…Стояв місяць травень. Сонце світило майже по-літньому, сліпучо й жарко.
Обережно крадучись уздовж парканів і перебігаючи від дерева до дерева, хлопці проходили вулицею. І весь час підозріло озиралися: чи не стежить за ними хто. Але на вулиці було тихо і порожньо.
Нарешті Вітя Деркач зупинився і таємничим голосом промовив:
— Тут!
Хлопці скупчилися навколо нього. Відштовхуючи лобами один одного, вони припали до шпари́ни між дошками. Почувся збуджений шепіт: «Посунься», «Не заважай!», «Не штовхайся, а то як дам!»
Хлопці замовкли й причаїлися. Спочатку вони нічого не бачили й не чули. Тільки шелест листя та миготіння перед очима осяяних сонячними зайчиками гілок бузку. Але ось десь ліворуч, за кущами, почувся голос дівчинки. Потім голос Жори.
Штовхаючись і наступаючи один одному на ноги, вони рушили вздовж паркана. Паркан круто завертав праворуч і впирався в глуху стіну якогось сараю. Між сараєм та парканом світилася велика щілина — навіть руку просунути можна.
— Сюди! Тільки тихше! — тихо шепнув Вовка Вовченко, що йшов попереду всіх.
І тут хлопці побачили Жору. Вони заціпеніли й навіть перестали дихати.
Жодних сумнівів не було: Жора грався. Він стояв навколішках перед маленьким іграшковим столиком, за яким сиділи синій плюшевий ведмедик, целулоїдне негреня й знайома вже Віті Деркачу блакитноока лялька Маша. Жора насипав у маленькі жерстяні тарілочки пісок і говорив:
— Зараз ми швиденько поснідаємо й вирушимо в кругосвітню подорож. Пароплав «Санта Марія» стоїть під парами. Здається, вже був другий гудок? Правда, Таню?
— Авжеж, авжеж, треба поспішати, а то запізнимось. Хлопці чули тільки пискливий тоненький голосок. Самої дівчинки вони не бачили, вона була десь за сараєм.
— Буде тобі зараз подорож! Кругосвітня!.. «Санта Марія!» — процідив крізь зуби Вовка. — Хлопці, пішли!
Хлопці тільки й чекали його наказу. Вони швидко перелізли через паркан, скочили в сад, і за якусь мить Вовка Вовченко вже стояв, схрестивши руки на грудях і примруживши очі, перед Жорою.
— Дивіться всі! Дивіться всі! Відомий воротар грається в ляльки. Заслужений майстер спорту по ляльках середньої ваги. От не знав!..
Усе презирство, на яке тільки був здатний Вовка, він вклав у ці образливі слова. Завмерши від подиву й несподіванки, Жора все ще стояв на колінах. О, це була разюча картина! Вовка Вовченко у величній і гордій позі, а перед ним на колінах, з іграшковою каструлькою в руках, Жора Горобейко!..
Кульмінація. — Так хоч покажи, на кого ти нас проміняв, — Вовка обернувся, шукаючи очима дівчинку, голос якої щойно чули хлопці. — Познайом нас з…
І раптом Вовка осікся. Слова застрягли у нього в горлі. Він закліпав очима й завмер із відкритим ротом. Біля сараю під кущем квітучого бузку стояло невеличке ліжко. На ньому лежала бліда худенька дівчинка років дев’яти. Вона була дивно нерухома, немов закам’яніла. Здавалося, її закували в якийсь сліпучо-білий панцир. Було видно лише її тонкі худі руки, що лежали поверх простирадла, і маленьку біляву голівку, ледь повернуту в бік хлопців. Великі темні очі дівчинки дивилися злякано й розгублено.
У саду стало так тихо, що чути було, як десь за кущами заклопотано й невдоволено гуде джміль.
Спадання дії. Жора підвівся із землі, обтрусив пісок із колін і, випрямившись, хрипкуватим зривистим голосом промовив:
— Що ж, знайомтесь. Це Таня. Моя сусідка. Тільки… підійдіть, хлопці. Вона… не встає. Вона… у гіпсі лежить. Другий рік уже. У неї хвороба хребта́. Тепер їй всього місяць лежати лишилось. Потім вона встане і все буде нормально. А поки що… їй, звичайно, нудно лежати весь час, ну і… — Жора почервонів, — я її розважаю.
Розв’язка. Хлопці мовчали. Ви знаєте, є такий вираз — «хотілося провалитись крізь землю». Дуже влучний вираз! Можливо, вперше в житті хлопці відчули, що він означає. Їм хотілося саме провалитись крізь землю від ніяковості й пекучого сорому. Та ба! Провалитися вони не могли. І сховатися було нікуди. І хлопці підійшли до білого ліжка, що стояло під кущем квітучого бузку, познайомилися з Танею і по черзі потиснули її маленьку худу руку.
А Вовка Вовченко, капітан футбольної команди й найавторите́тніша людина в класі, сказав, ні на кого не дивлячись:
— Узагалі, ми… випадково сюди потрапили. Ми тебе шукали, щоб сказати, що тренування сьогодні не буде… з технічних причин.
Всеволод Нестайко