§ 20. Проголошення Україною незалежності

Наміри реформувати СРСР змусили переконаних комуністів до дій. 19 серпня 1991 р. вони здійснили спробу державного перевороту. Блокувавши і позбавивши зв’язку М. Горбачова на його кримській дачі у Форосі, група вищих посадовців оголосила про створення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС, рос. ГКЧП), до якого увійшли вісім осіб.
ДКНС заявив про свій намір «відновити в країні порядок» і не допустити розпаду СРСР. У зв’язку із цим було призупинено діяльність політичних партій, громадських організацій та масових рухів, заборонено проведення мітингів, демонстрацій, страйків. Було встановлено контроль над засобами масової інформації, у деяких регіонах Радянського Союзу на шість місяців запроваджувався надзвичайний стан. Для підтвердження своїх намірів на вулиці Москви було виведено підрозділи радянської армії.
Змовники одразу зіткнулися з протидією керівництва РРФСР на чолі з президентом Росії Борисом Єльциним. На захист демократії виступили десятки тисяч жителів Москви, а також деяких інших міст СРСР. Серед захисників Білого дому в Москві були й представники України під синьо-жовтим прапором. Рішучі дії Б. Єльцина підтримала більшість урядів країн світу. До того ж армія відмовилася стріляти в народ.
Події серпня виявили реальні, а не декларативні позиції і наміри всіх політичних сил і державних органів в Україні.
Генерал В. Варенников, якого заколотники відправили в Україну, заявив, що в разі непідтримки рішень ДКНС, проведення страйків та акцій непокори будуть застосовані війська.
Заручившись підтримкою першого секретаря КПУ С. Гуренка, він намагався схилити Л. Кравчука до визнання ДКНС. Однак спроби виявилися марними. Л. Кравчук заявив, що будь-які зміни мають відбуватися на основі закону, і підстав для введення в республіці надзвичайного стану немає. Тим самим він не визнав правочинними розпорядження ДКНС на території України.
Також військові та міліція на території України в своїй більшості не підтримали заколотників. Союз офіцерів України запропонував організувати загони добровольців для захисту українського парламенту, а також закликав військових — громадян України не виконувати розпорядження ДКНС. Представники Народного руху України та новоутворених демократичних партій виступили з пропозицією засудити заколот спеціальним рішенням Верховної Ради УРСР, закликали до організації загального страйку.
Тим часом у ніч проти 21 серпня 1991 р. залучені ДКНС війська готувалися здійснити штурм Білого дому в Москві. Під час хаотичного маневрування бойової техніки вулицями міста загинуло троє осіб. Спецпідрозділи, які мали завершувати операцію, відмовилися її виконувати. Заколот провалився.

Акт проголошення незалежності України спочатку мав називатися універсалом, проте назву змінили, щоб комуністична більшість не відмовилася голосувати через натяк на часи Центральної Ради М. Грушевського. Із цієї самої причини з проєкту Л. Лук’яненка вилучили формулювання «відновлює державність» і замінили на «проголошує незалежність». «Ми хоча й проголосили незалежність у 1991-му, але серйозно впливати на процеси не могли», — згадував Л. Лук’яненко, вказуючи, що тоді при владі залишилися ті самі комуністи.

Наприкінці серпня ― на початку вересня 1991 р. на позачергових засіданнях Меджліс привітав проголошення незалежності України та подав звернення до Верховної Ради України із закликом визнати Меджліс вищим і єдиним представницьким органом кримських татар, без участі якого не можуть вирішуватися питання Криму. Однак тоді керівництво України відповідного рішення не прийняло.

Сучасний український історик Сергій Плохій про роль України в розпаді СРСР

Мені було цікаво знайти в американських архівах не одне, а кілька підтверджень щодо тодішньої позиції Б. Єльцина. Не менш цікаво було зрозуміти, чому Росії стало не цікаво грати в гру під назвою Радянський Союз і чому референдум про незалежність України означав саме його розвал. Борис Єльцин пояснив Дж. Бушу, що Росія без України не підпише оновлений договір.
Дж. Буш спитав, чому. Б. Єльцин відповів, що без слов’янської України більшість у цьому Союзі складатимуть ісламські республіки.
Йшлося, звичайно, не лише про якісь культурні та геополітичні речі, а також про те, що на Заході називається the bording of the empire, тобто ціна утримання імперії. Росія не готова була без підтримки України утримувати економічно та геополітично інші республіки. Я переконаний, що цей аргумент не був єдиним, але він добре вписується в те, що відбувалося в регіоні та світі в той час. Це ісламський фактор і його роль у розвалі Союзу.
Українська незалежність, яку ми отримали, — це продукт компромісу… Незалежність, яку вдалося вибороти завдяки бюлетеням, демократію, яку вдалося отримати наприкінці 1980-х рр., треба навчитись захищати, якщо ми хочемо і надалі бути Незалежними.

1. На якій ролі України в розвалі СРСР наголошував увагу історик С. Плохій? 2. Якою була роль референдуму 1 грудня 1991 р. у розвалі СРСР?