§ 6. УРСР на початку десталінізації

Указ Президії Верховної Ради СРСР про включення Кримської області до складу УРСР (19 лютого 1954 р.)

Ураховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв’язки між Кримською областю і Українською РСР, Президія Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік постановляє: Затвердити спільне подання Президії Верховної Ради РРФСР і Президії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської області зі складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Висловіть аргументовану думку щодо наведених причин передання Кримської області УРСР

З інтерв’ю С. Бандери німецькому радіо, Кельн (9 грудня 1954 р.)

ГОППЕ: Що ви думаєте, пане Бандеро, про підпорядкування після 1945 р. адміністрації Української Соціялістичної Совєтської Республіки півострова Криму, про цьогорічні демонстративні святкування влучення України в російську імперію з нагоди трьохсотліття Переяславського договору, про висунення на видатні державні пости вірних Москві комуністів з українськими прізвищами і про все, що сьогодні московська тактика виявляє супроти України?

БАНДЕРА: Москва пробує тим способом викликати в українців переконання, що Україна і український народ могли б мати в рамках СССР найкращі можливості розвитку, можливості задовольнити свої національно-політичні аспірації і стати навіть пануючою нацією. Цей останній висунений момент особливо сильно підкреслюється совєтською пропагандою, кажучи, що «великий російський народ» хоче ділити свою панівну гегемонію з «великим українським братнім народом». За цією спробою ховається московське намагання прив’язати Україну до совєтського імперіалізму і спонукати її вкупі з росіянами його поширювати, обороняти та від його долі узалежнити і долю України.
Підступні плани росіян супроти України виявляються в переселеннях української людности, передусім молоді, до слабо заселених областей совєтської Азії, що останнім часом стало загально відомим. Це переселення провадиться під претекстом заселення цілини та перетворення її на врожайні землі. Уся ця акція робиться ніби на добровільній базі. Проте насправді тією новою формою примусового виселення народів у першу чергу реалізується совєтську національну політику. Господарські плани при цьому відсунені на задні плани. З допомогою цих заходів совєти намагаються зменшити кількісно українську молодь і послабити людностевий потенціял України.
Переселенці в нових областях повинні грати ролю колонізаторів, які, з одного боку, повністю здані на ласку совєтського режиму і мусять здійснювати його колонізаторську політику, а з другого боку — мають стягнути на себе ненависть місцевої людности. Ця політика має на меті послабити національну сукупність і силу спротиву так само в Україні, як і в кольонізованих країнах, і посіяти між поневоленими Москвою народами, а в першу чергу українцями і туркестанцями народню ненависть.
Большевицька Росія не осягне, однак, своєї мети. Це все обернеться проти Росії. Так само, як сибірські концентраційні табори і примусові виселення не будуть спроможні зламати дух українців і ненависть проти большевизму і російського імперіалізму. Не зможуть вони також вплинути на глибоку дружбу між поневоленими Москвою народами.
У серцях українців немає почуття ненависти проти союзних народів. Навпаки, вони бажають дружнього поєднання і спільної боротьби всіх народів проти поневолювача, проти московського більшовизму.

1. Яку оцінку дає лідер ОУН С. Бандера радянській політиці щодо України? 2. Чи справедливою є така оцінка С. Бандери?

Із Відкритого листа до відділу прав людини ООН і всього культурного світу від в’язнів-табірників СРСР (30 вересня 1955 р.)

Нас загнано в табори, засуджено строгими вироками на 10—25 років не за бандитизм, як це вони (більшовики) пояснюють перед світом, не за підпал, убивства і зраду, а лише за те, що ми, як і кожен волелюбний народ, домагаємося свого законного права на своїй землі… Тому в нас виникає питання: чи знає культурний світ про умови, у яких перебуваємо не лише ми — в’язні, але й весь наш народ? Чи знає культурний світ, що нас після відбуття вироку насильно засилають на так звані «цілинні землі» в Казахстан, Краснодарський край, на далеку Північ, горланячи, що туди їдуть добровольці і комсомольці? Чи може уявити культурний світ Українську державу без українського уряду, без української армії, без українського народу? …
Чому на наших землях дислокуються військові частини, утворені з росіян та інших національностей, яким інтереси українського народу якщо не суто ворожі, то чужі? Якщо ми зрадники своєї Батьківщини і справедливо покарані, чому нас судили «народні» чи «військові» суди, склад яких далеко не український? Чому нами освоюються недоступні дикі землі чи ліси в той час, коли наших рук так потребує наша Батьківщина? Чи знає культурний світ, що на масових табірних цвинтарищах будуються нові табори, міста, копаються канали, робляться спортивні майданчики, щоб затерти сліди цих злочинів? …
Чи відомо про масові розстріли в’язнів (у Воркуті на шахті Н.29 розстрілювали під керівництвом і за участі генерального прокурора Руденка), які домагалися лише прав політв’язнів?

1. Які факти наведені у джерелі? 2. Які висновки можна зробити про те, за що боролися українські політичні в’язні?