Довідник Модуль 2.4

У розмовному мовленні інтимізацією вважають сукупність засобів, що належать переважно до розмовного мовлення (наприклад, фамільярну лексику, вживання неповних речень та вставних конструкцій), які мають на меті створити дружнє повідомлення, що часом може здаватися панібратським.

Інтимізація в літературній творчості — це художні способи, що мають на меті наблизити поета до зображуваного, та своє- рідні спонукання читача до того, щоб він розділив разом із автором елементи його творчої праці. Тобто йдеться про те, щоб викликати в читача почуття інтимного, дружнього спілкування з автором. Цей прийом переважно реалізують через уживання риторичних запитань, окличних речень, питально-відповідних побудов, ужитих не в прямому мовленні. Така побудова тексту створює враження побудови діалогу між адресатом та адресантом. Адресантом є ліричний герой, який, апелюючи до читача, має на меті залучити його до власної ідейно-естетичної позиції. Адресатом є читач, який здатний не лише розшифрувати й зрозуміти звернений до нього прихований зміст художнього твору, а й стати однодумцем ліричного героя, прийняти його позицію.

Нині коли йдеться про збереження, втрату чи відновлення інформації, одразу на гадку спадає робота з комп’ютером, файлами, масивам даних тощо. Утім поняття інформації було відоме людству ще в давнину. У своєму первісному значенні «інформація» — відомості, що передаються людьми усним, письмовим або будь-яким іншим способом (за допомогою умовних сигналів, технічних засобів і т. ін.). З середини XX століття термін «інформація» перетворився на загальнонаукове поняття, що включає обмін відомостями між людьми, людиною та автоматом, автоматом та автоматом; обмін сигналами в тваринному та рослинному світі; передачу ознак від клітини до клітини, від організму до організму (наприклад, генетична інформація).

У доцифрову добу інформацію зберігали переважно на паперових носіях. Місцем збереження таких носіїв (рукописних чи друкованих) є архіви – у станови, які займаються збиранням, упорядковуванням, зберіганням і описом документів, писемних пам’яток і т. ін. З появою комп’ютерів та цифрових носіїв інформації більшість старовинних і раритетних текстів отримали свої цифрові копії, завдяки чому доступ до них істотно розширився. У такий спосіб можливим стало збереження інформації навіть за умов фізичного знищення першоджерела.

У давні часи, коли людство ще не мало таких універсальних способів збереження, копіювання та поширення інформації, велика її кількість просто зникала. Коли не існувало навіть паперових носіїв, то текстова інформація безслідно втрачалася разом із тими особами, хто володів нею. Тому цінне й важливе для людства знання чи творчість люди передавали в усній формі від покоління до покоління.

З появою паперових носіїв інформації тексти отримали більше шансів на збереження. Протоархівами були давні книгозбірні, у яких зберігалися рукописні джерела та першодруки. Утім через стихійні лиха війни чи інші причини не всі давні бібліотеки і зібрану в них інформацію людство змогло зберегти і частину безцінної інформації було безслідно втрачено. Проте історія також знає випадки, коли літературні твори, тексти музичних творів, медіатексти, які вважалися зниклими, було віднайдено.

Дієприслівник — невідмінювана форма дієслова, яка пояснюючи присудок, називає додаткову дію. Дієприслівник відповідає на питання що роблячи? що зробивши? Наприклад, працюючи, забезпечуючи, залишивши, спокусившись.

Дієприслівник поєднує в собі деякі граматичні ознаки як дієслова, так і прислівника. Із дієслівних рис йому властиві такі: категорія виду, категорія часу. Як і прислівник, дієприслівник не відмінюється, а також виконує в реченні властиву для прислівника роль обставини. Утворюються дієприслівники за допомогою спеціальних суфіксів. При цьому:

• дієприслівники теперішнього часу мають лише форму недоконаного виду, утворюючись від основ дієслів теперішнього часу за допомогою суфіксів -учи- (-ючи-) для І дієвідміни та -ачи- (-ячи-) для ІІ дієвідміни, наприклад: вед-уть + учи → ведучи; бор-ються + ючи → борючись (рідко — борючися); сид-ять + ячи → сидячи; леж-ать + ачи → лежачи;
• дієприслівники минулого часу бувають недоконаного й доконаного виду й утворюються від основи інфінітива дієслів недоконаного або доконаного виду шляхом додавання суфіксів -ши, -вши. Вибір суфікса залежить від кінцевого звука основи: після голосного — суфікс -вши, після приголосного — суфікс -ши:

Дієприслівники завжди закінчуються на -и. Дієприслівники теперішнього часу слід відрізняти від активних дієприкметників у називному відмінку множини, які мають закінчення -і. Для цього треба поставити питання до слова: дієприслівники відповідають на питання як? що роблячи? (діючи, крокуючи), а дієприкметники — на питання які? (діючі вулкани).

Дієприслівники, утворені від дієслів із постфіксом -ся (-сь), цей постфікс завжди зберігають: спілкуються — спілкуючись, прокинутися — прокинувшись, при цьому -ся найчастіше переходить у -сь, хоча може використовуватися як засіб милозвучності: радячися стосовно пропозицій. Дієприслівник із залежними від нього словами називається дієприслівниковим зворотом, який майже завжди відокремлюється на письмі.

Дієприслівниковий зворот — це дієприслівник разом із залежними словами на зразок ураховуючи громадську думку, заслухавши й обговоривши проект, співаючи веселу пісню, що позначає другорядну дію, яка є супутньою щодо головної, вираженої дієсловом-присудком, наприклад: Заслухавши й обговоривши доповідь, делегати ухвалили рішення. = Делегати заслухали й обговорили доповідь і ухвалили рішення. Дієприслівниковий зворот у реченні виступає одним членом речення — відокремленою обставиною, яка завжди виділяється комою (на початку й у кінці речення) або комами (всередині речення), крім випадків, зазначених далі.

Щоб речення з дієприслівниковим зворотом було побудоване правильно, дієприслівник і дієслівна форма присудка повинні називати дії, виконувані тим самим суб’єктом (особою, предметом). Саме через це дієприслівниковий зворот завжди вживається в реченнях, де є іменник чи займенник у формі називного відмінка: Відповівши на питання, доповідач зайняв своє місце в президії. У цьому реченні виконавець додаткової дії, вираженої дієприслівниковим зворотом, і виконавець основної дії, вираженої дієсловом зайняв, той самий — (доповідач відповів і зайняв місце).

Одиничні дієприслівники, як і дієприслівникові звороти, майже завжди виділяються комою або комами: Відпочивши, він пішов собі геть. Він, відпочивши, пішов собі геть. Він пішов собі геть, відпочивши. Не відокремлюється одиничний дієприслівник, який стоїть відразу після присудка в ролі обставини способу дії (тоді він утрачає дієслівні ознаки, стаючи схожим на «чистий» прислівник), порівняйте:

• Ідуть співаючи дівчата — дієприслівник;
• Ідуть, співаючи красивих пісень, дівчата — дієприслівниковий зворот;
• Ідуть стомлено дівчата — прислівник;
• Ідуть, стомлено співаючи, дівчата — дієприслівниковий зворот.

З-поміж різних видів перекладу визначають такі, як писемний, усний, синхронний, автоматичний. Писемний переклад може бути:

• авторський – переклад твору іншою мовою, виконаний автором оригіналу;
• авторизований – це переклад твору іншою мовою, виконаний перекладачем, який знає цю мову, але за згодою автора;
• адаптований (пристосований) переклад – це переклад складного твору, адресований окремому читачеві. (твір для дорослих, адресований дітям шкільного віку);
• скорочений – це переклад, у якому зберігають лише певні фрагменти твору, які є основою тексту, а решту вилучають;
• підрядковий – це дослівний переклад іншомовного твору на мову видання.

Підрядковий (підрядний) переклад – дослівний переклад іншомовного тексту, часто з детальними поясненнями, який використовується як чернетка для подальшого художнього перекладу або як навчальний посібник для навчання перекладу. Художні особливості тексту, такі як рима, ритм, стиль зазвичай не зберігаються при підрядковому перекладі; головна його мета – якнайточніше передати зміст. Зазвичай такий переклад є прозовим переказом змісту римованого чи вільного поетичного першотвору. З такого перекладу (при його літературному доопрацюванні) і робиться літературний варіант / художній переклад оригіналу.

Сонет — ліричний вірш, що складається з чотирнадцяти рядків п’ятистопного або шестистопного ямбу, власне, двох чотиривіршів (катрени) з перехресним римуванням та двох тривіршів (терцети) з усталеною схемою римування: абаб, абаб, ввд, еед або (рідше) перехресною абаб, абаб, вде, вде, тощо.

Класичний сонет пишеться п’ятистопним чи шестистопним ямбом. Повнозначні слова в ньому не повинні повторюватися, обмежується також кількість службових частин мови. Правила творення сонета не дозволяють переносити частину фрази в інший рядок, кожна строфа повинна закінчуватися крапкою, останнє слово має бути «ключовим». Якщо ознаки класичного сонета дещо порушені, то такий твір називають вільним сонетом.

Сонет призначений для втілення певного змісту: боротьби протилежних відчуттів і думок. У Європі сонет набув особливої популярності завдяки творчості Франческо Петрарки. А вже у XV-XVII століттях цей жанр вважали одним із основних в італійській ліриці. Також у цей час сонет стає широко розповсюдженим в іспанській, португальській, французькій, англійській літературах.

В Україні сонет почав розвиватися у XIX столітті (Левко Боровиковський, Юрій Федькович, Іван Франко) і не втратив своєї популярності до сьогодення (Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Дмитро Павличко). Головні ознаки класичного (італійського) сонета:

• один із жанрів лірики;
• містить чотирнадцять рядків, що поділені на перші дві чотирирядкові і наступні дві трирядкові строфи (4 + 4 + 3 + 3);
• пишеться п’ятистопним чи шестистопним ямбом;
• чітка внутрішня структура: перший катрен – теза, другий – антитеза, терцети – головна думка твору;
• тематика переважно любовна, пізніше філософська, пейзажна.

Із зміною епох внутрішня структура сонета набула нового змісту. Традиційно перший катрен задавав тезу (твердження), другий заперечував її, тобто становив антитезу. У терцетах містився синтез переживань ліричного героя, його внутрішня боротьба, а також головна думка, заради якої написано сонет. Передусім сонети зображують людину, її суперечливий внутрішній світ, навколишнє середовище, природу. Існують сонети на любовну, філософську тематику. У пейзажних сонетах через описи природи передаються внутрішні почуття ліричного героя.

(За матеріалами dovidka.biz.ua)

Антологія (грец. ἀνϑολογια, букв. – збирання квітів) – збірник творів різних авторів, здебільшого одного жанру або роду, іноді – за тематичним принципом. Найдавнішою власне антологією вважають збірник епіграм «Вінок», яку уклав давньогрецький поет Мелеагр із Гадари (близько 90 р. до н. е.), Завдяки репрезентативності й зручності антології в наступні століття і до наших днів з’являється значна кількість таких видань. Одні укладачі створювали цілком нові антології, інші об’єднували збірники своїх попередників у нову цілість. У новочасній літературі виникли нові типи антологій, що репрезентують окреме національне письменство, певну літературну добу або жанр. Іноді антологія – це зібрання творів, різних за жанром, часом та місцем написання, де об’єднувальним принципом є вподобання укладача або замовника. У 19 столітті антологія представлена здебільшого альманахами й збірниками. «Антологія руська» (Львів, 1881) містила твори 42-х українських поетів – від Івана Котляревського до Івана Франка. Значного поширення набули антології наприкінці 19 – початку 20 ст.). Антологія може підсумовувати літературний процес на певному часовому проміжку («За 25 літ», 1924), відображати розвиток жанру («Українська радянська новела», 1948; «Українська радянська п’єса», т. 1–5, 1949–55; «Антологія українського оповідання», т. 1–4, 1960; усі – Київ). Тематичні антології, видані у 80-х рр. («Аполлонова лютня. Київські поети 17–18 ст.», 1982; «Пісні Купідона: Любовна поезія на Україні 16 – поч. 19 ст.», 1984; «Земна нев’януча краса. Українська пейзажна лірика», 1986; «Марсове поле: Героїчна поезія на Україні 10 – першої пол. 17 ст.», 1988; усі – Київ), значно розширили уявлення про українську літературу. У сучасній Україні формат антології лишається дуже актуальним.