Довідник Модуль 3.1

Презентація (від лат. praesento) — спосіб подання інформації, що дозволяє повідомити потрібну інформацію з освітньою або рекламною метою в зручній для слухача / глядача формі. Тематична презентація – це презентація, мета якої – навчити слухачів певним знанням і умінням.

Тематична презентація може бути усною, може бути в електронному форматі (таку презентацію можна надіслати на електронну адресу), може бути друкованою (таку презентацію можна роздати відвідувачам певного заходу). У тексті для тематичної презентації зміст має бути викладений логічно, зрозуміло і послідовно, мати чітку структуру (вступ, основна частина, кінцівка). Також важливо не зловживати складними реченнями, краще використовувати прості речення. Доречними будуть метафори та порівняння.

Добираючи ілюстративний супровід, важливо дотримуватися правила: один слайд – одна ідея. Вагому роль в оформленні слайдів відіграють кольори, шрифти та ілюстрації. Іншими словами, дизайн презентації має гармонізувати кольори, шрифти та ілюстративний супровід (схеми, таблиці, малюнки) і не перевантажувати ними кожний слайд. Для успіху усної тематичної презентації вирішальну роль відіграє представлення: голос і несловесні засоби комунікації.

Існує безліч визначень інформації. Навколо цього поняття вже багато десятиліть точаться дискусії. У самому загальному розумінні інформація – це будь-які відомості про предмети, факти, ідеї і т. ін., якими люди можуть обмінюватися в процесі спілкування.

Зрозуміло, що інформацію можна шукати, можна зберігати, можна надавати у відповідь на запит. Учені називають майже десяток різних характеристик інформації, які враховуються або під час пошуку інформації, або під час її зберігання, або під час надання. Під час пошуку інформації враховуйте такі важливі характеристики інформації:

(За матеріалами Вікіпедії)

Си́нтаксис (дав.-гр. σύνταξις — «побудова, порядок, складання», від σύν — «з, разом» і ταξις — «впорядкування») — розділ граматики, що вивчає будову і функціонування синтаксичних одиниць (словосполучень та речень) у мові. Синтаксичні норми визначають правила побудови словосполучень і речень. Синтаксична помилка — це порушення синтаксичної норми. Синтаксичний зв’язок — це спосіб поєднання компонентів синтаксичної одиниці (словосполучення і речення).

Словосполучення — це синтаксична одиниця, утворена з двох чи кількох повнозначних слів, послідовно пов’язаних між собою засобами підрядного зв’язку, наприклад, радісна звістка. Радісна звістка: звістка — головне слово, тому що ні одна з форм цього слова не залежить від іншого слова, радісна — залежне слово, тому що форма роду може бути використана лише ж.р, фори с.р та ч.р. – радісне, радісний — не можуть бути використані в конструкції зі словом звістка.

Словосполучення треба відрізняти від граматичної основи речення, де компоненти пов’язані взаємним зв’язком: прилетіла звістка. Прилетіла звістка: звістка залежить від іншого слова у відмінковій формі (може стояти тільки в Н.в.), прилетіла – залежить від слова звістка у формі роду, може бути використана лише форма ж.р, форми с.р та ч.р. –, прилетіло, прилетів – не можуть бути використані в конструкції зі словом звістка.

Але словосполучення і речення (граматична основа речення) як синтаксичні одиниці відрізняються не лише зв’язком, а й функціями в мові. Словосполучення, як і слово, служить для називання чогось. Наприклад, слово «звістка» називає предмет, а за допомогою словосполучення можна дати уточнену назву: радісна звістка. Граматична основа речення служить для комунікації. Тобто речення не просто має якийсь зміст, а й інформує, як цей зміст відноситься до дійсності.

Використовуючи в спілкуванні речення, мовці інформують одне одного про віднесеність змісту речення до об'єктивної реальності.

Науковці визначають у граматичної основи речення особливе значення, якого немає у словосполучення. Це значення предикативності. Предикативність (від лат. praedicatio — «стверджене, сказане, висловлене») — це віднесеність змісту речення до об'єктивної реальності. Речення — це основна предикативна синтаксична одиниця, яка є граматично організованим поєднанням слів (хоча інколи це може бути одне слово) та має повну та смислову завершеність. Науковці реченням називають і граматичну основу речення (непоширене речення) і синтаксичну одиницю, побудовану з граматичної основи та пов’язаних з нею словосполучень.

Зверніть увагу на третє речення. У ньому зв’являються однорідні члени речення «брата та сестри», при цьому кожне з них залежить від слова «звістка», тобто утворює з ним словосполучення (звістка від брата, звістка від сестри). Якби в мові не панував закон економії, то інформацію, передану цим одним реченням треба би було передавати двома реченнями: Неочікувано прилетіла радісна звістка від брата. Неочікувано прилетіла радісна звістка від сестри. Завдяки дії закону економії з цих двох речень мовець зазвичай утворює одне. При цьому однорідні члени речення є рівноправними, не залежать одне від одного. Більшість науковців не вважає однорідні члени речення синтаксичною одиницею. Але між однорідними членами речення є особливий тип зв’язку – сурядний зв’язок. Наявність зв’язку між однорідними членами речення для деяких науковців слугує підставою все ж таки вважати однорідні члени речення різновидом словосполучень, є навіть терміни «підрядні словосполучення» та «сурядні словосполучення». Слід сказати, що ця думка науковців поки що не стала загальноприйнятою.

Завершуючи розмову про синтаксис та синтаксичні одиниці, слід звернути увагу на те, що вивчення синтаксису дозволить поглибити власні знання з морфології (розгляд слів і форм слів, їхніх граматичних ознак); лексики (від лексичного складу залежить семантична структура речення, значення лексеми проявляється в реченні), фонетикоюи (наголос, інтонування речень).

Кожне речення в мові слугує для побудови висловлювань з певною метою: повідомити про щось, запитати про щось, спонукати до чогось.. Залежно від мети висловлювання розрізняють три види речень — розповідні, питальні та спонукальні.

Розповідне речення – це вид речення, яке містить у собі повідомлення про якийсь факт дійсності. Воно має характерну розповідну інтонацію: підвищення тону вимовляння на початку або всередині речення і пониження його на кінець речення. На письмі в кінці розповідного речення, як правило, ставиться крапка.

Розповідні речення бувають стверджувальні і заперечні. Коли мовцю треба, повідомляючи про щось, визнати наявність зв’язку між предметом мовлення і тим, що про нього повідомляють, то мовець використовує стверджувальне речення. Мовним показником стверджувального речення слугує відсутність у реченні частки не. Наприклад, у реченні Неочікувано прилетіла добра звістка від брата виражено наявність зв’язку між предметом, про який повідомляють (звістка), і тим, що саме повідомляють про цей предмет (прилетіла). У стверджувальних реченнях можуть вживатися частки так, авжеж, ага, еге, гаразд, атож.

Коли мовцю треба, повідомляючи про щось, заперечити наявність зв’язку між предметом мовлення і тим, що про нього повідомляють, то мовець використовує заперечне речення. Наприклад: Не цвітуть квітки зимою і дерева не шумлять (О. Олесь). Лексично і граматично заперечення найчастіше виражається за допомогою частки не, однак можливі й інші засоби:

• заперечне слово немає (нема): Нема кінця моїй журбі... (О. Олесь);
• заперечна частка ні: Небо синє, чисте — ні хмариночки, ні плямочки...; І ні душі навколо (Панас Мирний).
• них можуть вживатися займенники ніхто, ніщо, ніякий, ніскільки; прислівники ніде, нікуди, нізвідки, ніколи, ніяк. Наприклад, Від себе нікуди не втечеш.

Питальне речення — це вид речення, яке містить запитання і яким мовець спонукає співрозмовника повідомити інформацію, що цікавить мовця. Воно має характерну питальну інтонацію: підвищення тону в кінці речення, а також логічний наголос на слові, у якому міститься суть питання. Наприклад:

• Андрій телефонував? – Так, він. (акцент на слові Андрій, тон підвищується в кінці речення).
• Андрій телефонував? – Ще ні. (акцент на слові телефонував, тон підвищується в кінці речення).

На письмі в кінці питального речення, як правило, ставиться знак питання. На початку питального речення можуть стояти питальні займенники хто, що, який, чий, котрий, скільки; питальні прислівники як, де, куди, звідки, коли, доки, відколи, чому, питальні частки хіба, невже, чи, що за.

Питальні речення бувають власне питальні та риторично-питальні. Мовець, використовуючи власне питальне речення, очікує отримати відповідь на запитання. Риторично-питальні речення мовці використовують, коли не потребують відповіді, тобто коли відповідь усім відома заздалегідь, або коли звернені до невизначеного адресата, або коли мовець звертається до самого себе. Наприклад, Чого в світі тільки не буває? За що мені така кара?

Спонукальне речення – це вид речення, у якому мовець виражає наказ, вимогу, заклик, побажання, пораду адресатові. Значення спонукання виражається, як правило, граматичними формами наказового способу дієслова – присудка, а також формами умовного способу, спонукальними частками: хай, нехай, бодай, годі та ін., завертаннями (іменниками у кличному відмінку) і спонукальною інтонацією. На письмі у кінці спонукальних речень залежно від категоричності спонукання ставиться крапка або знак оклику. Наприклад, Направо! Кроком руш! (військові команди). Друже, відчини, будь ласка, двері.

За емоційним забарвленням розповідні, питальні й спонукальні речення поділяються на: емоційно забарвлені (окличні) та емоційно нейтральні (неокличні). Окличні речення – це розповідні, питальні, спонукальні речення, оформлені додатково окличною інтонацією, тобто до характерної для кожного з цих видів інтонації додаються різні темброві відтінки. Ці речення часто містять емоційні частки (що за, який, ну й, годі бо, нумо, невже та ін.) та вигуки (гей, о, ах та ін). Наприклад, Яка чудова ніч! Невже я з’їв те яблуко-гібрид, що навіть дух його мені набрид?!

Неокличні речення – це розповідні, питальні й спонукальні речення з інтонацією, характерною для кожного з цих видів. На письмі у кінці окличного розповідного або спонукального речень ставиться знак оклику, а в кінці окличного питального речення ставиться знак питання і знак оклику. Наприклад, Де ж той світ?! І де та правда!? Горе! Горе! (Т. Шевченко).

Словосполучення — синтаксична одиниця, яка утворюється поєднанням двох чи більше повнозначних слів, поєднаних на основі підрядного зв'язку. У словосполученні виділяють головне і залежне слова. Від головного слова до залежного ставиться питання, за допомогою якого встановлюється змістовий зв’язок (читати (що?) текст).

Словосполучення за будовою поділяють на прості і складні. Прості словосполучення складаються з двох повнозначних слів, з-поміж яких одне головне, а друге — залежне, наприклад: крута гора, піти додому, дуже швидко. Складні словосполучення утворюють з трьох і більшої кількості повнозначних слів. Наприклад: захоплено читати роман, будинок з гарним фасадом, передавати гостинець онукові.

Існують три основні типи підрядного зв’язку, в яких виражаються способи граматичної залежності слів у словосполученні: узгодження, керування і прилягання.

Існує багато визначень тексту. Найпростіше з них: «Текст — це група речень, які пов'язані між собою за змістом», а найбільш загальне «Текст – це загалом зв’язана і повністю послідовна сукупність знаків.

Мова художнього твору за особливостями організації поділяється на прозову та віршовану. Вибір мови для твору залежить не лише від бажання автора, а зумовлюється рядом певних чинників. Наприклад, ліричні твори, як правило, пишуть віршованою мовою, а оповідання, повісті, романи – прозою. Хоча відомо, що письменник може написати байку або роман у віршах. Слово проза походить від лат. prosa, prosa oratio — пряма мова, що вільно розвивається й рухається і означає мовлення, яке не організоване ритмічно.

Віршована мова (слово вірш походить від лат. versus — «рядок») — це ритмічно організована мова. Вирізняють метричне віршування (античність), силабічну, силабо-тонічну, тонічну системи віршування та їхні різні варіації.

У прозі автори використовують відмінні способи та форми словесної образності від тих, які автори використовують у поезії. Так, різні види тропів (порівняння, метафора, метонімія тощо), які здебільшого мають велике значення для організації поетичного мовлення, у прозі посідають куди менш помітне місце. Для прози найхарактернішою є взаємодія різних мовних планів: мови автора, оповідача, персонажів.

Повість — епічний твір середньої жанрової форми. Частіше за все говорять про її проміжне становище між романом і оповіданням, нечіткість і розмитість жанрових меж. Дійсно, повість має чимало спільного як з романом, так і з оповіданням. У ній розкривається людська доля, взаємини героя з навколишньою дійсністю. Відмінності скоріше мають кількісні, а не якісні параметри. Якщо в оповіданні найчастіше в центрі якийсь один епізод, одна подія, то в повісті, як і в романі, можуть змальовуватися декілька подій, об'єднаних, як правило, навколо одного центрального персонажа.

На відміну від роману, повість «не має напруженого та завершеного сюжетного вузла», в ній часто відсутня «єдність наскрізної дії», а тому «типова», «чиста» форма повісті — це скоріше твори біографічного характеру, різні художні хроніки (див., наприклад, повість О. Кобилянської «Царівна», написану у формі щоденника, історико-біографічну повість С. Васильченка «В бур'янах» та інші). Суттєвою відміною жанру повісті є її потенційна ліричність. У літературознавстві існує думка про те, що подібно до того, як роман у процесі історичного розвитку літератури прийшов на зміну героїчній епопеї, так у свою чергу повість замінила поему.

В літературі Київської Русі повістями називали або літописи («Повість минулих літ»), або житія святих («Повість про Акіра Премудрого»), або воїнські повісті («Історія Іудейської війни» Иосифа Флавія). Співвіднесеність повістевої форми з розповідями про діяння реальних та легендарних осіб, викладом хроніки історичних подій якнайкраще відповідає етимології самого слова «Повість» — це, власне, «по-вість» (де префікс по — вказує на віднесеність у минулий час, а вість — значить повідомлення, розповідь, тобто — вість про минуле, розповідь про те, що колись відбулося).

Свої жанрові, власне літературно-художні, риси повість отримує з розвитком поняття вимислу в літературі, коли документальності її змісту була протиставлена вигадана фабула. У сучасному розумінні повість існує з першої половини XIX століття («Маруся», «Сердешна Оксана» Г. Квітки-Основ'яненка). Подальша жанрова еволюція повісті пов'язана з творчістю Марка Вовчка («Інститутка»), Т. Шевченка («Художник», «Музикант»). Майстрами цього жанру виявили себе І. Нечуй-Левицький («Микола Джеря»), Б. Грінченко («Серед темної ночі», «Під тихими вербами»), І. Франко («Захар Беркут»), М. Коцюбинський («Fata morgana»), О. Кобилянська («Земля»). У літературі 20—30-х років XX століття провідне місце посідали повісті М. Хвильового («Санаторійна зона»), В. Підмогильного («Третя революція»), П. Панча («Голубі ешелони»). В сучасній літературі важливе місце повість посідає у творчості О. Гончара, Г. Тютюнника, Б. Харчука, В. Шевчука, Є. Гуцала, В. Дрозда, В. Яворівського. Як і роман, вона може мати жанрові різновиди: історична, соціально-побутова, політична, пригодницька, фантастична.

(За матеріалами: tvory.net.ua)