Джуді Муді не хотіла, щоб закінчувалося літо. Коли вона ходила до школи, їй не подобалося щодня причісуватися, учити правила правопису, не хотілося сидіти поруч із Фрéнком Пéрлом.
— Перший день школи! — проспівала мама. — Уставай і вдягайся.
Джуді Муді натягла на себе ковдру і накрила голову подушкою.
— Джуді? Ти мене чуєш?
— Гр-р-р, — сказала Джуді.
Поснідавши, Джуді побігла на автобус. Коли пізніше вона підходила до свого класу, там стояв її вчитель, пан Тодд, і запрошував усіх зайти.
— Доброго ранку, Джуді!
— Доброго ранку, пане Тодд, — відказала Джуді й тихенько захихотіла. — Чи є у вас дикобраз на ім’я Рóджер?
— Ні, але в нас є черепаха Тáксон. Тобі подобаються черепахи?
Джуді любила черепах. Але вона вчасно спинила себе:
— Ні, я люблю жаб.
— Рóкі, ти сидітимеш біля вікна, а ти, Джуді, — попереду праворуч, — повідомив пан Тодд.
Вгадайте, хто сидів через прохід від неї? Френк Перл! Той самий, з яким так не хотілося сидіти поруч.
Пан Тодд повернувся обличчям до класу. На дошці великими буквами було написано: ВЕЛЕТЕНСЬКА СИРНА ПІЦА.
— Велетенська сирна піца — це на обід? — запитала Джуді.
— Це для словотвору. Слухайте мене! Ми спробуємо почати цей навчальний рік незвично.
— Замість того щоб вставати та розповідати про себе, ви зробите колáж «Про мене». Усе про вас. Ви можете малювати, вирізати картинки чи фотографії та приклеювати речі, які розкажуть класові, що робить вас вами.
Колаж «Про мене»! Це зацікавило Джуді, та вона про це не сказала.
— Я роздам вам список ідей-підказок, які можна розмістити на колажі. Це, зокрема, і сім’я. Я також дам кожному папку, у яку ви складатимете речі, які хочете розмістити на колажі. А потім кожен буде розповідати класу про себе.
На уроках Джуді думала лише про себе, зірку її власного колажу «Про мене». Можливо, цей рік не такий уже й поганий.
— А тепер — час для орфогрáфії.
— Бе, орфогрáфія, — буркнула собі під носа Джуді, згадуючи свій поганий настрій.
— Бе, орфогрáфія, — погодився її друг Френк Перл.
Джуді уважніше подивилася на нього.
— Візьміть аркуш паперу й запишіть п’ять слів, захованих у написі, — ВЕЛЕТЕНСЬКА СИРНА ПІЦА.
Джуді взяла коробку новеньких олівців, розмальованих скаженими мордочками. «Буркотливі олівці — для абсолютно різних настроїв, — було написано на пакунку. — Чи ви коли-небудь бачили олівець, який має такий вигляд, ніби вранці встав не з тієї ноги?»
Чудово! Нові «буркотливі» олівці допомагали їй думати. Вона знайшла слова ЛІКАР, ЛИЦАР, ВАТА, заховані в написі пана Тодда. Та замість них написала: 1. НІ. 2. НІ. 3. НІ. 4. НІ. 5. НІ.
— Ти сьогодні не в гуморі? — запитав пан Тодд.
— Гр-р-р, — відповіла Джуді Муді.
— Це дуже недобре, — сказав пан Тодд. — А я якраз хотів запитати, хто хоче піти до секретарки й забрати піцу. Це сюрприз із нагоди початку нового навчального року.
— Піца? Піца! Справді? — клас збуджено гудів.
— Тож хто сьогодні хоче забрати піцу? — запитав пан Тодд.
— Я! — закричала Джуді.
— Я! Я! Я! Я! Я! — хором кричав увесь клас, махаючи в повітрі руками, як вітряками.
Рокі мовчки підняв руку.
— Рокі, чи не принесеш нам піцу? — спитав пан Тодд.
Коли Рокі повернувся з піцою, клас затих. Усі жували малесенькі квадратики сирної піци та слухали, як пан Тодд читає оповідання про пса, який їв піцу з ковбасою.
Коли він закінчив читати, Джуді запитала:
— Пане Тодд, чи можу я подивитися на ваш маленький столик для піци?
— Добре, ця річ буде твоєю, якщо завтра прийдеш до школи в доброму гуморі. Як думаєш, ти можеш погодитися на цю пропозицію?
— Так, пане Тодд! — вигукнула Джуді. — Так, так, ТАК!