Розділ перший. Питання життя і смерті
Це небезпечна справа, Фро́до,— ступати за власний поріг.
Бíльбо То́рбин
Ще ніколи Мишко́ Небора́к так не квапився після школи додому. Довелося навіть вибачитися й скасувати похід на виставку марсіянських хижих орхідей, про який вони позавчора домовилися з Алісою Ше́лдон.
На щастя, Шелдон не образилася. Аліса була справжньою подругою: однією з тих небагатьох, кому Мишко розповідав майже все — і не боявся прохопитися зайвим слівцем.
«Майже», бо лишалася-таки одна тема, яку він не міг обговорювати ані з Алісою, ані з кимось іншим: справжня робота його батьків. А сьогоднішнє скасування походу на виставку безпосередньо стосувалося саме цієї теми. Замість того щоб милуватися хижими орхідеями, Мишко мусив якнайшви́дше зупинити клятого повуча — створіння, спроєктованого якраз для того, аби ніхто не міг стати між ним і його метою.
Неборак вдягнув наплічник і побіг на дах школи, а по дорозі вкотре спробував викликати батька по фродику. Мишкова модель була не з надсучасних, але підтримувала всі основні функції: багатокана́льний мобільний зв’язок, активізація до трьох віртуа́льних екранів водночас, доступ до Всесвітньої Грибниці, трансляція звуку та відео…
От тільки зараз Мишкові потрібно було одне: додзвонитися до батька. А той, звісно ж, не відповідав.
Зі стартового майданчика на даху він устиг побачити, як вистрибують із вікна учительської стрімкі чорно-помаранчеві силуети, схожі на суміш павука та оси. У кожного було вісім еласти́чних ніг і надміцний корпус із камерами.
Повучі приземлилися на подвір’ї, на мить завмерли, а потім порскнули хто куди. Кожен біг згідно з координа́тами, які надав їм директор. Кожен ніс свою сувору звістку відповідним адресатам.
Узагалі-то Попередження-Від-Учителів виписували в школі нечасто. Але ж і на великій перерві народ зазвичай розважався чимось простішим, ніж глобальна руйнація тропічної оранжереї.
Мишко Неборак зітхнув, роззирнувся, чи хто, бува, не бачить, увімкнув двигун — і стрибнув із даху.
Реактивний наплічник після недавнього падіння чмихав і підозріло гуркотів, але часу чекати на шкільний бус у Мишка не було. Він мусив за будь-яку ціну випередити свого повуча.
Чесно кажучи, Мишко не знав, що потім робитиме. Повучі завжди потрапляли туди, куди їх послали, — і завершували справу до кінця.
Та хіба в нього лишався вибір? Якщо повуч знайде батька, той щонайменше залишиться без роботи — або й узагалі загине!
Володимир А́рєнєв