Довідник Модуль 1.5

Спілкування в сучасному світі – складна річ. Мало знати комунікативні закони, треба вміти використовувати їх, а якщо необхідно – протистояти їм. Продовжимо наше знайомство з комунікативними законами, розпочате в попередніх модулях. Зараз зосередимося на двох законах: закон притягування критики і закон спотворення інформації.

Ось що про закон притягування критики пише у статті «Культура вправної комунікації як основа формування успішної особистості» фахівець з питань комунікації В. П. Лавренчук: «…що більше людина вирізняється серед оточення, то більше про неї лихословлять і критикують її вчинки. Дію цього закону психологи пояснюють так: все, що привертає увагу, стає предметом обговорення; зосереджуються ж зазвичай на недоліках людей, які певним способом виділилися з оточення, з метою опустити їх до свого рівня». Ураховуючи закон притягування критики, можна передбачити, що будь-яка помітна дія обов’язково викличе критику. Існує така думка, що не критикують лише тих, хто нічого не робить. Тому не треба боятися критики, якщо ви добре усвідомлюєте, що ви робите, з якою метою, які можливі наслідки.

Про закон спотворення інформації раніше вже зазначалося, що цей закон також називають законом зіпсованого телефону (див. статтю «Основні закони комунікації» у Довіднику до модуля 1.1). В. П. Лавренчук у своїй статті пише: «будь-яка інформація, яку передають у групі спілкування, спотворюється в процесі передавання. Міра спотворення інформації прямо пропорційна кількості осіб, які її передають».

Причини спотворення інформації, з думкою вчених, можуть бути різноманітними. Найчастіше – це те, що кожна людина по-своєму розуміє і інтерпретує отриману інформацію. Також люди по-різному можуть ставитися до того, про що дізналися. Емоції дуже впливають на те, як людина передає отриману інформацію: злість або заздрість можуть привести к суттєвому скороченню інформації, а страх, навпаки, до додавання якихось деталей. Спотворення також часто може бути спричинене невмінням слухати співбесідника.

Як ви вже знаєте, що стосовно того самого факту можуть бути висловлені різні судження. Одним з виявів судження може бути афоризм. Афоризм (від грецького визначення, вислів) – це коротке влучне судження, що передає узагальнену закінчену думку повчального або пізнавального змісту в лаконічній увиразненій формі. Афоризм завжди дає дуже стисле й дуже вичерпне визначення ситуації. У ньому сконденсовано досвід життя цілого суспільства. Як-от у цих афоризмах Лесі Українки:

• Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі.
• Сором – хилитися і долі коритися.
• Хто не був високо, той зроду не збагне, як страшно впасти.

Афоризм впливає на читача або слухача оригінальністю формулювання судження у своєрідний і часом несподіваний спосіб. Яскравий приклад того, як різні судження щодо того самого предмета дійсності можуть бути висловленні за допомогою афоризмів, описує літературознавиця О. О. Литвин у статті «Афоризми у мові роману Ліни Костенко «Маруся Чурай». О. О. Литвин пише: «Зважаючи на те, що в романі афоризми вживаються в мові різних персонажів, то й відповідно репрезентують різні точки зору на одне й те ж питання, зокрема питання життєвих цінностей. Наприклад, за світоглядом діда Галерника, самітника й химерника: «В житті найперше – це притомність духа, тоді і вихід знайдеться з нещасть»; а для Грицька Бобренка важливими є речі цілком матеріальні, що опосередковано висловлюється афоризмом: «Любов любов’ю, а життя життям»; зовсім інша думка в Марусі: «А що в житті потрібно ще мені? Одбути всі ці клопоти земні».

О. О. Литвин наводить приклад трьох різних афоризмів як трьох різних суджень щодо того самого предмета – життєвих цінностей. Послуговуючись цим прикладом можна уявити і будь-яку іншу ситуацію, коли з приводу того самого факту дійсності можуть бути висловлені різні судження (як істинні, так і хибні), і якесь з цих суджень (не обов’язково всі) може бути виражене афоризмом. Афоризми притаманні не лише художнім жанрам, але часто трапляються в розмовному стилі, публіцистичних та наукових статтях. Використання афоризмів у мовленні, навіть, якщо йдеться не про створення, а лише про добір їх, є творчим процесом.

Наказовий спосіб виражає спонукання до дії у формі наказу, прохання, поради, побажання, заклику до дії. Дієслова в наказовому способі відповідають на питання: що роби? що зроби? що робімо? що зробімо? що робіть? що зробіть? Наприклад: Живи своїм розумом та звіряйся з чужим.

Дієслова в наказовому способі бувають доконаного і недоконаного виду, змінюються за особами й числами, але не мають категорії часу. Форми дієслів наказового способу творяться від основи теперішнього і майбутнього часу простої форми, можуть утворюватися і від дієслів з постфіксом -ся. В однині вони мають форму другої особи, у множині – першої і другої.

Закінчення -и, -імо, -іть вживаються в таких випадках:

• якщо наголос падає на закінчення (принесуть – принесѝ, принесíмо, принесíть)
• якщо основа закінчується збігом двох приголосних (торкнути – торкни, торкнімо, торкніть)

Інші дієслова в 2 особі однини мають нульове закінчення, а у відповідних формах множини – закінчення -мо, -те. Після літер д, т, з, с, л, н у таких формах пишемо ь (мріяти – мрій, мріймо, мрійте, сипати – сип, сипмо, сипте, сісти – сядь, сядьмо, сядьте, злізти – злізь, злізьте, злізьмо).

Форми 3 особи дієслів наказового способу утворюються поєднанням часток хай, нехай з дієслівними формами теперішнього (для недоконаного виду) або майбутнього (для доконаного виду) часу.

Дієслова можуть творитися від різних частин мови: від дієслів (читати – прочитати), іменників (обід – обідати), прикметників (чорний – чорніти), числівників (два – подвоїти), займенників (ви – викати), вигуків (ой – ойкати). Найпоширенішими способами творення дієслів є префіксальний, суфіксальний і префіксально-суфіксальний.

Префіксальний спосіб. Цим способом творяться дієслова від інших дієслів. Найуживанішими префіксами є такі: ви-, від-, до-, на-, над-, пере-, по-, при-, про-, роз-: висипати, відрахувати, донести, намалювати, надписати, переїхати, почепити, привезти, прокрутити, розсунути.

Суфіксальний спосіб. Цим способом творяться дієслова як від дієслів, так і від інших частин мови за допомогою суфіксів -а- (-я-), -і- (-ї-), -и-, -ува- (-юва-), -ну-: зима – зимувати, синій – синіти, перечитати – перечитувати, ах – ахати. Дуже поширений спосіб творення нових дієслів за допомогою суфікса (постфікса) -ся: захоплюватися, навчатися, милуватися.

Префіксально-суфіксальний спосіб. Цим способом творяться дієслова як від дієслів, так і від інших частин мови за допомогою тих же префіксів, що при префіксальному способі, і тих же суфіксів, що при суфіксальному способі: глибокий – поглибити, закон – узаконити, мріяти – замріятися.

Іноді дієслова можуть творитися способом складання: верховодити.

Безособовими називають дієслова, що означають дію (або стан), яка виконується сама по собі, без участі особи. Безособові дієслова позначають:

• явища природи: хмариться, світає, гримить, вечоріє;
• стихійні явища: вимерзло, замело, залило;
• фізичний або психічний стан людини: хочеться, не спиться, нудить;
• випадковість явища, незалежність його від особи: щастить, фортунить, не судилося.

Безособові дієслова мають форму третьої особи однини теперішнього і майбутнього часу (сутеніє, задощить) або форму середнього роду однини минулого часу (блискало, повіяло). Такі дієслова не змінюються за особами, числами і родами. Безособові дієслова ніколи не поєднуються з підметом, вони є присудками в односкладних реченнях: З лісу повіяло прохолодою.

У сучасній науці існують певні вимоги до оформлення наукових статей. На першому місці в цих вимогах можна прочитати таке: «постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими чи практичними завданнями». Іншими словами: формулювання наукової проблеми є елементом композиції наукової статті. Раніше ми вже  обговорювали типи проблем, які можуть розглядатися в художніх і нехудожніх творах (соціальні, морально-етичні, екологічні, культурні, психологічні проблеми — див. статтю «Типи проблем у художньому тексті» у Довіднику до модуля 1.2 і статтю «Типи проблем у нехудожньому тексті» у Довіднику до модуля 1.3.). Зазначимо, що будь-яка проблема з перелічених вище може бути науковою.  Розглянемо, що таке наукова проблема.

Наукова проблема — це певне завдання, для розв’язання якого науковці мають здійснити наукове дослідження. Особливість наукової проблеми полягає в тому, що для її вирішення не вистачає існуючих знань. У процесі наукового дослідження мають бути винайдені нові знання, за допомогою яких і вдасться вирішити проблему.

Джерелами наукових проблем є практика. Наприклад, бажання батьків розпочинати навчати дітей у ранньому віці наштовхується на відсутність знань про вікові можливості малечі в опануванні тих чи інших понять, також невідомо, як це робити без шкоди для дитини; поява нових людських хвороб має справу з відсутністю знань, які ліки можуть допомогти тощо). Зазвичай наукові статті описують дослідження, яке дозволило винайти необхідне нове знання і розв’язати наукову проблему, або наблизитися до її розв’язання.

«Нова драма» – складне й цікаве явище драматургії кінця XIX – початку XX ст. У витоків її стояли Г. Ібсен, К. Гамсун, А. Стріндберг, Г. Гауптман, А. Чехов, Б. Шоу, а також бельгійський драматург Моріс Метерлінк. «Нова драма» стала початком докорінної перебудови драматургії, яка тривала протягом усього XX ст.

Особливості «нової драми» яскраво проявляються в порівнянні її зі «старою драмою», тобто з драматургічними творами попередніх епох – шекспірівським театром, класицистичними творами, реалістичними драмами тощо. Це дозволяє визначити, що…

1. В центрі уваги «нової драми» кінця XIX – початку XX ст. постала особистість, переживання й відчуття якої визначали загальну атмосферу епохи. Особистість була вже не «соціальним типом», а навпаки – неповторним і унікальним світом <…>.
2. Якщо в старому театрі йшлося про окрему трагедію в житті певної людини, то в новому – про загальну трагедію життя особистості та людства. <…>.
3. «Нова драма» перетворилася на місце ідейних дискусій і духовних поривань. Зовнішня дія поступилася внутрішнім конфліктам. <…>. Рушієм сюжету стали не зовнішня інтрига, дії, вчинки персонажів, а психологічні колізії, зіткнення ідей, моральних поглядів.
4. На відміну від «старої драми» з її конкретним змістом, “нова драма” визначається більшою умовністю та узагальнюючим смислом. Нові драматурги не ставили за мету точно відобразити певні події, їхні твори – своєрідна метафора життя особистості (передусім її внутрішнього життя) та світу.
5. Змінюються стосунки між драмою і глядачем (або читачем). Якщо раніше глядач лише спостерігав за дією на сцені і співчував персонажам, на яких дивився, ззовні, то тепер і глядач мав упізнати себе, залучитися до «внутрішньої дії», переживати й мислити разом із героями.
6. У старому театрі герої, як правило, поділялися на головних і другорядних, позитивних і негативних. У «новій драмі» немає такого поділу. Тут усі персонажі важливі, позбавлені однозначних характеристик, і кожен із них має велике значення для розуміння ідеї твору.

(Джерело: Драматургія кінця ХІХ-ХХ ст. (Г. Ібсен, Б. Шоу, Б. Брехт):
Матеріали до вивчення / Голубішко І.Ю. Кеба О.В., Шулик П.Л. – Кам’янець Подільський: Абетка НОВА, 2006. – 220 с.