Довідник Модуль 1.2

Закон прискореного поширення негативної інформації: інформація негативного змісту має тенденцію до швидшого поширення, аніж позитивна. Дія цього закону пов'язана з підвищеною увагою людей до негативних чинників, оскільки позитивне швидко сприймають за норму і перестають обговорювати.

Дію цього закону точно передає прислів’я: «Доки правда зав’язує шнурки, брехня вже пів світу оббігла». Найвідоміші форми дії цього закону – плітки і чутки. Зазвичай вони виникають і поширюються, коли офіційна інформація недоступна, коли відчувається брак інформації. Плітки отримали кілька «термінологічних» назв для приховання своєї негативної сутності, зокрема: ма́ркетинг із уст в уста (англ. Words of mouth marketing, WOM marketing), черезтинне радіо, маркетинг поголосу, циганська пошта. Існує переконання, що до 70% всієї інформації людина отримує за допомогою пліток. Попри недостовірність такої інформації, часто вона виявляється правдивою. У народі кажуть: «Диму без вогню не буває».

Варіативність суджень передбачає наявність кількох чи багатьох варіантів тлумачення того самого факту (наприклад, якогось вчинку).

Варіативність суджень пов’язана з тим, що кожна людина має свій варіант тлумачення факту – тобто власну думку, сформовану під впливом оточення, соціуму, освіти. Відсутність власної думки призводить до втрати впевненості в собі, уразливості до маніпуляцій. Натомість між наявністю власної думки і спотворенням факту дуже непевна межа. Часто під висловленням власної думки приховують скоригований на свою користь факт, вигідний погляд на той чи інший факт, певну оцінку фактів (яка завжди є суб’єктивною), популізм (судження, спрямовані догодити більшості), маніпуляції (недостовірні факти, замасковані під реальні та нібито документально підтверджені). Для того, щоб відрізнити інше тлумачення факту, притаманне кожній людині, від свідомого викривлення, треба ретельно перевіряти сказане або написане.

Заувага: Треба з повагою ставитися до власної думки кожної людини, натомість запобігати викривленню інформації та маніпуляціям.

Фактчек (англ. fact-check) — перевірка фактичних заяв. Чеська модель фактчекінгу передбачає чотири основні категорії оцінки, за допомогою яких оцінюються фактичні заяви.

1. ПРАВДА: Заяву можна оцінити як правдиву за умови, що використано фактологічно достовірну інформацію у правильному контексті. Приклад: «Депутати схвалюють законодавство, але за збігом обставин податкове законодавство ми (в Європарламенті — ред.) не схвалюємо». Ця заява була оцінена як правдива, беручи до уваги той факт, що податкове законодавство дійсно у компетенції країн-членів ЄС, завдання Європейського парламенту полягає лише у схваленні правових норм ЄС, які подає Європейська комісія.
2. НЕПРАВДА: Заяву можна вважати неправдивою у випадку, коли її фактологічна частина не збігається із загальнодоступними даними або таке твердження не підтверджено жодним релевантним загальнодоступним джерелом. Приклад: «60 % випускників (педагогічних навчальних закладів Чехії) не йдуть до шкіл». Цю заяву можна оцінити як неправдиву, оскільки декілька загальнодоступних аналітичних матеріалів (напр., аналіз «Осередки освітньої політики» — фінансовано Міністерством освіти Чееської республіки) вказують, що понад 60 % випускників педагогічних факультетів працевлаштовується за отриманою освітою або у суміжній галузі.
3. ОМАНЛИВЕ ТВЕРДЖЕННЯ: Твердження є оманливим тоді, коли використані достовірні факти, але у неправильному контексті, або ж із початкового контексту навмисно вирвані. До цієї категорії відносяться невідповідні чи недоречні порівняння. Приклад: «Фірма Housing & Construction (Чехія) є успішною фірмою, яка побудувала в Ізраїлі сотні кілометрів доріг». Це твердження оцінюється як оманливе, оскільки його автор штучно створює зв’язки між підприємством, його реноме і реальною ситуацією, яка на момент замовлення була невідома.
4. НЕМОЖЛИВО ПЕРЕВІРИТИ: Твердження оцінюємо, як таке, що неможливо перевірити, у випадку відсутності можливості знайти відповідне джерело, яке підтверджує його фактологічну достовірність, іншими словами, на основі загальнодоступної інформації його неможливо ані підтвердити, ані заперечити. Приклад: «З’їзди відбуваються щороку завжди на свято Св. Трійці. Дискутуємо про те, щоби від KDU можливо їхала більша делегація». На основі загальнодоступної інформації неможливо було підтвердити чи заперечити намір KDU-ČSL (Християнсько-демократична унія – Чехословацька народна партія — ред.) взяти участь у судетонімецькому з’їзді, який щороку відбувається на свято сходження Св. Духа (Трійці). Це твердження оцінюється як таке, що неможливо перевірити.

Структура класичної перевірки фактів (фактчекінгу)

1. Об’єкт перевірки – певний факт; подія, яка потребує дослідження; явище, яке необхідно проаналізувати; заява, що має бути спростована або підтверджена; документальне свідчення/документ, достовірність чи недостовірність якого потрібно довести.
2. Доказова база – різноманітні статистичні дані, документальні факти, документи та свідчення учасників і свідків; документи та факти можуть бути лише з офіційних джерел.
3. Експертний коментар або висновок надає вагу дослідженню, підтверджує чи спростовує доказову базу. Аби унеможливити суб’єктивність погляду / оцінки зазвичай до коментування залучається два і більше експертів.
4. Коментарі сторін дослідження додають об’єктивності, підтверджують неупередженість дослідження. Квінтесенція аналізу сукупних даних розслідування, подана через авторську думку.

Спосіб виражає відношення названої дієсловом дії або стану до реальності. Розрізняємо три способи дієслова: дійсний, умовний і наказовий.

У дійсному способі дієслово називає реальну дію, яка відбувалася, відбувається чи буде відбуватися: вчив, вчу, буду вчити/вчитиму (недоконаний вид) або вивчив, вивчу (доконаний вид). У дійсному способі розрізняємо граматичні форми часу:

• форми теперішнього часу (що робить?): вчу, вчимо;
• форми минулого часу (що робив / зробив?): вчив, вчили; вивчив, вивчили;
• форми давноминулого  часу (вчив був, вчили були);
• форми майбутнього часу (що робитиме / зробить?): буду вчити/ вчитиму, будемо вчити /вчитимемо; вивчу, вивчимо).

Дієслова дійсного способу змiнюються за часами, числами й особами (у теперiшньому i майбутньому часi) та за числами i родами (у минулому).

Теперішній час означає дію, яка відбувається постійно або в момент мовлення. Дієслова в теперішньому часі завжди недоконаного виду і змінюються за особами й числами.

Особові форми – це такі форми дієслова, у яких можна визначити особу: (1-а особа (дію виконує той, хто говорить, – мовець), 2-а особа (дію виконує той, із ким говорять, – слухач), 3-я особа (дію виконує той, про кого говорять і хто, за нормами етикету, не присутній під час розмови). Граматична категорія особи визначає мовця як діяча або спостерігача за дією інших. Особові форми, крім граматичного значення особи, виражають граматичне значення числа – визначення кількості діячів. Відповідно до голосних в особових закінченнях теперішнього часу всі дієслова діляться на дві дієвідміни.

Є кілька дієслів, які не належать ні до І, ні до ІІ дієвідміни. Слова дати, їсти, відповісти мають окреме словозмінювання.

Існує два способи визначити дієвідміну:

1. поставити дієслово в 3 ос. множини. Якщо закінчення:

-уть, -ють – І дієвідміна (читати – читають, знати – знають);
-ать , -ять – II дієвідміна (любити – люблять, говорити – говорять).

2. за основою інфінітива (частина слова без – ти ):

Минулий час означає дію, яка відбулася до моменту мовлення. Дієслова минулого часу змінюються за числами (хотів, хотіли), а в однині й за родами (хотів, хотіла, хотіло). Вони можуть мати доконаний (зробив, приїхав) і недоконаний (робив, їхав) вид.

Дієслова минулого часу утворюються додаванням до основи неозначеної форми суфікса -в- – у формі чоловічого роду та суфікса -л- – у формі жіночого й середнього роду та у множині: сказа-ти – сказа-в-Ø, сказа-л-а, сказа-л-о, сказа-л-и. Минулий час дієслів чоловічого роду утворюється без суфікса, якщо основа неозначеної форми закінчується на приголосний: ліз-ти – ліз- Ø, вез-ти – віз-Ø, допомог-ти – допоміг-Ø. Ненаголошений суфікс -ну- основи інфінітива може випадати (мерзнути – мерз- Ø, мерзл-а, мерзл-о, мерзл-и).

Українська мова має ще аналітичну форму давньоминулого часу, яка складається з форм минулого часу дієслова та відповідних форм минулого часу допоміжного дієслова бути: ходив був, ходила була, ходили були. Давноминулий час означає дію, яка відбулася до тієї дії в минулому, про яку повідомляється в момент мовлення.

Зміст кожного художнього твору може бути окреслений не лише темою, а й проблемами, які піднімає автор. Проблеми – це питання, які автор ставить перед читачами, героями, часом. Можна говорити про різні типи проблем: соціальні, морально-етичні, екологічні, культурні, психологічні проблеми.

Соціальна проблема – це будь-який стан або поведінка, яка має негативні наслідки для великої кількості людей і яка, як правило, визнана умовою чи поведінкою, яку потрібно вирішити. Якщо в сучасному житті визнаються такі моральні цінності, як Добро, Справедливість, Милосердя, Любов, Дружба, Доброзичливість, то нехтування цими цінностями, паплюження їх створює морально-етичні проблеми.

У сучасному світі головними екологічними проблемами є забруднення води, повітря та зростання кількості відходів. У художньому творі часто екологічні проблеми є тлом для обговорення соціальних або морально-етичних проблем. Культурні проблеми мають широке коло проявів: взаємодія між поколіннями, конфлікт між новим і старим світоглядом, міжкультурні відмінності тощо. Психологічні проблеми – це проблеми, пов’язані з індивідуальними особливостями людини: чому одні люди успішні і в навчанні, і в бізнесі, а інші – ні; чому хтось має багато друзів, а хтось самотній тощо.

Письменник бачить ті чи інші проблеми в суспільстві, у якому він живе, і намагається в художньому творі відобразити своє бачення. При цьому не обов’язково проблеми, поставлені автором, мають бути розв’язані. Іноді важливо поставити питання, а відповідь на нього дасть хтось інший.

Композицію будь-якого твору організують різні художні елементи. Сюжет є важливим складником композиції, але часто письменники включають в текст позасюжетні елементи: сни героїв, пейзажі та описи інтер’єрів,  епіграфи, ліричні відступи, вставні епізоди, легенди тощо. Пісня є ліричним жанром, але часто в драматичних і епічних творах вона використовується як позасюжетний елемент, тобто такий елемент, який не впливає на розвиток дії, під час виконання персонажами пісень нічого не трапляється.

У текст «Наталки Полтавки» І. Котляревський ввів 22 пісні (ліричні – «Віють вітри, віють буйні», «Сонце низенько, вечір близенько», «Чого вода каламутна»; історичні – «Гомін, гомін по діброві»; бурлацькі – «Та й йшов козак з Дону, та з Дону додому»; жартівливі – «Дід рудий, баба руда», «Ой під вишнею, під черешнею»; сатиричні – «Всякому городу нрав і права»).

Сучасна українська письменниця Галина Малик, у повісті-казці «Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії» теж вводить в текст пісні персонажів як позасюжетний елемент. Наприклад, розділ десятий, у якому головна героїня Аля зустрічається з Недоролем Десятим, починається з такого епізоду:

«Посередині ліжка сидів маленький чоловічок у нічній сорочці та нічному ковпаку з китицею. Поруч у мідному свічнику горіла свічка. Він тримав у руках банджо й легенько перебирав струни. Потім умостився зручніше й заспівав сумно-сумно:

Знову вечір — все на засувах у замку.
Та очей я не заплющу аж до ранку.
Тільки привиди блукають в коридорі.
Та стоять іще солдати на дозорі.
Я нізащо не признаюся нікому,
що мені у замку страшно так самому!
Тільки місяць загляда у вікна чорні...
Ех, немає в мене друзів — є придворні!
Я корону одягаю, наче маску.
Я свій виступ починаю, наче казку.
День у день я знову граю цю давно обридлу роль.
Все частіше забуваю — я людина чи король?
Хоч би привид завітав до мене в гості.
Ми посиділи б, пограли з ним у кості!
Тільки й привиди мене чомусь бояться!
Ех, обридло як монархом називаться!
Поки Недороль співав, дівчинка розмірковувала, як озватися до нього, щоб він, бува, не злякався і не зчинив галасу.
Нарешті вона відважилася й тихенько прошепотіла:
—    Ваша недоречні-і-ість!
Та Недороль Десятий усе одно страшенно перелякався».

Пісні як позасюжений елемент додають певного колориту персонажам, висвітлюють їхні переживання, роздуми, створюють культурний і історичний контексту, забезпечують певне психологічне налаштування читача для сприйняття твору.