§ 21. Державотворчі процеси в перші роки незалежності

Із Закону УРСР «Про Президента Української РСР» (5 липня 1991 р.)

Стаття 1. Відповідно до Конституції Української РСР Президент Української Радянської Соціалістичної Республіки є найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади…
Стаття 2. Президентом Української РСР може бути громадянин Української РСР не молодший тридцяти п’яти років на день виборів. Одна й та ж особа не може бути Президентом Української РСР більше двох строків підряд…
Стаття 4. Президент Української РСР вступає на посаду з моменту прийняття присяги. При вступі на посаду Президент Української РСР приносить присягу.
Вступає на посаду Президент Української РСР (уже відповідно до Конституції) не пізніше як у тридцятиденний строк після офіційного оголошення результатів виборів, здійснює складання присяги на засіданні Верховної Ради України.
Приведення Президента до присяги здійснює Голова Конституційного Суду.
Стаття 6. Президент Української РСР здійснює свої повноваження, спираючись на Кабінет Міністрів Української РСР, може створювати необхідні управлінські і консультативні структури.

1. Які повноваження мав перший Президент України? 2. Із якою метою було запроваджено цю посаду?

Із Воєнної доктрини України (1993 р.)

Стратегічним завданням України в галузі оборони є захист її державного суверенітету і політичної незалежності, збереження територіальної цілісності та недоторканності кордонів.
Проголошуючи свою воєнну доктрину, яка має оборонний характер, Україна виходить з того, що вона не є потенційним противником жодної конкретної держави.
1. Воєнно-політичні аспекти.
1.1. Воєнно-політичні цілі України та міжнародні пріоритети в галузі забезпечення національної безпеки.
Головною метою воєнної політики України є гарантування національної безпеки України від зовнішньої воєнної загрози, відвернення війни, підтримання міжнародного миру і безпеки.
Україна будує свої відносини з іншими державами на основі принципів рівноправності, взаємоповаги, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи та інших загальновизнаних принципів і норм міжнародного права…
Здійснюючи свій зовнішньополітичний і воєнно-політичний курс згідно з націо­нальними інтересами, Україна:
• не висуває територіальних претензій до інших держав і не визнає жодних територіальних претензій до себе;
• суворо дотримується принципу недоторканності існуючих державних кордонів;
• поважає державний суверенітет та політичну незалежність інших держав…

Спираючись на документ, охарактеризуйте основні принципи воєнної доктрини України.

Як відбувався процес формування системи місцевих органів влади України?

Формування місцевого самоврядування в Україні почалося в 1990 р. після проведення виборів депутатів Верховної Ради УРСР і місцевих Рад народних депутатів, прийняття Декларації про державний суверенітет України та Закону «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування» 7 грудня 1990 р. 
Відповідно до ухвалених законів місцеві ради всіх територіальних рівнів, які на той час входили до єдиної системи органів державної влади, мали увійти до органів місцевого самоврядування, а отже, і перейти до демократичної децентралізованої системи управління, базуючись на визнанні місцевого та регіо­нального самоврядування. Закон 1990 р. скасовував підпорядкування за вертикаллю в системі місцевих рад.
Наступним кроком стало прийняття 26 березня 1992 р. нової редакції Закону. Згідно з ним місцеве самоврядування функціонувало лише на первинному рівні (села, селища, міста), на районному та обласному рівнях відповідні Ради народних депутатів позбавлялися власних виконавчих органів і мали суто представницький характер, а частину повноважень від обласних і районних Рад передавали Представникам Президента, інститут яких було введено Законом України «Про Представника Президента України» від 5 березня 1992 р. Представники Президента України очолювали місцеві державні адміністрації відповідно в областях, містах Києві, Севастополі, районах, районах міст Києва й Севастополя. Законом на них покладалося здійснення державної виконавчої влади та контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування.
Однак запровадження інституту Представника Президента не вирішило проблеми будування дієвої вертикалі виконавчої влади.
Нова редакція Закону України «Про формування місцевих органів влади й самоврядування» від 28 червня 1994 р. знову спробувала поєднати повноваження органів самоврядування і місцевих органів виконавчої влади. Проте вже 8 червня 1995 р. конституційним договором «Про основні засади організації та функціонування державної влади місцевого самоврядування в Україні на період прийняття нової Конституції України», підписаним між Верховною Радою України та Президентом функції місцевої виконавчої влади й місцевого самоврядування знову було розділено. Договором запроваджувався лише один первинний рівень місцевого самоврядування (село, селище, місто), а в областях, містах Києві й Севастополі, районах відповідні ради були представницькими органами з обмеженими самоврядними повноваженнями. Обласні та районні ради знову позбавлялися своїх виконавчих органів, а посади голови обласної, районної ради і голови відповідної держадміністрації були поєднані в одній особі, яка обиралася населенням саме як голова ради.
Отже, підписання конституційного договору можна назвати спробою відновити вертикаль державної виконавчої влади та посилити керованість місцевого самоврядування з боку центральних органів влади.
Із прийняттям Конституції України 1996 р. місцеве самоврядування набуло конституційного статусу та стало однією з основ конституційного ладу України. Статтею 7 Конституція України визнає і гарантує місцеве самоврядування. Окремий розділ XI Основного Закону присвячено питанням організації місцевого самоврядування України. Також 21 травня 1997 р. було прийнято новий Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні». Важливого значення для становлення та розвитку місцевого самоврядування в Україні набуло підписання від імені України 6 листопада 1996 р. в місті Страсбург Європейської хартії місцевого самоврядування, яка була ратифікована Верховною Радою України 15 липня 1997 р., а отже, стала частиною національного законодавства України.
Ухвалення чинної Конституції України, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ратифікація Європейської хартії місцевого самоврядування відкрило новий етап у становленні місцевого самоврядування України та заклало основи запровадження демократичної моделі місцевого самоврядування, зумовило визнання прав територіальних громад на здійснення самоврядування тощо.
Місцеве самоврядування України стало для нашої держави політико-правовим інститутом, у межах якого здійснюється управління місцевими справами через органи місцевого самоврядування, через самоорганізацію місцевого населення за згодою й головне за підтримки держави.