Довідник Модуль 1.7

Характерна особливість закону мовленнєвого посилення емоцій – це використання вигуків людиною, яка переживає певну емоцію. При цьому варто враховувати, що ті самі вигуки можуть використовуватися для вираження різних емоцій, або, навпаки, за спостереженнями мовознавців, вираження такої емоції, як захоплення, супроводжується в українській мові 30 вигуками.

Радість часто супроводжується такими вигуками, як «Ха!», «Хі!», «Хвала Господу!», «Боже мій!», «Боженько ти мій!», « О!», «Ох!», «Оце так!», «Овва!» тощо. Страх люди супроводжують словами «Рятуйте!», «Жах!», «Ой, лишенько!», «О господи!», «Жахіття!» тощо.

Саме вигуки часто є вирішальними показниками настроїв та почуттів у процесі спілкування. Психологи зазначають, що вигуки посилюють відповідну емоцію в півтора – два рази. Іншими словами, коли людина відчуває радість і вигукує, наприклад, «Оце так!», вона підсилює свою емоцію і часто не може себе стримати, щоб не вигукнути ще, наприклад, «Боже мій!». Закон мовленнєвого посилення емоцій спрацьовує в ситуацію будь-якої емоції. У бойових мистецтвах вигук використовується, щоб розвинути впевненість у собі, сконцентрувати енергію.

Відомо, що бойові вигуки часто спрямовують на створення переваги над супротивником шляхом підвищення власної агресії. Літературні твори відтворюють історичні ситуації боїв, де лунали бойові вигуки. Наприклад:

Все змішалось, третій раз в бій ідуть татари.
Костянтин кричить: «Гей! Гей! Діти, ще раз вдарим.
Вже звитягу бачу, ну ж, дружно напирайте,
І за волю, й за братів зв'язаних згадайте».
(«Про вибиття татар перекопських під Вишнівцем року 1512-го»)

Правдивість, правдоподібність дійової особи в художньому просторі вистави – це все те, що в діях персонажів у виставі «виглядає правдивим» в очах глядачів. Складників правдоподібності багато. Глядачі відразу бачать, коли одяг або поведінка героя п’єси не відповідають віку. Така невідповідність може викликати в глядача недовіру спочатку до героя, а потім і до п’єси в цілому. Правдоподібність дійової особи базується також на її звичках. Хтось полюбляє грати на скрипці, хтось має відразу до морозива, хтось завжди з’являється на сцені в іншому капелюсі, хтось має специфічне почуття гумору – усе це робить дійових осіб справжніми і зрозумілими для глядачів.

Одним із важливих елементів будь-якої дійової особи є її мовлення. Слова-паразити, особливості вимови, певна будова речень, асоціації, професійна лексика, місцева говірка – це унікальність, яка працює на правдоподібність героя. Важливо також розуміти, що інколи якась невідповідність у поведінці, одязі, мовленні дійової особи може бути не помилкою драматурга або режисера, а художньою деталлю, через яку автор розкриває характер героя. Театральні критики завжди відрізняють помилку від художньої деталі і допомагають у своїх статтях глядачам та глядачка оцінити виставу.

Сполучник — службова частина мови, що поєднує однорідні члени речення та частини складного речення. Залежно від синтаксичної функції сполучники поділяються на сурядні (і (й), та, та й, а, але, або тощо) та підрядні (коли, що, якби, наскільки, хоч, мов тощо). За походженням сполучники поділяються на первісні, що морфологічною будовою не пов'язані з іншими частинами мови (і, а, чи, та), і на похідні від інших частин мови (щоб, якби, проте, однак, буцімто). За своїм вживанням сполучники можуть бути неповторюваними, повторюваними і парними:

Сурядні сполучники поєднують між собою однорідні члени речення або частини складносурядного речення як рівноправні, незалежно одно від одного (і дуби, і пальми, і молоді берези). За характером відношень між членами речень і частинами складного речення вони поділяються на єднальні, протиставні і розділові.

Підрядні сполучники з'єднують нерівноправні частини складного речення на часові, умовні, мети, допустові, наслідкові, порівняльні, причинові.

За походженням сполучники поділяються на первісні (непохідні) і похідні:

Первісні (непохідні) сполучники не співвідносяться з іншими частинами мови. Похідні сполучники походять від інших частин мови і тому співвідносні з ними.

Похідні сполучники таж, теж, тож, якби, якже, якщо, щоб, проте, зате, притому, причому (які пишуться разом) слід розрізняти з однозвучними поєднаннями інших частин мови та ж, те ж, то ж, як би, як же, як що, що б, про те, за те, при тому, при чому (які пишуться окремо).

Сполучники можна замінити іншими синонімічними сполучниками: таж — адже, теж — також, тож — тому, якби — коли б, якже — якщо, якщо — коли, щоб — аби, проте — однак, зате — але, притому — до того ж, причому — і то. Наприклад:

• Друзі пішли б на стадіон у неділю, якби не пішов дощ. (Якби — сполучник, можна замінити на сполучник «коли б»)
• Як би вона хотіла, щоб усе вдалося. (прислівник «як» із часткою «би», можна замінити прислівником «дуже»)

Постановчий план вистави – це створений режисером за певним драматичним твором проєкт майбутньої вистави. Керуючись ним, режисер у співдружності з колективом театру здійснює постановку даної п’єси на сцені. Постановочний план вистави має три складові: режисерський аналіз п’єси, режисерський задум вистави, опис шляхів втілення режисерського задуму вистави.

Режисерський задум вистави передбачає опис власного варіанту передачі змісту та форми драматичного твору. Це може бути розповідь про конкретне уявлення окремих сцен, або цілісного уявлення всієї майбутньої вистави.

Опис шляхів втілення режисерського задуму вистави – це розповідь про те, які потрібні декорації, костюми, грим та зачіски, реквізит, світло, музично-шумове оформлення, хореографічні та вокальні номери (якщо такі задумані).

Інтерпретація художнього твору – це:

1. роз’яснення змісту та форми твору з метою зробити твір зрозумілішим;
2. характерне виконання літературного твору (драматичного, ліричного, епічного) або музичного твору, коли реалізується один з можливих варіантів передачі змісту твору.

Драматичний твір має великий потенціал для варіантів передачі змісту твору. Для інтерпретатора (режисера, актора) діалоги персонажів – це ще не вистава, це певний смисловий простір, який має бути наповнений голосами, рухами, об’єктами. Коли режисер читає репліки, він відразу ж уявляє людей у ситуації спілкування. Перетворюючи текст п’єси на виставу, режисер наповнює текст звуками, кольорами, запахами. Інтерпретатор також звертається до досвіду інших режисерів та акторів у створенні попередніх вистав за цією п’єсою, якщо п’єса вже мала сценічне втілення. Завдяки творчості інтерпретатора п’єса і вистава взаємодіють і взаємно збагачуються. Кілька варіантів вистав за однією п’єсою дозволяють глибше зрозуміти зміст п’єси.