Довідник Модуль 1.1

Діалогування – це процес спілкування, у ході якого двоє або більше людей чи людина і штучний інтелект обмінюються інформацією і вибудовують спільними зусиллями текст, який називаємо діалог. Діалог утворюється чергуванням висловлювань учасників спілкування. У діалогуванні говоріння і слухання нерозривно пов’язані між собою. Той, хто говорить, відстежує, чи слухають його. Той, хто слухає, намагається зрозуміти мовця і готується до відповіді. Основними ознаками діалогу є наявність спільного предмета обговорення і обмін висловленнями щодо нього по черзі. Зміна предмета обговорення можлива в ході діалогування, але лише за умови погодження з боку учасників спілкування. Якщо хтось із учасників спілкування не хоче змінювати предмет обговорення, то діалогування переривається. Усне діалогування – як процес спілкування – має етапи: вступ (встановлення контакту: звертання і відповідь, зоровий контакт), основна частина (ланцюжок висловлювань, підтримка зорового контакту), кінцівка (вичерпаність теми обговорення, переривання зорового контакту). Мовлення кожного учасника діалогу значною мірою зумовлюється мовленнєвою поведінкою іншого, містить оцінні характеристики того, про що говориться. Усне діалогування має обмеження в часі і просторі, на відміну від нього письмове діалогування може розгортатися на відстані і протягом тривалого часу (наприклад, у формі листування). Для діалогу є характерними неповні речення, короткі мовні конструкції, емоційна забарвленість.

Джерело інформації – це об'єкт або суб'єкт, який надає інформацію. Наприклад: книга, періодичні видання, лікар тощо. Розрізняють первинні (або першоджерела), вторинні та третинні джерела інформації.

Учасник воєнних подій, який розповідає, що відбулося в певний час – це первинне джерело інформації. Журналістська стаття з розповіддю про подію, про яку журналіст дізнався від учасника воєнних подій – це вторинне джерело інформації.  Підручник з історії, у якому розповідається про певні воєнні події на основі інформації, отриманої з різних джерел (від учасників подій, з різних статей, листування, документів  тощо) – це третинне джерело інформації. 
За способом публікації джерела інформації поділяють на:

• періодичні видання, журнали;
• неперіодичні видання – посібники, книги.

За доступністю класифікують на опубліковані та неопубліковані джерела інформації.

Джерела інформації можуть бути надійними і ненадійними. Наприклад, надійний сайт може бути джерелом точної та корисної інформації, тоді як ненадійний може легко ввести вас в оману або завдати шкоди.

У мовознавстві існує спеціальний розділ, що займається теорією і практикою укладання словників, – лексикографія (від грец. lexis – слово і grafo – пишу).

Словники – це зібрання слів, розташованих у певному порядку (алфавітному, тематичному, гніздовому тощо). Праця над укладанням словників вимагає глибоких знань і великих зусиль.

Словники виконують інформативну та нормативну функції: вони універсальні інформаційні джерела для розуміння того чи того явища та найпевніша консультація щодо мовних норм.

Залежно від змісту матеріалу і способу його опрацювання розрізняють два типи словників: енциклопедичні і філологічні. Суттєва відмінність між ними саме в характері матеріалу, що підлягає опису у словниковій статті: об’єкт опису в енциклопедичному словнику – поняття, у філологічному – слово.

Слово „енциклопедія” (з грец. – коло загальноосвітніх знань) первинно означало сім вільних мистецтв: граматику, риторику, логіку, геометрію, арифметику, музику та астрономію. Праці енциклопедичного характеру створювалися ще до нашої ери у Давній Греції і Давньому Римі, Китаю, а також у країнах арабської писемності. У X ст. н.е. перша енциклопедія, складена за алфавітним принципом, з’явилась у Візантії. Першою українською енциклопедією стала „Українська Загальна Енциклопедія” у трьох томах, видана у 1930–1935 роках у Львові за редакцією Івана Раковського. Вона мала підзаголовок – „Книга знання”.

Енциклопедичні словники за характером матеріалу поділяють на загальні та спеціальні (або галузеві, тематичні). До сьогочасних загальних енциклопедичних словників належать:

• Українська Радянська Енциклопедія: У 12 т. – 2-е вид. – К., 1977–1984.
• Український Радянський Енциклопедичний Словник: У 3 т. – К., 1986–1987.
• УСЕ Універсальний словник-енциклопедія / Гол. ред. чл-кор. НАНУ М. Попович. – К., 1999.

Спеціальні енциклопедичні словники подають системні знання з окремих галузевих ділянок. Це, для прикладу, такі словники:

• Енциклопедія історії України: У 4 т – К., 1969–1972.
• Шевченківський словник: У 2 т. – К., 1983–1985.
• Українська географічна енциклопедія: У 3 т. – К., 1989–1997.
• Українська мова: Енциклопедія / Редкол.: В.М.Русанівський, О.О.Тараненко, М.П. Зяблюк та ін. – К., 2000.

У філологічних словниках слово характеризується з найрізноманітніших сторін. Тому їх поділяють на тлумачні, перекладні, історичні, орфографічні, орфоепічні, словники наголосів, іншомовних слів, термінологічні, синонімічні, фразеологічні, діалектні, етимологічні, словники омонімів, антонімів, паронімів, частотні, інверсійні, словники мови письменників, ономастичні та ін.

Тлумачні словники пояснюють, витлумачують значення слова та його відтінки, характеризують граматичні й стилістичні властивості, подають типові словосполучення і фразеологічні звороти з цим словом.

• Словник української мови: В 11 томах. – К., 1970–1980.– Т. 1–11. Найбільший тлумачний словник в українській лексикографії. Він містить 135 тисяч слів. Науковці висловлюють думку про те, що цей словник, безперечно, є досягненням лексикографії радянського періоду, проте сьогодні не відповідає потребам часу.
• Новий тлумачний словник української мови: У 4 т. / Уклад.: В. Яременко, О. Сліпушко; наук. ред. Л. Андрієвський. – К., 1998. Словник містить 42 тис. слів, які відібрано із Словника української мови в 11-ти томах.
• Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь, 2001. Словник містить 170 тис. слів та словосполучень. У словник додано лексеми, що не були включені до одинадцятитомного словника, а також нові слова, які з’явилися в українській літературній мові в останнє десятиліття.

Словники іншомовних слів є різновидом тлумачних, у них пояснюється значення чужих слів. У словникових статтях вказується, з якої мови прийшло слово, який мало вигляд у ній. Якщо значень декілька, наведено усі. Наведемо приклади таких словників:

• Словник іншомовних слів / Уклад.: С.М.Морозов, Л.М. Шкарапута. – К., 2000 (10 тис. слів).
• Словник іншомовних слів / Уклад.: Л.О. Пустовіт, О.І. Скопенко, Г.М. Сюта, Г.В. Цимбалюк . – К., 2000 (23 тис. слів).

Термінологічні словники містять терміни певної галузі науки, техніки, мистецтва. Вони бувають загальними та вузькоспеціальними, крім того, можуть бути тлумачними і перекладними (або водночас і перекладними, і тлумачними). Наприклад:

• Українсько-англійський словник бізнесових термінів / Уклад. Дарлін П.М. Кларк. Перекл. М. Комолова-Романець за участю П. Войтковської та К.Микоти. – Чернівці, 1992.

Орфографічні словники подають перелік слів, а також словоформи у їх нормативному написання. Залежно від частини мови слово має певний граматичний коментар, додаткові граматичні форми змінюваних слів тощо. Відомі сучасні орфографічні словники:

• Орфографічний словник української мови / Уклад.: С.І. Головащук, М.М. Пещак, В.М. Русанівський, О.О.Тараненко. – К., 1994 (120 тис. слів).
• Великий зведений орфографічний словник сучасної української лексики / Уклад.: В. Бусел та ін. – К.; Ірпінь, 2003 (253 тис. слів).

Орфоепічні словники є довідниками з правильної літературної вимови і нормативного наголосу. У словниках цього типу слова або їх частини, вимова яких не збігається з написанням, подаються в транскрипції. Приклади таких словників:

• Українська літературна вимова та наголос: словник-довідник / За ред М.А. Жовтобрюха. – К., 1973.
• Орфоепічний словник / Уклад. : М.І. Погрібний. – К., 1984.
• Орфоепічний словник української мови: В 2 т. / Уклад.: М.М. Пещак та ін. – Т.1. – К., 2001.

Акцентологічні словники – це словники, у яких подано нормативне наголошування слів. Найновіші словники наголосів такі:

• Головащук С.І. Складні випадки наголошення: Словник-довідник. – К., 1995.
• Головащук С.І. Словник наголосів української мови. – К., 2003.

Перекладні словники бувають двомовні і багатомовні. Це один із найрозвиненіших напрямів словникарства. Наприклад:

• Гаврилишин Я., Каркоць О. Словник ділових термінів: Англо-український і українсько-англійський. – К., 1993.
• Даниленко Л.І. Чесько-український словник: Сучасна ділова мова. – К., 2000.

Словники скорочень подають складноскорочені слова та абревіатури, розшифровують їх, вказують на граматичні ознаки роду та числа, подають відмінкові закінчення при змінних формах. Приклад такого словника:

• Словник скорочень в українській мові/ За ред. Л.С. Паламарчука. – К., 1988.

Етимологічний словник подає інформацію про походження слова, його первісне значення, найдавнішу форму, зазначає, чи слово споконвіку належало нашій мові, чи воно запозичене, яким шляхом йшло слово до нас, містить наукові припущення щодо того, як слово утворилося і яка ознака покладена в основу назви:

• Етимологічний словник української мови: У 7 т. – Т.1.– К., 1982; Т. 2. – К., 1985; Т. 3. – К., 1989; Т. 4. – К., 2003.

Історичний словник – це один із різновидів тлумачного словника, в якому подаються слова певної історичної епохи, зафіксовані в тогочасних писемних пам’ятках, з’ясовується їх значення, наводяться ілюстрації, напр.:

• Словник української мови XVI – першої половини XVII ст.: У 28 вип. / НАН України. Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича; Редкол.: Д. Гринчишин (від. ред.), У. Єдлінська, Я. Закревська, Р. Керста та ін. –– Вип. 1–11. – Львів, 1994–2004.

Діалектні словники з’ясовують значення та особливості вимови і вживання слів певного діалекту чи групи діалектів. Приклади таких словників:

• Онишкевич М.Й. Словник бойківських говірок: У 2 ч. – К., 1984.
• Словник поліських говорів / Уклад. П.С. Лисенко. – К., 1974.
• Словник полтавських говорів. Вип. 1 / Уклад. В.С. Ващенко. – Х., 1960.
• Брилинський Д. Словник подільських говірок. – Хмельницький, 1991.

Фразеологічні словники містять фразеологічні одиниці мови, пояснюють їхнє значення, особливості вживання, походження, можливі варіанти у живому мовленні. Напр.:

• Коваль А.П., Коптілов В.В. Крилаті вислови в українській літературній мові. – К., 1975.
• Фразеологічний словник української мови: У 2 т. /Уклад.: В.Білоноженко та ін. – К., 1998.

Ономастичні словники є цікавим джерелом інформації про власні імена і прізвища, назви населених пунктів, гір, річок, озер тощо. Іноді вони мають науково-популярний характер, напр.:.

• Редько Ю.К. Довідник українських прізвищ. – К., 1968.
• Горпинич В.О. Словник географічних назв України (топоніми та відтопонімні прикметники). – К., 2001.

Словники синонімів охоплюють групи слів, об’єднаних спільним значенням:

• Деркач П.М. Короткий словник синонімів української мови. – Львів, 1993.
• Словник синонімів української мови: У 2 т. / А.А. Бурячок, Г.М. Гнатюк, С.І. Головащук. – К., 1999-2000.

Словники омонімів реєструють і пояснюють значення слів, однакових за звучанням, але різних за значенням:

• Демська О.М., Кульчицький І.М. Словник омонімів української мови. – Львів, 1996.

Словник антонімів подає групи слів, що мають протилежне значення:

• Полюга Л.М. Словник антонімів. – 2-е вид., доп. і випр. – К ., 1999.

Словник паронімів розкриває значення слів, близьких за звучанням, але різних за значенням:

• Гринчишин Д.Г., Сербенська О.А. Словник паронімів української мови. – К., 1986.

Словники мови письменників містять слова і звороти, які використав той чи інший письменник у своїй творчій спадщині. Це словник тлумачного типу, бо в ньому розкрито всі значення слів, з якими вони функціонують у мові письменника. Також подано частоту використання словоформ і типові ілюстрації з творів:

• Словник мови Шевченка: У 2 т. / За ред. В.С. Ващенка. – К., 1964.
• Словник мови творів Квітки-Основ’яненка: У 3 т. – К.,1978–1979.

Морфемні та словотворчі словники. Морфемний словник подає структуру слова, словотворчі – словотвірні гнізда і словотвірні ряди. Прикладами таких словників можуть бути:

• Яценко І.Т. Морфемний аналіз: Словник-довідник: У 2 т. / За ред. Н.Ф. Клименко. – Т.1-2. – К., 1980-1981.
• Полюга Л.М. Морфемний словник української мови. – К., 1983.

Частотні словники засвідчують частоту вживання слів у певний час. Існує понад 600 опублікованих і комп’ютерних (на дискетах) частотних словників для 40 мов світу. В українській лексикографії відомий:

• Частотний словник сучасної української художньої прози: У 2 т. / Гол. ред. В.С. Перебийніс. – К., 1981.

Інверсійний словник – це словник, в якому слова розташовані за алфавітом кінця слова. Він є корисним для вивчення словотвору і фонетики:

• Інверсійний словник української мови / За ред. С.П. Бевзенка. – К., 1989.

Словники-довідники з культури мови допомагають закріпити лексичні, морфологічні та ін. норми української літературної мови, адже подають саме проблемні випадки слововживання. Деякі з них мають форму посібника, оскільки вміщують широкі коментарі, наукові і науково-популярні статті, напр.:

• Чак Є.Д. Складні випадки вживання слів. – 2-е вид. – К., 1984.
• Антоненко- Давидович Б. Як ми говоримо. – К., 1991.
• Культура української мови: Довідник / За ред. В.М. Русанівського. – К., 1990.
• Словник-довідник труднощів української мови / За ред. С.Я. Єрмоленко. – К., 1992.
• Антисуржик: Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити: Посібник /За заг. ред. О. Сербенської. – Львів, 1994.
• Головащук С.І. Українське літературне слововживання: Словник-довідник. – К., 1995.
• Гринчишин Д., Капелюшний А., Сербенська О., Терлак З. Словник-довідник з культури української мови. – Львів, 1996.

Звичайно, зазначені словники не вичерпують філологічного напряму української лексикографії, а є лише основними сучасними зразками опрацювання слова. „Щодо повноти словників, – зауважує М. Рильський, – то слід зазначити, що повний словник будь-якої мови – це ідеал, до якого можна лише прагнути і якого ніколи не можна досягти, бо кожен день і кожна година приносять людям нові поняття і нові для тих понять слова”.

(За матеріалами Studfile)

Слово має цілу систему значень. І незалежно від того, це коротке слово «я» чи найдовше слово в українській мові, яке зафіксоване в словниках, – «дихлордифенілтрихлорметилметан», воно позначає якийсь фрагмент реальності. У наведених прикладах йдеться про «того, хто говорить» та  про «хімікат, що використовується для боротьби зі шкідниками». Те, що слово позначає, становить його лексичне значення. Лексичне значення – історично закріплена у свідомості людей співвіднесеність слова з певним явищем дійсності. Усі слова в мові мають лексичне значення. За тим, як вони наповнені лексичним значенням, розрізняємо слова називні, вказівні, службові й вигуки. Функція називних слів – називати предмети (телефон, стілець), ознаки предметів (сучасний, зручний), дії (телефонувати, конструювати), кількості (два, чотири, сто), ознаки ознак (швидко, зручно).  Лексичне значення таких слів – це набір родо-видових ознак, який дозволяє відрізняти одне поняття від іншого. Наприклад, стілець – вид меблів у вигляді короткої лави, переважно із спинкою, для сидіння однієї людини. А крісло – це різновид  широкого, переважно м'якого стільця, з бильцями та зручною спинкою.

Вказівне слово наповнюється лексичним значенням тільки в мовленні, в контексті. Слова він, такий, стільки, там, тоді нічого не називають, а лише вказують на предмети, ознаки, кількість, обставини, названі іншими словами. Наприклад: «Куди я поклав телефон? Він тільки що був у мене в руці!» або «Хто той високий хлопець? Він тут вперше?». Те саме вказівне слово залежно від контекста має різні лексичні значення.

Службове слово в сполученні з іншим словом може виражати просторові відношення (сісти на диван) або часові відношення (спізнитися на хвилину), заперечувати зміст висловленого (він не телефонував), поєднувати слова або речення (новий і сучасний).

Вигук виражає почуття, емоції, волевиявлення людини, не називаючи їх. Той самий вигук може бути використаний в різних ситуаціях спілкування, тому йдеться про групи вигуків за значенням (емоційні, спонукальні, вигуки етикету). Наприклад, вигук овва уживається при вираженні здивування, сумніву, іронії тощо.

Називне слово може мати одне і кілька лексичних значень. Слово з одним лексичним значенням називають однозначним, з двома і більше – багатозначним.  Багатозначні слова можуть мати як пряме, так і переносне значення. Пряме значення слова – це його основне значення, яке сприймається як таке, коли чуємо слово поза контекстом. Переносне значення слова – це таке значення, яке виявляється в певному контексті і має образне наповнення. Наприклад: шовкова сукня – шовкова трава.

Крім лексичного, словам властиве граматичне значення. Якщо лексичне значення – це індивідуальне значення слова, яке вирізняє його з-поміж інших слів у мові, то граматичне значення є спільним для певної групи слів. Наприклад, значення «дитинча тигра» є лише у слова «тигреня», а значення «дію виконує той, хто говорить» є у певної групи слів: читаю, співаю, малюю, телефоную, друкую тощо. Граматичне значення встановлює належність слова до певної частини мови. Кожне слово в мові характеризується одним чи кількома граматичними значеннями. Граматичне значення є обов'язковою ознакою слова і виражається граматичною формою. Найчастіше граматичне значення виражає морфема, наприклад: закінчення (книжк-а, книжк-и). Проте не можна ототожнювати граматичну форму з морфемою. Граматична форма – це всі зміни, які відбуваються в слові при зміні значення. Прикладом граматичної форми є наголос в поєднанні з закінченням  (головá – го́лови), поява службового слова (зателефонував би). Граматичне значення і граматична форма нероздільні: не може бути граматичного значення, яке б не виражалося граматичною формою, і навпаки, немає таких граматичних форм, які не виражали б певного граматичного значення.

Граматичне значення в слові проявляється  внаслідок протиставлення: наприклад, «один предмет» – «два і більше предметів», тобто «однина» – «множина». Протиставлені граматичні значення утворюють граматичну категорію (для «однини» і «множини» це категорія числа).

Граматичні значення можуть бути постійними, незмінними (їх називають класифікаційні граматичні значення), а можуть бути змінними (їх називають синтаксичні граматичні значення). Постійними, незмінними граматичними значеннями в українській мові є рід іменників (берег, ріка, озеро), вид дієслів (йти, прийти). Змінні граматичні значення, тобто синтаксичні,  використовуються лише для зв'язку слів у реченні. Такими є рід, число й відмінок прикмет-ників, рід і число дієслів, певною мірою відмінки іменників.

Морфологія (від гр. morphē – форма, частина, logos – слово, учення) – це:

1. розділ мовознавства, що вивчає форми слова (словозміну й формотворення);
2. будова мови відповідно до розподілу слів за частинами мови. Усі слова з морфологічного погляду на підставі певних ознак відносяться до якоїсь частини мови

Основною одиницею морфології є слово, але з точки зору особливостей змінювання і творення, вираження властивих слову граматичних значень. Морфологія вивчає вираження значень не коренями, а афіксами, що відрізняє її від лексикології.

Виокремлення слів різних частин мови здійснюють на підставі врахування:

1. загального граматичного значення (наприклад, іменники мають значення предметності),
2. морфологічних ознак (наприклад, іменники мають граматичні значення роду, числа та відмінка),
3. синтаксичної функції (наприклад, іменники типово в реченні виступають у ролі підметів і додатків),
4. словотвірних особливостей (наприклад, лише іменники творяться за допомогою суфіксів: -ар/-яр, -ик, -ість тощо).

Частина мови – це велика група слів, що характеризуються загальним граматичним значенням, властивими їй граматичними категоріями, синтаксичними функціями і засобами словотвору.

В українській мові розрізняють 10 частин мови:

• 6 повнозначних (самостійних): іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник;
• 3 неповнозначних (службових): прийменник, частка, сполучник;
• 1 особливу, тобто ані повнозначну, ані неповнозначну: вигук.

П'ять частин мови об'єднують змінювані слова – це іменник, прикметник, числівник, займенник і дієслово. Решта частини мови є класами незмінюваних слів.

Іменник – самостійна частина мови, що має значення предметності, вираженої у формах роду, числа і відмінка, відповідає на питання хто? або що?

Граматичне значення істоти/неістоти не збігається з поняттям живого/неживого в природі. Назви істот і неістот розмежовуються за допомогою запитань:

• для істот-хто? кого?
• для неістот-що? чого?

Іменники загальні і власні

Загальний іменник – це назва, що є спільною для ряду однотипних істот, предметів, явищ, понять. Наприклад: хлопець, газета, критика, простір, час, добро, пароплав, обід.

Власний іменник – це індивідуальна назва одного з ряду однотипних предметів чи одного існуючого.

Іменники, які є власними назвами характеризуються тим, що пишуться з великої літери, мають або тільки однину (Дунай, Львів), або тільки множину (Карпати, Черкаси).

(більше див. матеріали «Відмінювання прізвищ, імен по батькові», «Велика літера й лапки у власних назвах» в Довіднику до модуля 1.2.)

Категорія абстрактності або конкретності

Слова, що позначають назви, співвідносні з конкретними речами, властивостями, діями, називаються конкретними.

Слова, які позначають назви процесів, ознак, властивостей, що не належать до якихось конкретних предметів і мисляться поза зв'язком з ними, називаються абстрактними (від лат. abstraction - відтягнення, відвернення). Це іменники на позначення якостей, властивостей, дій, які людина не сприймає безпосередньо органами чуття: розум, щирість, щaстя, вчення. З поміж абстрактних іменників виділяються:

Більшість з них вживаються лише в однині (боротьба, кількіст', атеізм, гнів, любв), деякі – в однині і множині (мрія – мрії, хвороба – хвороби) або лише у множині (канікули, пустощі, прикрощі).

Категорія збірності

Іменники, які позначають сукупність однакових або подібних предметів, що сприймаються як ціле, називаються збірними. Найчастіше таку сукупність створюють назви істот, рослин, та ін.: молодь, дітвора, деканат, березняк, листя, коріння. Вони не мають форми множини, через те, що виражають об'єднання багатьох предметів, які не підлягають лічбі. Проте в них є рід і словозміна. Їх легко розрізняти за суфіксами:

Деякі збірні іменники утворилися без суфіксів: хмиз, юнь, мольдь.

До збірних не належать:

• іменники, що підлягають лічбі
  іменники, що мають форми однини і множини

Приклади: група, загін, рій, лі с, народ, полк, екіпа ж та ін.

Морфологічні особливості

Речовина, як відомо, рахунку не підлягає, її можна лише виміряти і вже потім порахувати одиниці виміру. Тому, речовинні іменники вживаються лише в однині.

Репліка (від лат. replico – заперечую або фр. réplique – відповідь, заперечення) – багатозначний термін, головним значенням якого є:

• стисле зауваження, підтримка або заперечення, відповідь одного співрозмовника на слова іншого;
  у театрі і кіно – елемент діалогу, короткий вислів одного персонажа, за якими, як правило, йдуть слова іншого актора;
• газетний жанр, працюючи в якому, журналіст пише коротку статтю, як заперечення комусь або висловлення незгоди з чимось;
• в юриспруденції – короткий повторний виступ однієї зі сторін на процесі, як правило, має характер заперечення;
  у музиці – повторення музичної фрази в іншій тональності;
• в образотворчому мистецтві – (на відміну від копії) авторське повторення художнього твору, яке може відрізнятися від оригіналу розмірами або окремими деталями зображення. Зазвичай художники виконують репліки картин, які є популярними.

Апарте (апарт), або репліки вбік – сценічні репліки, що вимовляються «у бік» публіки, для неї, і, за задумом автора, «нечутні» партнерам на сцені. Цей засіб застосовувався ще в античному театрі. Наприклад, у комедії Плавта «Кубушка» («Aulularia»), яка надихнула Ж. Б. Мольєра на його комедію «Скупий» («L’Avare»; 1668), завдяки реплікам убік автор підкреслює жадібність головного героя. Драматурги нерідко використовують цей прийом, щоб виразніше розкрити характер та емоції персонажів. Такі прийоми застосовують і в кіно. 

(За матеріалами Вікіпедії, Великої української енциклопедії)

Анкета (від фр. enquete) – структурно організований набір запитань, кожне з яких логічно пов'язане з основною метою дослідження, отримання інформації відбувається шляхом опитування респондентів.

Побудова анкети повинна складатися з чотирьох частин: у першій частині анкети пояснюється мета дослідження, гарантується анонімність відповідей, дається інструкція щодо заповнення, підкреслюються важливість та цінність відповідей респондента. В другій частині фіксуються вікові, статеві, освітні інші ознаки респондента. Основна частина складається з набору запитань, відповіді на які передбачають виконання завдань дослідження. Остання частина анкети передбачає подяку респондентам та, можливим є, побажання на майбутнє.

Суттєве значення має зовнішній вигляд анкети. В анкеті мають бути абзаци, інтервали і відступи між запитаннями і варіантами відповідей. Тексти запитань і тексти варіантів відповідей повинні мати різний шрифт (жирний в текстах запитань і звичний в текстах відповідей). Значну роль у графічному оформленні відіграють ілюстративні матеріали, вказівні стрілки. Вони знімають втому, пояснюють зміст запитання, вказують на перехід до нової теми тощо.

Важливим також є наявність (в дужках після тих чи інших запитань) різного роду інструктивних вказівок та орієнтирів. Наприклад, «Можете підкреслити кілька варіантів відповіді», «Підкресліть один варіант відповіді», «Всі, хто підкреслив варіант 2 попереднього запитання, переходять до 26 запитання» та ін.).

Вимоги до складання анкет:  

• Питання має відповідати темі та завданням дослідження.
• Формулювання запитання повинне бути однозначним.
• Запитання повинні бути зрозумілими людям, для яких призначена анкета.
• Питання повинні задаватися нейтрально. Не допускається, щоб у формулюванні питання проглядалося ставлення дослідників до предмета опитування;
• Питання мають бути сформульовані так, аби явно чи приховано не підштовхувати респондента до певної відповіді
• Бажано не використовувати складних речень, заплутаних формулювань.

(За матеріалами Вікіпедії)

Анотація (лат. annotatio – зауваження, помітка) – короткий виклад змісту книги, статті тощо. Дозволяє робити висновки про доцільність їх докладнішого вивчення. При анотуванні крім змісту твору, враховується його призначення, цінність, направленість.

Обов’язковим елементом анотації є бібліографічний опис у скороченій формі (автор, назва тощо). Орієнтовно модель анотації має такий вигляд:

1. відомості про автора, упорядника;
2. про текст, що містить видання;
3. характеристика змісту твору;
4. про науково-довідковий апарат;
5. про оформлення, ілюстрації тощо;
6. про читацьку адресу;
7. цільове призначення видання.

Вимоги до анотації

1. Анотація повинна мати лаконічну форму, але при цьому давати містку характеристику виданню без побічної інформації.
2. Обсяг її зазвичай не має перевищувати 500—600 знаків.
3. Під час написання анотації використовуються загальноприйняті слова, загальновживана лексика.
4. Якщо у назві є малозрозумілі слова, їх потрібно пояснити.
5. Не рекомендується наводити цитати з тексту.
6. Рекламні елементи не повинні викривляти об'єктивну характеристику видання.

(За матеріалами Вікіпедії)

Комічне передбачає розвинуте почуття гумору, що не дається людині від народження, а формується разом з особистістю і стає показником гнучкості людського розуму та фантазії. Комічне обов’язково супроводжується сміхом різного акустичного регістру: від найголоснішого до внутрішнього сміху, про який свідчить лише посмішка. Комічне  – риса людського спілкування, в якому особистість чи група людей висловлюють своє сміхове ставлення до суспільних явищ, заперечуючи їх (основа сатири) або проблематизуючи (гумор, іронія). <…>  Комічно-сміхове здавна осмислювали як світоглядний засіб художньої організації у вигляді гумору, іронії, сатири, ґротеску, сарказму у літературі, мистецтві, театрі, кіномистецтві.

(Джерело: Енциклопедія сучасної України)

Види комічного

Гумор (від англ. humour – причуда, норов; лат. humor – волога) – зображення життя у беззлобно-добродушному, жартівливому тоні.

Іронія (від гр. еігопеіа – глузування, удаваність) – прихована насмішка або стилістичний прийом, коли особа чи явище удавано схвалюються чи осуджуються з метою досягти протилежного ефекту. Ознака іронії – подвійний смисл, причому істинним є не прямо висловлений, а протилежний.

Сатира (від лат. satura – суміш) – засуджує старе, історично приречене, показує його внутрішню нікчемність і виражає нові потреби суспільного розвитку. Тому вона завжди була могутньою зброєю політичної боротьби.

Сарказм (від гр. sarkasmos – терзання) – зла і дошкульна іронія, відвертий вияв ненависті і презирства до зображуваних явищ чи осіб.

Гротеск (від фр. grotesque – смішний, незвичайний; іт. grotta – грот, печера) – тип художньої образності, в основі якого лежить крайня міра умовності у відтворенні життя, коли зображувана дійсність постає неймовірною, аномальною, дивною. Для гротеску характерне навмисне карикатурне спотворення форм і сутності предметів, поєднання реального і фантастичного, трагічного і комічного, нормального і абсурдного.

Бурлеск (від іт. burla – жарт) – гумористична переробка певного твору, що характеризується невідповідністю змісту формі: «високий», героїко-патріотичний зміст передається зниженим, іноді вульгаризованим стилем, і навпаки – буденний, «низький» – високим, піднесено-героїчним. Яскравий зразок – поема І. Котляревського «Енеїда», яка була переробкою однойменної епічної поеми римського поета Вергілія. Зберігається основний сюжет оригіналу, але в образах богів, греків та троянців відтворено типові українські характери.

Буфонада (від іт. buffonáta – блазенство, комічна витівка) – вид гумору в театральних виставах, що ґрунтується на гротескових прийомах грубого комізму. Веде початок від народного театру (італійська комедія масок, українські інтермедії та ін.). Як самостійний жанр існує в циркових виставах, інколи використовується драматургами.

(За матеріалами Вікіпедії)

Літературні роди різняться структурою написання та приналежністю твору. Не можна сказати, який із родів читати найлегше, але кожен із них потрібен літературі. Саме тому розберімося з особливостями епосу, лірики та драми.

1. Епос.

Назва цього літературного роду походить від слова «розповідь». В рамках нього відбувається розповідь про минулі події разом з різнобічним описом. Розповідь викладається рівно, а головних героїв читач може судити по їхнім вчинкам. Жанрами епосу є оповідання, повість, роман, новела, роман-епопея та нарис.

2. Лірика.

Ліричні твори зображують його події у віршовій формі. Таким чином відбувається вираження роздумів, почуттів та переживань героїв для читачів. У ліричних творах робиться акцент на емоційність, а іноді зустрічаються описи та навіть елементи розповіді. Цей літературний рід насичений всіма образотворчими засобами для створення поетичного сприйняття реальності. Лірика у свою чергу поділяється на чотири види. За тематикою визначають пейзажну, інтимну, філософську та громадянську види лірики. До ліричних жанрів належить романс, гімн, ода, елегія, епіграма та послання.

3. Ліро-епічні жанри.

Поема та балада, які належать до ліро-епічних жанрів є втіленням елементів епосу та лірики в своїх творах одночасно.

4. Драма.

Драматичні твори зображують події у теперішньому моменті і призначені для театральних постановок. Головним рушієм такого твору є гострий конфлікт. Зазвичай використовується прозова форма викладення тексту. До жанрів драми належить комедія, трагедія та драма вже як жанр однойменного роду. Проте зустрічаються в літературі також суміжні жанри – трагікомедія, драма-феєрія, історична драма.

(Джерело: znoclub)

П'єса (від фр. pièce – шматочок) – видова назва творів драматургії, призначених для виконання зі сцени, а також для теле- та радіовистав.

Структура п'єси включає текст дійових осіб – діалоги і монологи, – і функціональні авторські ремарки: примітки, що містять позначення місця дії, іноді – особливостей інтер'єру, зовнішності персонажів, їх манери поведінки і т. д. Як правило, перед п'єсою вказується список дійових осіб, іноді – із зазначенням їхнього віку, професії, титулів, родинних зв'язків тощо. Окрема закінчена смислова частина п'єси називається актом або дією, яка може включати дрібніші складові – явища, епізоди, картини.

Саме поняття п'єси – суто формальне, воно не включає ніякого емоційного чи стилістичного сенсу. Тому в більшості випадків п'єса супроводжується підзаголовком, що визначає її жанр – класичний, основний (комедія, трагедія, драма), або авторський, наприклад: «Поживемо – побачимо» Джорджа Бернарда Шоу – «приємна п'єса в чотирьох діях»; «Добра людина з Сичуані» Бертольта Брехта – «п'єса-парабола». Жанрове визначення п'єси не просто виконує функцію «підказки» режисеру та акторам при сценічній інтерпретації п'єси, але допомагає увійти до авторської стилістики, образного ладу драматургії. У XIX столітті термін «п'єса» застосовувався також до ліричних віршів. Драми стали називати п'єсами лише у XX столітті.

У музичному мистецтві термін п'єса, зазвичай, вживається як видова назва творів інструментальної музики.

(За матеріалами Вікіпедії)

Комедія (дав.-гр. κωμῳδία kōmōidía, від κῶμος kômos ‘веселощі, весела процесія’ та ᾠδή ōidḗ ‘спів’) – драматичний твір, у якому засобами комічного викриваються негативні суспільні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності людини чи живої істоти.

За принципом організації сценічної дії розрізняють:

• комедії положень, засновані на хитромудрій інтризі;
• характерів або вдач — на осміянні гіпертрофованих людських вдач, ідей.

За характером розрізняють:

• сатиричну,
• гумористичну,
• трагікомедію,
• комедію дель арте.

Комедія як жанр зародилася в Стародавній Греції. Її теоретичне обґрунтування запровадив Аристотель. Про природу комічного він писав у своїй «Поетиці»: «Комедія — це відтворення гірших людей, але не у всій їх порочності, а в кумедному вигляді певна помилка чи потурання, що не завдає страждання і шкоди». Одним із найвидатніших драматургів тієї пори був Аристофан, якому належать комедії «Ахарняни», «Мир», «Лісістрата», «Вершники», «Птахи». Пізніше в літературі античного Риму помітне місце посідав Плавт.

В історії світової літератури є чимало блискучих комедій, написаних у різні часи представниками різних народів. У XVI-XVII ст. комедія домінувала в іспанській літературі. Автору «Дон Кіхота» М. де Сервантесу належить крутійська комедія «Педро де Урделамас».  Вершиною комедійних здобутків епохи Відродження стали твори англійського драматурга В. Шекспіра. Уже ранні його комедії («Комедія помилок», «Приборкання норовливої», «Два веронці») будуються як любовні історії романтичного характеру з пригодами, переодяганнями, непорозуміннями, смішною плутаниною.

Найвищого розквіту у Франції комедія досягла в творчості Ж.-Б. Мольєра («Тартюф», «Дон Жуан», «Мізантроп»). Пафос його п'єс спрямований на висміювання цинізму, лицемірства, егоїзму, духовної деградації суспільства й окремої особистості, що приховуються за зовні пристойною респектабельністю та побожністю. П'єси Мольєра вважаються за жанром високою комедією. Також слави неперевершеного комедіографа зажив П. Бомарше («Севільський цирульник», «Шалений день, або Весілля Фігаро», «Злочинна мати»).

Джерела української комедії — в інтермедійній частині шкільної драми та вертепу XVII-XVIII ст. Як і в найкращих зразках європейської комедії, у центрі уваги національних авторів першої половини XIX ст.: Котляревського («Москаль-чарівник»), Г. Квітки-Основ'яненка («Сватання на Гончарівці»), Котлярова («Любка») — опиняється родинне життя героїв, їх побутові взаємини.

У другій половині XIX ст. з'явилися комедії, які розкривали життя та побут українського народу в нових суспільно-історичних умовах («За двома зайцями» Старицького, «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» Карпенко-Карого, «Чмир», «Мамаша» Кропивницького, «Майстер Черняк» Франка).

Традиції української комедійної класики були продовжені в літературі XX ст. Вершини розвитку комедія досягла у творчості М. Куліша («Отак загинув Гуска», «Хулій Хурина», «Мина Мазайло»). В літературі останніх десятиліть комедія представлена в творчості О. Коломійця («Фараони»), О. Підсухи («Ясонівські молодиці»), Я. Стельмаха («Вікентій Прерозумний»), В. Минка («Жених із Аргентини»).

У сучасній українській і зарубіжній літературах комедія набула ряду нових жанрових модифікацій: трагікомедія (Л. Піранделло, Ж. Ануй), трагіфарс (Е. Йонеско), комічна алегорія (Є. Шварц), комедія-притча (В. Минко).

(За матеріалами Вікіпедії)

Дійова особа (або персонаж) – істота художнього твору: вистави, кінофільму, гри тощо.  Олюднені, оживлені образи речей, явищ природи, особин тваринного світу в казках, байках, притчах та деяких інших жанрах також називають персонажами. Персонажі літературних творів є результатом уяви автора твору, в незалежності від того, чи його уявлення про осіб реального світу (прототипи літературних персонажів), чи цілковитої фантазії.

Головний герой або протагоніст (від грец. πρωταγωνιστής «той, хто виконує головну роль») – персонаж, який у різних видах мистецтва грає провідну роль, зазвичай протиставляється антагоністові. Цей термін виник у Давній Греції. Сьогодні поняття протагоніст і головний герой тотожні і використовуються не тільки в театрі, а й у кінематографі, літературі, відеоіграх та інших видах мистецтва. У відеоіграх протагоністом уважається той персонаж гри, яким керує сам гравець.

Антагоніст – персонаж, який є ворогом головного героя чи героїв і поборювання якого відіграє помітну або й провідну роль у сюжеті художнього твору. Здебільшого антагоністи є негативними персонажами й уособлюють собою ті чи інші вади. У класичній літературі ними є чільні лиходії, що активно протистоять протагоністам. Однак, модерні автори подекуди змішують їхні функції й часто міняють їх місцями, творячи заплутані сюжети.

Не варто плутати антагоністів із героями, які змагаються між собою – в цьому разі їхні лінії більш-менш рівноправні, так само відносно рівномірно розподілені й авторські симпатії. У випадку ж з антагоністом чітко видно, хто саме є головним героєм, чия сюжетна лінія є основною, а чия – допоміжною. Антагоніст у композиції здебільшого має допоміжну роль, втілюючи проблему, яку повинні розв'язати головні герої, його сюжетна лінія не є самостійною і слугує для поступу ліній головних героїв.

Позаяк антагоністам зазвичай приділяється далеко менше уваги, ніж протагоністам, їх нерідко увиразнюють якісь особливі, прикметні, гіпертрофовані риси вдачі й зовнішності. Колоритна подоба замінює антагоністам глибину характеру, на показ та розвиток якого часто-густо елементарно бракує часу, позаяк більшу частину зображуваного простору обіймає протагоніст. Часом ці образи дуже вдалі, деколи навіть затьмарюють не надто яскравих головних героїв. За приклади можуть правити Дарт Вейдер у «Зоряних війнах» і Ернст Ставро Блофельд в «Бондіані».

(За матеріалами Вікіпедії)