Жили на Росí чи Славуті славні поляни Житий і Добрина. У них було дві доньки. Перша з’явилася на світ у полі під час весняних робіт, тож нарекли волхви її Поляною, або Полею. А друга народилася тоді, коли Добрина пішла прати до води у долину. Тож дівчину так і назвали Додолою. Була старша така гарна, що навіть старі волхви не могли відвести од неї погляду. Переможець молодецьких змагів, Стриба, багато подвигів учинив на честь красуні й дістав право взяти Полю собі в жони.
Та чарівну Поляну вздрів із небес сам Перун. І розтопилося серце громовержця. Уперше у своєму вічному житті закохався грізний бог блискавки й грому.
— Бути Поляні богинею! — вигукнув громовержець так, що слова його почули всі поляни. І зраділи, що матимуть такого могутнього, всесильного родича, який щедро поливатиме їхню землю дощами, а ще, дивись, вогняними стрілами відганятиме ворогíв.
Убрали Поляну в найкращий одяг, заплели косу до п’ят. Подруги подарували їй розкішний вінок, у який вплели найбарвистіші стрічки.
У золотому осяянні, з пучком вогняних стріл у руці з’явився Перун. Аж раптом Стриба розпачливо скрикнув: «Прощавааай, кохана моя Полю!» Вихопив короткий мисливський меч і встромив собі в серце.
Що сталося? Як розв’язується конфлікт? Чому? Як ти гадаєш, що буде далі?
Жахно скрикнув натовп. Жалібно зойкнула Поля. Спохмурнів Перун.
— Ні, не хочу, щоб на шлюбі моєму замість меду кров лилася. Хай же ти, прегарна Поляно, нікому не дістанешся! — прорік громовержець і змахнув своїми стрілами. Сяйнули блискавки, вдарив страшний грім. У неймовíрному страхові люди припали до землі. А коли підвели голови, то не побачили красуні Полі. Замість неї стояло дивовижне дерево — високе й тонке та струнке, як дівчина.
— То наша Поляна! — закричав хтось, показуючи рукою на дерево.
— То Поля, — відгукнулися інші.
— Що то за дерево? — допитувалися задні.
— Тополя, — відповіли їм.
Так і пристала до дерева назва — тополя, що поширилася по всій землі полянській.
А Перун за мить злітав у Вирій, приніс звідти пригорщу живої води. Бризнув на лице мертвому Стрибі, й ожив юнак.
— Будь моїм побратимом, Стрибо! — сказав Перун. — Адже обоє ми осиротіли без нашої Полі. Чи готовий на це?
— Готовий! — твердо мовив Стриба.
Вони перетворилися на соколів і полетіли до Вирію, де живуть слов’янські боги. Перун зірвав із Прадуба — вічного дерева слов’ян — молодильне яблуко і дав з’їсти Стрибі, який одразу став невмирущим.
Тоді попросив у всемогутнього діда свого Рода міцні крила для побратима й прикріпив їх до ніг Стриби. І благословив Род, аби Стриба став Стрибогом — володарем вітрів.
Відтоді нерозлучні Перун і Стрибог. Стриба щодуху дме, ганяє хмари по світу, а Перун їх розпанахує стрілами, пускаючи життєдайний дощ на землю в потрібному місці.