Довідник Модуль 1.4

У процесі спілкування співрозмовники наслідують стиль одне одного. Така імітація відбувається автоматично, підсвідомо. Дія закону віддзеркалення починається тоді, коли хтось із учасників спілкування відхиляється від його норм. Наприклад, якщо комунікація починається агресивно – то і відповідь така ж; якщо хтось говорить пошепки, інші мимоволі звертають на це увагу і понижують гучність голосу. Дія закону спостерігається і тоді, коли один із співбесідників починає говорити голосно або посміхатися.

У разі виникнення конфлікту дію цього закону можна нейтралізувати: якщо хтось починає кричати, а йому демонстративно відповідають тихо й повільно, то співрозмовник (за законом віддзеркалення) стане говорити тихіше. Цей закон впливає на тематику розмов, поставу тіла учасників спілкування, ритм їхніх рухів, навіть дихання. Він дає змогу налагодити добрі стосунки між комунікантами, тобто є одним із найважливіших принципів безконфліктного спілкування.

Співрозмовники автоматично і підсвідомо імітують стиль один одного. Однакові або подібні пози партнерів по спілкуванню говорять про схожість їхніх поглядів на обговорюване питання, а неузгоджені пози – на значні розбіжності в підходах до обговорюваного питання. При цьому необхідно враховувати кількість часу, який партнери провели в узгоджених позах. Це відображає ступінь їхньої включеності у спілкування, ступінь доброзичливості ставлення одне до одного. При цьому дзеркально узгоджені пози учасників спілкування є надійнішим показником того, що партнери розуміють одне одного, ніж ідентичні пози.

Українські прислівʼя описують дію закону дзеркального розвитку спілкування під час сварки, конфлікту, наприклад: З дурним не водися, бо й сам дурним станеш; Якийсь дурень вигадав, а мудрий повторив; Послухай дурня, то й сам будеш; Злодій злодія відразу пізнає. Ці вислови розкривають суть дії закону дзеркального відображення спілкування, коли внаслідок копіювання комунікативної поведінки партнера адресат вбирає в себе її визначальні риси або цілком наслідує негативну поведінку адресанта. 

Афіша (франц. affiche – оголошення) – різновид реклами чи оголошення (як правило, друкованих) про драматичні, музичні й циркові вистави, концерти, кінофільми, виставки та інші художні заходи. Афіші вивішують на спеціальних тумбах, щитах біля входу до театру та інших закладів культури, на людних місцях, площах. Звичай публічно виставляти різні оголошення відомий ще з давніх часів – у Єгипті, Греції, Римі. Афіші карбували на мідних дошках, вирізьблювали на спеціальних дерев’яних щитах і мармурових плитах, писали на папірусах і пофарбованих у білий колір стінах будинків. «Живими» афішами називали крикунів – «проко» (у Стародавній Греції), «рекламаре» (у Римі). Для середньовічного театру роль афіш виконували «зазивали», «глашатаї», які сповіщали про місце показу й назву вистави, інколи повідомлення виголошували у віршовій формі.

Писана афіша вперше з’являється в XVI столітті у Франції (оголошення невеликого розміру біля входу до театру). Прізвища драматурга, виконавців, відомості про ціни на квитки тощо з’являються на афішах у XVII столітті. В Україні з поширенням шкільного театру виникає афіша – «теза» або «конклюдія», писана від руки спочатку латиною, а згодом – латиною і руською мовами, де зазначали імена учасників дійства. У західноукраїнських семінаріях афіші про вистави учнів писали латиною і польською. У Київському колегіумі (згодом академія) афіші оздоблювали сюжетними зображеннями, а в XVIІ столітті від мальованих афіш перейшли до графічних. Художню композицію малюнків створювали самі студенти або запрошували професійних художників.

Афіші друкували на папері, атласі, шовку в друкарні Києво-Печерської лаври, інколи за кордоном. Вони мають високий художній рівень, зберегли до наших часів портрети історичних осіб, а також зображення архітектурних споруд. Афіші розміщували на брамах монастирів, стінах академічних будинків, дарували почесним гостям. Із розвитком кріпацького театру й приватних антреприз афіші почали друкувати у вигляді програмок, які називалися афішками. Гастролюючи в Україні, польські трупи О. Ленкавського, П. Жмійовського з дозволу влади оприлюднювали лише шрифтові афіші, обов’язково російською і польською мовами. Розмір афіш поступово зростав, з’явилися шрифти не лише чорного, а й синього кольору. Український театр корифеїв дістав право друкувати афіші рідною мовою лише на початку ХХ століття.

Перша афіша українською мовою сповіщала, що 17 січня 1906 Товариство артистів на чолі з П. Саксаганським покаже виставу «Підпанки» (п’єса І. Карпенка-Карого). Однією з перших українською мовою була афіша вистави «Енеїда» в театрі М. Садовського (1910). Афіші Руського народного театру у Львові друкували українською, а також українською і польською мовами чорним шрифтом на кольоровому папері. У 20–70-х рр. ХХ століття авторами афіш були відомі художники – А. Петрицький, О. Хвостенко-Хвостов, В. Меллер, М. Щеглов, А. Пономаренко та інші, які створювали також театральні афіші, кіноплакати, афіші художніх виставок тощо. Серед художників, які роблять афіші, відомі С. Маслобойщиков, А. Александрович-Дочевський, Л. Беспальча та інші.

Розрізняють афіші окрему (на одну виставу), зведену (репертуарну) – на низку вистав або кінофільмів кожного окремого чи всіх театрів і кінотеатрів міста (зазначають дати); анонс (повідомлення про нову виставу, виставку тощо). Афіші прем’єр подають докладніше: зазначають прізвища автора, режисера, акторів, художника, композитора, диригента, балетмейстера тощо. Доповненням до театральних афіш випускають так звані програмки з переліком дійових осіб і виконавців, буклети з фотографіями постановників, виконавців, подають сцени з вистав.

Дієслова у формі умовного способу виражають бажану, можливу за певних умов дію. Вони утворюються від форм дієслів минулого часу з додаванням частки б або би й змінюються за числами (працював би — працювали б) і родами в однині (писав би — писала б — писало б). Частки б, би з дієсловами пишуться завжди окремо, при цьому б уживається після дієслів, що закінчуються на голосний, а би — на приголосний звук: читала б — читав би. Умовний спосіб може виражатися також неозначеною формою дієслова (піти б, сказати б).

• Частка би (б) не завжди стоїть після дієслова, вона може міститися і перед ним, і на певній відстані від нього: Коли б я навчився працювати, як бджола, скільки міг би правди назбирати у житті! (П. Воронько).
• Форми умовного способу найчастіше вживаються у складних реченнях, що виражають умову: Якби мені черевики, то пішла б я на музики (Т. Шевченко).
• Рідше вони слугують присудками простого речення, у якому виражене прагнення, бажання: Хотіла б я піснею стати (Леся Українка).
• Після сполучників якби, щоб, коли б, хоч би дієслово стоїть в умовному способі (якби знав, коли б уже розвиднилось).

Частка — це незмінна службова частина мови, яка надає словам чи реченням певних смислових чи емоційних відтінків або служить для утворення окремих граматичних форм чи нових слів.

За роллю в слові і в реченні частки утворюють такі групи:

• формотворчі — служать для творення форм дієслова;
• словотворчі — служать для утворення нових слів — займенників, прислівників, сполучників, часток;
• модальні — вносять різні смислові відтінки в речення, а також виражають почуття і ставлення того, хто говорить, до висловленого.

Проблема (грец. Problema – завдання, щось, кинуте вперед) – аспект змісту твору, на якому акцентує свою увагу автор. У багатьох випадках автор в межах свого твору розглядає не одну проблему, а кілька, тому художні твори часто є багатопроблемними. Коло проблем, охоплених авторським інтересом, питань, поставлених у творі, становить його проблематику.

Наприклад, у відомій п’єсі Івана Котляревського «Наталка Полтавка» літературознавці виділяють такі проблеми: вірність і зрада, соціальна нерівність, проблема батьків та дітей, зіткнення нового та старого, правди й брехні, працьовитості та ліні. Тобто, перелічивши всі проблеми твору, можна окреслити його проблематику. Раніше (див. Довідник до модуля 1.2) уже обговорювалося, що науковці виділять у творах різні типи проблем: соціальні, морально-етичні, екологічні, культурні, психологічні проблеми. Аналізуючи перелічені проблеми в п’єсі І. Котляревського, можна стверджувати, що проблематика цього твору охоплює і соціальні проблеми (соціальна нерівність), і морально-етичні проблеми (вірність і зрада, зіткнення правди і брехні, працьовитості та ліні), і культурні (стосунки між поколіннями, зіткнення старого і нового).

Пpoблeмaтика є дуже важливою характеристикою художнього твору, тому що в ній представлений особливий авторський погляд на світ. Можна впевнено стверджувати, що існує безліч творів на ту саме тему, але немає двох творів з тотожною проблематикою. Проблематика творів може бути близькою, але ніколи не є тотожною. Для здійснення aнaлsзу пpoблeмaтики твору важливо порівняти цей твір з іншим твором на ту саме тему і спробувати виявити, на чому акцентує свою увагу автор.

Драма-феєрія (або просто феєрія; фр. féerie, від фр. fée — фея, чарівниця) — один із жанрових різновидів драми. Для цього виду властивий фантастично-казковий сюжет, поряд із людьми діють створені уявою письменника фантастично-містичні істоти. Сценічна дія феєрії відрізняється використанням сценічних ефектів та трюків.

Драми-феєрії виникли в Італії у XVII столітті. Пізніше, у XVIII –XX століттях, жанр феєрії було активно задіяно у європейському театральному мистецтві («Затоплений дзвін» Г. Гауптмана, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Синій птах» М. Метерлінка, «Над Дніпром» (весняна казка) О. Олеся та ін.). У драмі-феєрії розповідається про події, учасниками яких є як люди, так і істоти, створені людською уявою, а самі ж події проходять у різних світах (цьогобічному й потойбічному, людському й природному).

Ознаки драми: наявність драматичного конфлікту, що підпорядкований ідеї твору; призначення — для постановки на сцені. Ознаки казки: перетворення сил природи, казкових персонажів на образи, подібні до людей і наділені людською мовою та почуттями; перетворення людей у звірів, наявність алегоричних образів.

Особливості драми-феєрії:

• фантастично-казковий сюжет;
• дійові особи: містичні або фантастичні істоти;
• відбуваються надзвичайні історії;
• театральний ефект з безліччю театральних трюків.

(За матеріалами Вікіпедії та інших відкритих джерел)