Ідучи́ вранці до школи, Чарлі Ба́кет бачив у вітринах крамничок цілі сто́си величе́зних шоколадних плиток. Він міг відчути смак шоколаду єдиний раз на рік, на свій день народження. Уся родина заоща́джувала для цього гроші й дарувала невеличку шоколадну плиточку. І щоразу хлопчик акуратно ховав цю плиточку в спеціальну дерев’яну коробочку й зберігав її, ніби вона була зі щирого золота. Кілька наступних днів не смів до неї навіть торкатися — тільки дивився. Коли ж урешті не витримував, то віддирав із куточка манюсінький шмато́чок паперової обгортки, щоб визирнув манюсінький шматочок шоколаду, а тоді відкушував звідти манюсіньку крихточку — аби тільки відчути цей чудесний солодкий смак, що поволі розтікався по язику. Отак Чарлі примудрявся розтягти́ десятицентову плиточку шоколаду більш як на місяць.
Ще було одне лихо, що мучило Чарлі понад усе. У цьому місті, майже біля самої хатинки, де мешкав Чарлі, стояла величезна шоколадна фабрика! То була найбільша й найвідоміша в цілому світі фабрика! Називалася вона «ВО́НКА», а власником її був містер Вíллі Во́нка. Чарлі прагнув потрапити на фабрику й побачити, що ж там усере́дині.
Про що ти дізнався / дізналася? Чого хотів хлопчик? Чому? Яку проблему буде порушено у творі? Як ти гадаєш, що буде далі?
Вечорами Чарлі заходив у кімнатку до дідусів і бабусь, щоб послухати їхні розповіді й побажати на добраніч.
Усі старенькі мали за дев’яносто років. Чарлі був їхньою єдиною в житті радістю. Якось увечері, коли Чарлі зайшов до дідусів із бабусями, він запитав:
— А чи справді фабрика «Во́нка» найбільша у світі?
— Чи справді? — здивувалися водночас усі четверо. — Аякже! Світ не бачив такого дивовижного, фантастичного, неймовірного виробника шоколаду, як містер Віллі Вонка! Ще недавно на фабриці містера Віллі Вонки працювали тисячі працівників. Аж раптом якогось дня містер Вонка мусив попросити їх усіх піти додому й більше ніколи не вертатися. Усі інші виробники шоколаду стали заздрити, що містер Вонка виробляє такі чудові цукерки, і почали засила́ти шпигунíв, щоб ті повикрадали його таємні рецепти. Шпигуни влаштовувалися на фабрику «Вонка», прикидаючись звичайними працівниками, і вивідували, як робиться те чи те.
— А тоді верта́лися на свої фабрики й усе розповідали? — запитав Чарлі.
— Атож, — підтвердив дідунь Джо, — Містер Віллі Вонка замкнув головну браму й повісив на неї ланцюга. Отак знена́цька величезна шоколадна фабрика завмерла й спорожніла. Але якось рано-вранці з високих фабричних димарів засота́лися тоненькі смужечки білого диму! «Фабрика працює!» — дивувалися люди. — «Чути машини! Вони знову гудуть! А в повітрі пахне шоколадом! Там повно працівників! Але ж ніхто туди не заходив! І ніхто звідти не виходить!» Так фабрика працює вже десять років.
— Дідуню, що ж то за люди там працюють?
— Це найбільша таємниця. Ми знаємо, що вони — малесенькі. Невира́зні тіні, що іноді з’являються за вікнами, належать крихітним людям, не вищим за моє коліно…
Про що ти дізнався / дізналася? Які таємниці приховані на фабриці? Що буде далі?
Саме тут до кімнати зайшов пан Ба́кет, батько Чарлі.
— Чули новину? — вигукнув він і прочитав: «Нарешті фабрику «Вонка» відкриють для кількох щасливців».
Містер Вонка прислав сьогодні таке оголошення:
«Я вирішив дозволити цього року відвідати мою фабрику п’ятьом дітям. П’ять Золотих квитків було надруковано на золотому папері й заховано під звичайнісінькими обгортками п’яти звичайнісіньких шоколадних батончиків, які можуть опини́тися де завгодно — у будь-якій крамничці на будь-якій вуличці в будь-якому місті будь-якої країни світу — на будь-якому прилавку, де продають цукерки «Вонка». Шукайте Золоті квитки! Успіхів вам усім!»
Уже на другий день знайшли перший Золотий квиток. Щасливцем виявився якийсь Авґу́стус Ґлуп. «Я знала, що Авґу́стус знайде Золотого квитка, — сказала його мати журналістам. — Він щодня з’їдає стільки шоколадних цукерок, що було б просто неймовірно, якби він його не знайшов. Їсти — це його пристрасть. Це єдине, що його цікавить».
Потім знайшовся другий Золотий квиток. Цього разу пощастило дівчинці, яку звали Веру́ка Солт.
Її батько пояснив журналістам, як саме було знайдено квиток. «Я почав купувати всі шоколадні батончики «Вонка». Купував їх, мабуть, тисячами. Сотнями тисяч! Тоді вантажив у фурго́ни й відправляв на власну фабрику. Зранку до вечора кожнісінька моя робітниця зривала з батончиків обгортки. І раптом… на четвертий день увечері одна робітниця закричала: «Я знайшла! Золотий квиток!» Вона віддала його, а я побіг додому й віддав його моїй любій Веру́ці».
За Ро́альдом Да́лом
Переклад Віктора Морозова