Одного весняного дня То́ммі й А́ніка прибігли до Пеппі.
— Що ми сьогодні робитимемо? — запитав Томмі.
— А що, якби ми пішли до міста? Походили б по крамницях? — відповіла Пеппі.
У містечку було чимало крамничок. Жінки заходили з кошиками й купували каву, цукор, мило, масло. Діти купували лимонад і жувальну гумку. Але в багатьох дітей не було грошей.
Опівдні на головній вулиці містечка з’явилися Томмі, Аніка і Пеппі.
— Так, мабуть, треба вже починати купівлю, — мовила Пеппі. — Найперше я хочу купити піаніно.
— Піаніно? — здивувався Томмі. — Ти ж не вмієш на ньому грати, Пеппі!
— Не знаю, я ще не пробувала, — відповіла Пеппі. — Не мала нагоди спробувати, бо не було піаніно. А я тобі скажу, Томмі: треба дуже довго вправлятися, щоб навчитись грати на піаніно без піаніно.
Крамниці з піаніно їм не трапилося, зате вони опинились біля парфуме́рії. У вітрині вони побачили велику банку мазі від ластови́ння, а поряд — картку з написом: «ВАС ТУРБУЄ ЛАСТОВИННЯ?»
— Ти ба! — здивувалася Пеппі. — Що ж, на чемне запитання треба чемно й відповісти. Заходьмо!
Пеппі відчинила двері й зайшла всередину. За прилавком стояла літня жінка. Пеппі підступила до неї й твердо мовила:
— Ні!
— Що ти бажаєш? — спитала жінка.
— Ні! — ще раз мовила Пеппі.
— Я не розумію, що ти маєш на думці, — сказала жінка.
— Ні, мене не турбує ластовиння.
Тепер жінка зрозуміла Пеппі, але глянула на неї й вигукнула:
— Дитино моя, та ти ж уся в ластовинні!
— Так, але воно мене не турбує. Воно подобається мені. До побачення! — Пеппі рушила до виходу, проте у дверях обернулася й гукнула: — Але якщо у вас є така мазь, від якої проступає ще більше ластовиння, то надішліть мені додому вісім банок!..
Пеппі зупинилася перед вітриною кондитерської. Там стояли дітлахи й зачаровано дивилися на ласощі, виставлені за шибою: великі банки із червоними, синіми й зеленими карамельками, довгі ряди шоколадних тістечок, цілі стоси жувальної гумки й паперові пакети із солодким лимонадом. Діти зітхали — у них не було грошей.
— Так, сюди нам треба навідатися, — мовила Пеппі. — Прошу, дайте мені вісімнадцять кілограмів карамельок.
Жінка витріщила на неї очі. Вона зроду не продавала ще нікому стільки карамельок.
— Може, вісімнадцять карамельок? — перепитала вона Пеппі.
— Дайте мені вісімнадцять кілограмів карамельок, — сказала Пеппі й поклала на прилавок свою монету.
Тоді жінка заходилася насипати цукерки у великі торбини. Найдобріші були червоні карамельки — якщо їх трохи обсмоктати, то вони мали дуже смачну серединку. Зелені були кислуваті, але непогані. Малиновий мармелад і солодцеві льодяники також були добрі.
— Мені ще треба сімдесят два пакети лимонаду й сотню шоколадних тістечок, і на сьогодні досить, — мовила Пеппі. — І, мабуть, потрібен буде візок, щоб усе це забрати.
Жінка сказала, що поряд є крамниця іграшок, де продають візки.
Тим часом перед кондитерською зібралося ще більше дітей. Вони дивилися крізь вікно, як Пеппі купувала цукерки, і мало не мліли з хвилювання й цікавості. Пеппі побігла до крамниці іграшок, купила візочок і навантажила на нього всі свої пакунки. Тоді озирнулася на дітей і гукнула:
— Хто з вас не любить цукерок, виходьте наперед! Але ніхто з дітей не вийшов.
— Дивно, — сказала Пеппі. — Ну, то виходьте, хто любить цукерки!
Усі діти — а їх було двадцять троє — виступили наперед.
І почався такий цукерковий бенкет, якого ще ніхто не бачив у цьому містечку. Діти напихали в рот цукерки: червоні, що мають смачну серединку, зелені — кислуваті, але непогані, малиновий мармелад і солодцеві льодяники. А заїдали їх шоколадними тістечками, бо шоколадні тістечка дуже смачні з малиновим мармеладом. З усіх боків надбігали ще діти, і Пеппі насипала їм повні пригорщі карамельок.
— А тепер ходімо далі, — мовила Пеппі й зайшла до крамниці іграшок. Усі діти рушили за нею. У крамниці було стільки цікавого, що в дітей аж очі розбіглися: іграшкові залізниці, машини, які можна заводити, чудові ляльки в ошатних сукенках, іграшковий посуд, пістолети з пістонами, олов’яні солдатики, плюшеві собаки, слони, книжкові закладки й лялькові театри.
— Що бажаєте? — запитала їх жінка, що стояла за прилавком.
— Бажаємо всього потроху, — відповіла Пеппі, оглядаючи полиці. — Нам, скажімо, вкрай необхідний ляльковий театр. І пістолети з пістонами також не завадять. Але ви нам допоможете, правда?
І Пеппі дістала з кишені цілу жменю золотих монет. Після цього кожне з дітей одержало право вибрати собі, що хоч. У крамниці майже не лишилося іграшок.
На полицях лежало тільки трохи книжкових закладок та дерев’яних кубиків. Собі Пеппі нічого не купила. Наоста́нок Пеппі купила ще всім по глиняному свистку. Вийшовши з крамниці, діти щосили засвистіли в ті свистки.
На Головній вулиці зчинився гарми́дер. Потім діти розійшлися веселі й задоволені.
За Астрід Ліндгрен
Переклад Ольги Сенюк