§ 3. Внутрішньополітична та економічна ситуація в УРСР

Український історик другої половини ХХ — початку ХХІ ст. Володимир Сергійчук про працю німецьких військовополонених

Згідно з постановою державного комітету оборони СРСР від 4 червня 1945 р., на територію України виділялося 494 520 німецьких військовополонених. Багато об’єктів в Україні, які ­сьогодні відомі, відбудовувалися або будувалися заново саме їхніми зусиллями. Не секрет, що Хрещатик відбудовувався завдяки їм.
Відомий на весь світ ракетний завод у Дніпропетровську, який випускав у Радянському Союзі ракети, споруджували німецькі військовополонені.

Яким був внесок полонених у відбудову УРСР?

Складна ситуація у період відбудови виникла на Кримському півострові. Російська РФСР, у складі якої він перебував, своєю політикою не сприяла розвитку півострова.
Після депортації звідти німецького. кримськотатарського населення тоталітарною імперією та через воєнні дії населення півострова зменшилося вдвічі й становило близько 500 тис. осіб. Переселенці до Криму з глибинних російських областей переважно не змогли пристосуватися до господарювання в гірських і степових умовах.
Посівні площі на півострові порівняно з довоєнним періодом скоротилися з 987 до 881 тис. га. Площа вирощування озимої пшениці зменшилася вдвічі, а її врожайність — майже в три рази. Планові обсяги державної закупівлі всіх видів сільськогосподарської продукції із року в рік не виконувалися. Вкрай занепали традиційні для Криму садівництво, виноградарство й овочівництво.
Проте, коли в 1952 р. до одного з кримських колгоспів привезли 86 сімей українських селян із Чернігівщини, ситуація там дещо покращилася.

Повсякденне життя населення України в повоєнні часи

Повоєнні роки стали важким періодом для української спільноти. Масштаби руйнувань були величезними. При цьому за вказівками з Моск­ви в першу чергу відбудовувалися промислові підприємства, а люди в цей час продовжували жити в бараках, землянках, кімнатах комунальних квартир тощо.

Умови життя населення залежали від його соціального і професійного статусу. До 1947 р. існували продовольчі картки. Норми харчових продуктів, що відпускалися за ними, для компартійних працівників, військових, службовців та інших категорій населення суттєво відрізнялися. Значна кількість українських родин у цей час забезпечувалася харчами за продуктовими картками. На базарах речі обмінювали на продукти або їздили із цією метою на село. Набули поширення жебракування й крадіжки.

В одязі українського населення повоєнної доби, як і інших регіонів СРСР переважали кольори старої військової форми колишніх фронтовиків або перешитий з неї одяг. Найпоширенішим взуттям як чоловіків, так і жінок стали кирзові чоботи, а одягом у холодний період — ватник. Жіноцтво за відсутності тканин шило сукні з парашутів, штор, брезенту тощо.

У тоталітарному суспільстві з панівною «єдино правильною» ідеологією та імперськими порядками українці пристосовувалися виживати, застосовуючи так звану «культуру мовчання». Критикувати владу в публічних місцях не можна було, інші могли донести на це в органи державної безпеки. Тоді людина могла бути засуджена до виправних таборів за «антирадянську діяльність» як ворог народу. Усі розмови відбувалися «на кухні», і то досить обережно, щоб не підслухали сусіди. З усіх тогочасних засобів масової інформації (радіо, газети, наочна агітація, збори) людину невпинно «обробляли» комуністичною пропагандою. Мати іншу точку зору було вкрай небезпечним. Тому люди, пристосовуючись до влади, сприймали її ідеали або просто мовчали.

Якими були характерні риси тогочасного українського повсякдення?

Радянський ватник та кирзові чоботи

За додатковими джерелами з’ясуйте, які ще предмети були характерні для повсякденного життя тогочасної радянської людини.

Зі скарги колгоспників села Попелюхи Вінницької області на нестерпні умови праці й голод (5 червня 1946 р.)

...Важко нам, обірвані ми всі, голі й босі, брудні й голодні, на людей не схожі, гірше худоби живемо, ніколи нам не було важко, як у цю хвилину, люди наші з голоду мруть, діти від недоїдання й хвороб стають каліками. Харчуємося ми лободою, корою, а в кого є гроші, то їдуть у місто й купують хліб у комерційних магазинах, але й за хлібом іти далеко — 140—160 км, а в нас ніхто не продає. Із колгоспу ми нічого не одержали, і не має надії — усе згоріло, а ярові дуже слабкі, і як виконаємо план, то всі подохнемо...

...Живуть зараз добре тільки хитруни, спекулянти, шахраї, злодії, а їх багато, а простій людині не домогтися правди, усі на неї кричать і не вірять.
За зведеннями наш район найбільш відсталий в області, надій жодних, усі ми вбиті горем, зі злиднів нам не вийти.

...У нас сил уже не вистачає, а з області ніхто нас не чує. Із кожним роком усе гірше й гірше — колгоспу однаково. Як не працюй, а гарантії немає, що одержиш. У селі дуже сумно, тепер ніхто вже ні свят, ні весіль не справляє, усі зубожілі й нікого це не цікавить, молодь наша ходить у ганчірках, і їм не до веселощів, а комсомольці й партійці мовчать. У газетах пишуть, що все добре, а де це добре, а в нас усе погано. ... І базару немає, і церкву спалили, і лазня не працює. Наші родичі з Піщанки говорять, що Піщанка стала гіршою, ніж село.

Люди всі змінилися — худі, чорні, злі, говорять, що правди немає, але правда повинна бути...

Працюємо в парах. Обговоріть і визначте, які суспільно-політичні та економічні процеси відбиває цей текст. Що найбільше вас вразило?

Від обов’язкової репатріації радянським керівництвом було звільнено дві категорії осіб, які до 22 червня 1941 р. були підданими СРСР:
1) бессарабці й буковинці, які оформили румунське громадянство (понад 4 тис. осіб);
2) жінки, що одружилися з іноземцями й мали від них дітей (на початку 1950‑х рр. налічувалося майже 30 тис. осіб).