (є): сестра - сестер-Ø, або [о] (переважно в іменниках з кінцевим твердим приголосним): іскра — іскор, сосна - сосон (і сосен), крихта - крихот. У словах іншомовного походження вставного голосного немає: букв, верст, клятв, пальм, фірм, шахт.

У давальному відмінку множини виступає закінчення -ом (у твердій і мішаній групах: сестрам, мишам, кручам) або графічно -ям (у м'якій групі: ткал-ям, наді-ям).

Знахідний відмінок множини в іменниках першої відміни виражає розрізнення назв істот і неістот: у назвах істот форма знахідного відмінка збігається з родовим (бачу сестер- Ø), а в назвах неживих предметів форма знахідного відмінка збігається з називним (бачу рук-и). Порушення цих норм спостерігається у назвах комах та деяких свійських тварин (пасу овець і вівці, розводив бджіл і бджоли).

В орудному відмінку іменники першої відміни мають закінчення -ами (у твердій і мішаній групах: сестр-ами, миш-ами) або -ями (як графічне позначення м'якості приголосного основи: ткал-ями, наді-ями). У деяких словах виступає закінчення -ми (сльозами і слізьми, свинями і свиньми).

У місцевому відмінку виступає закінчення -ах (в іменниках твердої і мішаної груп: на сестр-ах, на круч-ах)  або -ях (у м'якій групі: (на) ткал-ях, (на) наді-ях).

Українські прізвища передаємо на письмі відповідно до вимови за загальними нормами українського правопису: Березíвський, Біловéрхий, Ведмéдів, Зáєць, Кривонíс, Миколáєнко, Олексíєнко, Олександрóвич, Швець. Прізвища, що мають закінчення іменників I відміни, відмінюємо як відповідні загальні назви I відміни, а прізвища із закінченнями іменників II відміни відмінюємо за зразками відмінювання відповідних загальних назв II відміни: Мáйборода — Мáйбороди, Мáйбороді, Мáйбороду й т. д.; Гмúря — Гмúрі, Гмúрі, Гмúрю, Гмúрею й т. д.; Гнатю́к — Гнатюкá, Гнатюкóві (Гнатюкý) й т. д.; Зáєць — Зáйця, Зáйцеві (Зáйцю) й т. д.;

• Примітка 1. Прізвища на зразок Дідуньó, Іваньó в давальному й місцевому відмінках мають варіанти закінчень -ев-і (-ьов-і, -ю): Дідунéві (-ьóв-і, -ю́ ), Іванéві (-ьóв-і, - ю́).
• Примітка 2. Усі чоловічі прізвища ІІ відміни в родовому відмінку мають закінчення -а (-я) на відміну від деяких співвідносних загальних назв: прізвища Морóз — Морóз-а, Кулíш — Куліш-á, Коровáй — Коровá-я, Чорнотíнь — Чорнотíн-я, Рись — Рúс-я.
• Примітка 3. За відповідними відмінами відмінюємо неслов’янські змінювані прізвища: Окуджáва — Окуджáви, Окуджáві й т. д., Шекспíр — Шекспíра, Шекспíрові (Шекспíру) й т. д., Стендáль — Стендáля, Стендáлеві (Стендáлю) й т. д., Дíтель — Дíтеля, Дíтелеві (Дíтелю) й т. д.

2. Прізвища прикметникового типу на -ий (-ій) відмінюємо як відповідні прикметники чоловічого та жіночого роду: 
Авдіє́вський—Авдієв́ського,Авдіє́вському й т.д.;  Кобиля́нська — Кобиля́нської, Кобиля́нській і т. д. Чоловічі прізвища прикметникового типу на -ов, -ев (-єв), -ів (-їв), - ин, -ін (-їн) відмінюємо за такими зразками:

Жіночі прізвища на приголосний та -о не відмінюємо: Марíї Сéник, Надíї Балíй, з Лíною Костéнко, без Нíни Бáйко. Аналогічні чоловічі прізвища відмінюємо як відповідні іменники: Василя́ Сéника, Михáйлові Баліє́ві, з Івáном Костéнком, без Андрíя Бáйка.

Для перевірки правильності відмінювання прізвища, імені та по батькові скористайтеся сайтом для генерування парадигми відмінювання прізвища, імені та по батькові.

Джерело

Іменники за тим, кого або що вони називають, поділяють на власні та загальні назви. Власні назви – це індивідуальні назви окремих людей і тварин, предметів і явищ. Загальні назви – це такі назви, що стосуються багатьох явищ, предметів, людей або тварин. Загальна назва узагальнює, об’єднує, а власна – виокремлює, роз’єднує.

Увага! Як видно з попереднього переліку, коли йдеться про власні назви, то використовують різні слова: ім’я, ім’я по батькові, прізвисько – це про людей, богів, міфологічних істот, персонажів; ім’я або кличка – про тварин; найменування або назва – про все інше.

Яких же назв у мові більше – власних чи загальних? Науковці стверджують, що власних: на одну загальну назву припадає кілька сотень власних назв. Самих тільки топонімів в нашій країні кілька мільйонів, так само як мільйони ергонімів, хрематонімів тощо. Але в словнику окремої людини, тобто в словниковому запасі окремої людини, – більше загальних назв, ніж власних. Щоб на письмі розрізняти власні й загальні назви, використовують великі й малі букви. Оскільки вибір між великою та малою буквою викликає певні труднощі, то вживання великої та малої букви для написання різних назв є орфограмою.

Пишемо з великої літери та в лапках:

• назви художніх та мистецьких творів, наукових праць, періодичних видань: повість «Зачарована Десна», картина «Таємна вечеря», скульптура «Мислитель», журнал «Дивослово» (АЛЕ назви релігійних книг — без лапок: Біблія, Євангеліє, Коран, Тора);
• назви сайтів з родовим словом: мережа «Фейсбук», енциклопедія «Вікіпедія»;
• назви аеропортів, станцій метро, санаторіїв, готелів, кав’ярень тощо: аеропорт «Хитроу», станція метро «Колізей», готель «Дніпро» (АЛЕ залізничні вокзали й станції — без лапок: Львівський вокзал, станція Жмеринка);
• назви продуктових, парфумерних, промислових товарів, напоїв: цукерки «Ромашка», сир «Гауда», ковбаса «Шинкова», мінеральна вода «Поляна Квасова», кросівки «Адідас»;
• назви виробничих марок технічних виробів (машин, приладів): автомобіль «Фольксваген»), літак «Боїнг 777». Але назви самих виробів беремо в лапки і пишемо з малої букви: «фольксваген», «боїнг»;
• назви  орденів, відзнак: орден «Мати-героїня», медаль «За відвагу» (узгоджені найменування з родовою назвою — без лапок: орден (кого?) Княгині Ольги, орден (чого?) Дружби народів);
• у неспеціальних текстах назви сортів рослин: пшениця «золотоколоса», груша «дюшес», малина «геракл».

У складених назвах інформаційних агентств усі слова, крім родового найменування, пишемо з великої букви й без лапок: агентство Українські Національні Новини, агентство Франс Пресс, агентство Інтерфакс.

Монолог – мова дійової особи у драматичному творі. Ця мова спрямована чи до іншої дійової особи, чи до групи дійових осіб, чи до глядача, чи до самого себе.

У театральному мистецтві та кінематографі монолог – це текст, створений окремою дійовою особою вистави чи кінофільму, який полягає в її зверненні до самої себе або інших дійових осіб (зазвичай вони не потребують реплік-відповідей) чи до глядачів. Монолог вимагає від актора великої словесно-емійної майстерності. Виокремлюють такі різновиди монологів у пʼєсах:

• внутрішній – висловлювання, адресоване самому персонажу-мовцю, найчастіше вживають для відтворення його психічного стану, є одним із засобів посилення акторської виразності;
• ораторський – промова перед аудиторією;
• ліричний – поетичне висловлювання, адресоване персонажем до себе, а по суті, до глядачів, часто реалізується у формі сповіді;
• розповідний – нерозгалужена, однолінійна оповідь;
• драматичний – розгорнуто-емоційне сценічне мовлення;
• інформативний – повідомлення персонажа про події, що відбулися поза сценою;
• обрядовий – звернення до надприродної сили (виголошення молитов, замовлянь).

Монолог відомий ще з часів античної драматургії (наприклад, у комедіях у вигляді звернень хору до глядачів чи трагедіях як ліричні відступи хору до глядачів). Як бачимо, монологи драми несуть особливе смислове навантаження, якого зазвичай не містять висловлювання людей у реальному житті. Відтворюючи головним чином поведінку персонажів у зображуваній ситуації, монологи у драмі виконують і інші функції. Вони інформують читача і глядача про зовнішню обстановку дії і події, які не показані безпосередньо, а також про психологічні мотиви поведінки персонажів (ліричні монологи дійових осіб). Монолог сприяє здійсненню комунікації між автором і глядачем, це художній засіб, за допомогою якого повніше виявляється смисл зображеного, посилюється драматизм дії.

Анонс (від французького annonce – оголошення) – це медіажанр у вигляді повідомлення про якусь подію чи акцію, що відбудеться найближчим часом (ярмарок, виставка, вистава, шоу, концерт, збори, лекція, показ фільму чи мультфіль му тощо), зі стислим викладом змісту заходу, інформацією про час і місце його проведення, учасників, організаторів та інше.  Удало створений анонс – це запорука того, що на певний захід чи подію прийдуть люди. Саме тому текст анонсу має бути

• інформативним, але стислим,
• упадати в око, але бути струнким,
• пропонувати факти (час, місце тощо), але бути водночас емоційним, з інтригою щодо майбутнього заходу чи події.

За своєю функцією анонс чимось подібний до оголошення та реклами (рекламного оголошення). Чим же він від них різниться? Передусім тим, що він дає інформацію про майбутню подію чи захід, натомість оголошення стосуються або минулої події (наприклад, оголошення про втрату документів) або бажаної події (наприклад, оголошення про продаж квартири), а реклама має на меті спонукати адресата вже зараз зробити якусь дію (наприклад, придбати товар).

Слово «conspectus» походить із латинської мови, що в перекладі означає «огляд, нарис». Конспект – це короткий виклад важливої інформації. Конспектування сприяє розвитку самостійності, уваги, запам’ятовуванню основних понять, аналітико-синтетичній переробці матеріалу.

Якість конспекту залежить від правильно поставленої мети й визначених завдань. Залежно від цілей і мотивів роботи виділяють такі критерії хорошого конспекту:

• стислість — орієнтовно конспект не повинен перевищувати 1/8 від оригіналу;
• ясність, чіткість структури матеріалу для швидкого зчитування;
• точність змісту, фактична достовірність;
• наявність ключових елементів;
• унікальність опрацювання тексту, включення оригінальних запитань, міркувань;
• цілеспрямованість: фіксація вихідних даних.

Грамотно складений конспект допомагає не тільки при підготовці в навчанні, а й у професійній діяльності. А вміння правильно конспектувати дає змогу легко і результативно розвиватися, отримуючи задоволення від процесу. Складання якісного конспекту процес трудомісткий. Тому варто знати всі нюанси, щоб напрацювати цю навичку. Для початку варто звернути увагу на оформлення конспекту. Немає чітких критеріїв, як має виглядати конспект. Але для його ефективного використання, важливо дотримуватися деяких правил:

1. Виділяйте заголовки, терміни, формули й підкреслюйте висновки. Щоб не витрачати час на виділення одразу, якщо, наприклад, ви працюєте під диктовку, можна по закінченню лекції перечитати запис і відзначити важливі місця маркером-виділювачем.
2. Використовуйте «сигнальні» символи: покажчики, знаки оклику та запитання, різні позначки. Це допоможе позначити головні моменти в тексті.
3. Застосовуйте абревіатури й скорочення. Вчіться скорочувати, але так, щоб вам було зрозуміло, що це за слово.
4. Уникайте довгих і складних речень, відкидайте другорядні слова, які не несуть смислового навантаження.

Дотримуючись простих рекомендацій оформлення конспекту, можна в результаті отримати інформативні й корисні нотатки. Існує безліч методів конспектування. Розгляньмо найпоширеніші та найзручніші:

• Метод Корнелла полягає в поділі альбомного чи зошитового аркуша навпіл: в одній половині писати дати та заголовки, а в іншій — кілька речень, що характеризують частину. Цей метод розробив професор Корнельського університету Вальтер Паук в середині XX століття як корисний спосіб опрацювання великого обсягу навчального матеріалу. Ефективний для вивчення гуманітарних і природничих дисциплін. Сам викладач радив завжди залишати трохи місця в колонці з реченнями, щоб була можливість дописати, а наприкінці написаного зробити висновки.
• Метод боксів – спосіб схожий на попередній, але робочу зону необхідно поділити на блоки, невеликі квадрати-бокси. Дати їм назву й стисло записати туди важливу інформацію. Схематична інформація сприймається легше. Факти не будуть плутатися між собою, тому легше запам’ятати. Таку блокову систему використовують під час вивчення іноземних слів, дат, біографій на заняттях з історії, суспільствознавства, літератури, іноземних мов.
• Метод нумерації. Суть цього виду в присвоєнні порядкового номера кожній записуваній думці. Краще використовувати різні кольори ручок. Писати варто тезисно. Кожному рядку присвоювати номер. Якщо в новій думці є відсилання до написаного раніше, поставте відповідну позначку з номером. Так можна розвинути в собі вміння лаконічно й чітко міркувати, а в конспекті легко орієнтуватися. Під час тривалих лекцій, лектор може перескакувати з однієї думки на іншу. Саме такий спосіб дасть змогу не загубитися в записах. Метод доречний як для природничих, так соціальних і гуманітарних дисциплін.
• Метод таблиць — максимально зручний. Таблиці використовують на всіх заняттях. Вони підходять для вивчення тем з однаковими критеріями, для зведення кількох елементів в одну систему, зіставлення, під час роботи з безліччю фактів. Візьміть аркуш і поділіть на потрібну кількість стовпців. Кожен із них підпишіть і вносьте інформацію у відповідну колонку.
• Метод індексів. Стрілки, рамки, схеми, таблиці, графіки, ілюстрації — усе це допоможе в розумінні зв’язків і ключових понять. Вони чудово вписуються в текст будь-якої дисципліни або ж ставляться на полях, щоб привернути увагу. У таких конспектах можна використовувати як символи будь-які позначення і навіть емодзі, наприклад, на заняттях із психології. Але перед тим, як почати конспектування, необхідно скласти список значків з їхнім поясненням.
• Метод ментальних карт. Ключова ідея конспекту знаходиться в центрі, а від неї тягнуться гілки думок і пояснень. Можна об’єднувати гілки в підтеми, додавати свої нотатки. Такий прийом вирізняється ефективністю, бо всю інформацію ви пропускаєте через себе і краще запам’ятовуєте. Тому рекомендують його використовувати для розбору складних тем, написання есе, підготовки доповідей.

Вибираючи спосіб конспектування, важливо орієнтуватися на власні вподобання та зручності. Адже конспект – це ваша праця, необхідна насамперед вам. Під час роботи з книжками й навчальними посібниками, варто враховувати такі моменти:

1. Перегляньте уважно матеріал. Зверніть увагу на особливості тексту, його характер, усі складнощі його змісту. Виберіть відповідний вид конспектування.
2. Прочитайте текст і проаналізуйте його. Виділіть головне, розділіть інформацію на частини. Використовуйте за потреби закладки.
3. Позначте тези. Запишіть їх у зручній для вас формі.

Під час конспектування лекцій можна скористатися такими загальними порадами:

1. Не починайте записувати з перших слів, вловіть головну думку.
2. Записуйте, коли викладач коментує сказану ним ідею.
3. Виділяйте окремі частини, робіть відступи, підкреслюйте основне.
4. Створюйте записи з умовними позначеннями.
5. Уникайте складних і довгих міркувань.
6. Не намагайтеся все фіксувати, щоб не втратити головне.
7. Залиште місце для пояснень незнайомих і незрозумілих слів чи нових понять.

План тексту – це послідовний і зв’язний перелік основних думок, які автор у ньому висловлює. Він необхідний для того, щоб зрозуміти, про що говорив автор, а також краще запам’ятати все те, що викладено в тексті. Щоб скласти грамотний складний план тексту, потрібно розуміти, що результат має відповідати таким критеріям:

• структурованість – план, як і сам текст, повинен мати початок і кінець і взагалі повністю відповідати структурі джерела;
• грамотне формулювання заголовків і підзаголовків, які повинні виражати закінчену думку, у хорошому складному плані вони не повторюються і не нашаровуються один на одного;
• інформативність – план повинен допомагати легко відтворити інформацію з тексту, пригадати не лише основне, а й важливі деталі;
• послідовність – усі пункти й підпункти мають бути розташовані в такому плані один за одним, послідовність розповіді й викладу думок не порушується.

Звертаючи увагу на приклад складного плану тексту, складений дійсно грамотно, можна побачити, що автор роботи спирався на абзаци і виділяв найяскравіші з використаних в цьому тексті образів. Це дійсно сильно полегшує виконання роботи.

Приступаючи до складання плану, потрібно прочитати текст цілком і виділити його головну думку. Після цього треба розділити весь текст на окремі смислові частини й придумати до них відповідні заголовки, які й стануть основними пунктами плану. Після цього кожну велику частину потрібно поділити на більш дрібні за основними думками, які висловлює автор. До цих частин варто придумати назви, які стають підпунктами. Такі підпункти повинні бути в кожному основному пункті плану, їх має бути не менше двох.

Після цього потрібно перевірити, наскільки вдало сформульовані пункти й підпункти – вони ні в якому разі не повинні бути просто цитатами з тексту або витягами з окремих пропозицій. Також потрібно перевірити, наскільки добре цей план відображає структуру тексту і його основну думку.

Структура складного плану така:

І. Вступ.
ІІ. Основна частина
1. :
а);
б);
2. :
...
ІІІ. Висновки

Есе (від французького essai – спроба, проба, нарис) – прозовий твір невеликого обсягу й вільної композиції, у якому автор / авторка  висловлює власні враження й міркування щодо якогось питання (теми) і  свідомо не претендує на вичерпну відповідь із цього питання. Іншими  словами, есе – це невеликий твір-роздум вільної будови. Особливістю есе є те, що в ньому автор або авторка намагається запропонувати оригінальне власне бачення обговорюваної теми. Для цього доречно:

• створювати цікаві образи;
• робити порівняння;
• проводити аналогії;
• не боятися парадоксів;
• уживати крилаті вислови;
• наводити яскраві приклади;
• використовувати епітети та інші художні засоби;
• уживати зрозумілі слова, синоніми, антоніми;
• використовувати різноманітні речення (питальні, окличні);
• тощо.

Увага! Слово есе – невідмінюваний іменник середнього роду. Інколи в  цьому ж значенні використовують іменник есей. Особу, яка професійно  пише есе, називають есеїстом / есеїсткою.

Ідея твору – ядро авторського задуму, основна думка про змальовані у творі явища, висвітленню якої підпорядковані всі образи і художні засоби твору (ідеали і переконання, які автор прагне донести до читача через свій твір).

Кожен літературний твір розповідає про життя, про людей, розкриває світ по-новому. Аналізуючи його, ми завжди співвідносимо зображене з реальним світом, з дійсністю. Ми можемо визначити позицію автора і зрозуміти, за що він виступає чи, навпаки, чого не приймає. Так ми підходимо до зʼясування ідейно-тематичної основи твору.

Оцінку зображених життєвих подій і явищ, яка постає в образах і картинах твору, називаємо ідеєю твору. Ідея – це основний принциповий смисл твору, що лежить в основі задуму автора і виступає через єдність усіх образів і подій твору. Вона органічно пов’язана з темою, адже ж несе в собі оцінки зображених у творі людей, стосунків між ними, щось схвалює, підносить, стверджує, а щось викриває, осуджує, заперечує. Власне, художня ідея як узагальнена, емоційна, образна думка лежить в основі змісту твору, взагалі об’єднує всі його компоненти. Ідея немовби підводить підсумок усьому зображеному в художньому творі. Зміст художнього твору багатозначний, кількість ідей, проблем, які в ньому порушуються, реалізуються, невичерпні: кожен читач може побачити у творі свою ідею. (Одноідейними бувають невеличкі, що містять одну думку чи переживання). Крім головної ідеї виділяють у творі ще й похідні від неї, які найчастіше пов’язуються з образами окремих персонажів або темами різних фабульних ліній творів.

У літературному творі тема та ідея становлять неподільну єдність: тема поглиблює ідею, ідея розкриває тему. Ідея не може бути розкрита поза темою, а тема не може й виникнути без ідеї. Виходячи з розуміння змістовності теми і єдності її з ідеєю, ми говоримо, що художній твір має ідейно-тематичну основу, тобто показує певну сторону життя.

Тема та ідея становлять нерозривну, неподільну єдність. Без теми не реалізується ідея, а без ідеї нерозкритою лишиться тема. Ідейно-тематична основа твору переважно складна, бо складне саме життя. Вже обираючи тему твору, письменник виявляє своє ставлення до зображуваних ним фактів, явищ, подій. Автор ставить персонажів у певні ситуації вибору, а читачів змушує думати над тим, щоб вони вчинили в тих чи тих випадках. Письменник завжди у творі виписує декілька питань, проблем, що посилюють ідею. Він підводить нас, читачів, до вибору, а ми, роблячи його, обираємо ту чи іншу ідею.

Конфлікт у драматичному творі – це зіткнення протилежних сил, боротьба за досягнення мети, подолання перешкод, а також протиріччя між невідомістю і бажанням розкрити її. Конфлікт у драмі виникає з двох причин: 1) прагнення персонажів до різної мети; 2) досягнення однієї мети різними шляхами. Важливо в цьому процесі визначити основний предмет конфлікту, тобто за що йде боротьба.

Предмет конфлікту – це і є те основне протиріччя, через яке і заради розв'язання якого суб'єкти вступають у протиборство. Це може бути проблема влади, володіння тими чи іншими цінностями, проблема першості або сумісності. Крім того, необхідно пам’ятати, що боротьба повинна розпочатися і завершитися в рамках п’єси. Інтерес глядача – чим це закінчиться? – має бути задоволений. Безперечно, і тут є винятки. Деякі епічні п’єси, зокрема, твори відомого німецького драматурга Б.Брехта, наперед знайомлять з результатами, тобто глядач знає все до початку дії. Наприклад, в «Матінці Кураж» перед початком кожної дії зонги повідомляють, які відбуватимуться події і що станеться з героями п’єси, але глядача цікавить саме хід боротьби.

Конфлікт може бути зовнішнім і внутрішнім. Внутрішній вид конфлікту – це конфлікт всередині людини (сам з собою). Наприклад, між розумом і почуттям в душі людини; боргом і совістю; бажанням і мораллю; свідомістю і підсвідомістю і т.д. Зовнішні види конфлікту: персонаж – персонаж, персонаж – група, персонаж – середовище, група – група, персонаж – метафізичне поняття (наприклад: боротьби з дияволом, богоборство, боротьба зі злом і т.д.).

Конфлікти, залежно від жанру,  бувають трагедійні, комедійні й драматичні.

Трагедійний – герой не досягає своєї мети, і не доб'ється її ніколи. Вступаючи в нерівну боротьбу, герой приречений на загибель, зазнають поразки і його життєві цінності. Можна сказати, що принцип трагедійного конфлікту – «один – проти всіх».

Комедійний – герой досягає своєї мети, противна сторона зазнає поразки і піддається висміюванню.

Драматичний – герой досягає мети, але мета стає йому не потрібна. Герой або втрачає інтерес до мети в процесі боротьби, або, в момент досягнення мети намічається нова мета, більш приваблива, ніж попередня.

Крім того, за змістом конфлікт поділяється на три види:

а) світоглядний, філософський, тобто твори, в яких зустрічаються дві різні системи світорозуміння;
б) моральний конфлікт, який зустрічається переважно в психологічній драмі;
в) соціально-побутовий, хоч це визначення далеко не точне, адже війна навіть на комунальній кухні призводить до питань моральних. Однак будь-який реалістичний конфлікт є соціальним.

Можливі способи завершення конфлікту у творі:

• Конфлікт вичерпаний – фізичне зникнення обʼєкта конфлікту (персонаж гине).
• Конфлікт вирішений – сторони конфлікту домовилися між собою, поступилися.
• Конфлікт знятий – втручанням обставин ситуація розвʼязується і все зʼясовується.
• Підміна обʼєкта конфлікту – негативний герой змінюється (розкаюється, прозріває) і стає позитивним.

(За матеріалами StudFile)

Розгляньте, як аналізує конфлікт у  п’єси М. Старицького «За двома зайцями» студентка 5 курсу Рівненського державного гуманітарного університету Ірина Зозуля у своїй дипломній роботі з режисури: 

Сюжет (французьке sujet – тема, предмет, від латинського subjectum – предмет мовлення, суб’єкт) – сукупність пов’язаних причиново-наслідковими зв’язками подій у літературному, кінематографічному або іншому творі, що розкриваються в певній послідовності.

Традиційний сюжет – це п’ять етапів у розгортанні подій (епізодів) художнього твору, а саме: експозиція – зав’язка – розвиток подій – кульмінація – розв’язка.

Розташовані в одну лінію назви частин сюжету не зовсім добре показують, як насправді найчастіше розвивається сюжет у творі. Тому ці етапи краще уявляти у вигляді якоїсь схеми-«горба», як, наприклад, на наведеній нижче схемі, де різні кольори показують наростання напруги в сюжеті, а рисочки ліній – події (подія за подією).

Експозиція (латинське expositio – виклад, опис, пояснення) – це початкова частина сюжету художнього твору, коли автор зображує ситуацію (час подій, місце подій, історичну епоху тощо), де відбуватимуться події, а також знайомить читачів із деякими персонажами. У цій частині часто є різноманітні описи (пейзажі, інтер’єри, екстер’єри, портрети), а також авторські пояснення щодо них чи намірів оповідача. Експозиція може бути зовсім невеличкою (пригадай, наприклад, початки казок: «Жили-були дід та баба») або ж виразно розлогою. Перед експозицією в деяких творах може бути така частина, де автор розповідає про те, що відбувалося раніше, тобто до того часу, про який сам автор хоче розповісти читачам. Таку частину називають пролог, який не є частиною сюжету.

Зав’язка – це частина сюжету, де автор зображує ту ситуацію, яка дає по- штовх усім наступним подіям. Тут зустрічаються друзі або вороги, тут з’являються герої або антигерої. Тобто у зав’язці «зав’язується» якийсь конфлікт, якась про- блема, які далі будуть розвиватися, щоб нарешті колись вирішитися, «розв’язатися». Коли конфлікт «зав’язався», він починає розвиватися. Тому наступна – найбільша частина сюжету – це розвиток дій (подій). Тут автор послідовно розповідає або показує читачам наступні події, зображує характери, поведінку та вчинки персонажів, їхні стосунки з іншими. Поступово, подія за подією, читачі починають любити одних героїв і недолюблювати інших, розуміють, хто з них є добрим, чесним, порядним, а хто – не дуже. Конфлікт розвивається, загострюється, напруга наростає і тут...

І тут, нарешті, виникає найнапруженіший епізод, який називають кульмінацією. Кульмінація (від латинського culminis – вершина) – це епізод у художньому творі, де відчувається найвище напруження в розвитку подій, момент «вирішального бою» персонажів, мить перелому в сюжеті. Кульмінаційний момент зазвичай дуже короткий, динамічний і здебільшого відбувається наприкінці твору (хоча бувають твори, у яких може бути кілька кульмінацій). Після кульмінаційного моменту все (переживання, емоції) починає ніби затухати – і сюжет рухається до своєї розв’язки.

Розв’язка – це остання частина у розвитку сюжету. Це розв’язання конфлікту (інтриги), логічний кінець історії, де все стає зрозуміло, та так, що подальший розвиток історії вже неможливий, а якщо й можливий – то це вже буде інша історія. Після розв’язки читач або читачка закриває книгу – і задумується... Щоправда, інколи після розв’язки автор може запропонувати читачеві епілог, де розповість, що ж сталося з героями пізніше, після того як сюжетна історія закінчилася. Розв’язку у творі легко визначити, якщо пригадати зав’язку, саме тому на схемі ми їх розмістили на одному рівні.

Актуальність художнього твору (лат. actualis — дійовий, справжній, нинішній) — суголосність художнього твору (передусім; — його тематики, проблематики) з сучасністю, його відповідність потребам і смакам читачів того часу, коли твір написаний, опублікований або перебуває у процесі читання (рецепції).

Джерело: onlyart

Прочитайте, як аналізує актуальність п’єси М.Старицького «За двома зайцями» студентка 5 курсу Рівненського державного гуманітарного університету Ірина Зозуля у своїй дипломній роботі з режисури:

«П’єса М.Старицького “За двома зайцями” стоїть в ряді кращих українських творів і в наш час являється ак¬туальною в своїй сатиричній направленості проти міщансь¬кої ідеології в свідомості людей. Люди повинні жити своїм природним життям, а не бути кривнями, перевертнями - стверджує М.Старицький. І в наш час є люди. які хочуть показати себе в більш яскравому плані, ніж вони є насправді, по тих чи інших при¬чинах. Чваняться своїми видуманими заслугами. Забувають свою рідну мову, звичаї і щосили пнуться до "вищого" світу. П’єса розкриває міщанську психологію, її тупість, обмеженість , яка створює людину, а тим самим показує те зло, яке являє собою міщанство».

Джерело: teatr-zboriv