Хрестоматія Модуль 4.3

Протягом багатьох століть люди були твердо переконані в існуванні духів, нечистої сили — невидимих істот, які населяли оточуючий світ. Вони олюднювали всю природу, персоніфікували всі її об'єкти. На них переносились людські якості, їм приписувались людські почуття, навіть людська подоба. У слов'янській народів сьогодні можна нарахувати багато сотень таких персонажів — духів, представників нечистої сили, посередників між людьми та нечистю. Давайте познайомимося з міфічними персонажами, добрими і недобрими духами, які, за уявленнями наших пращурів, жили в хаті і на подвір'ї, в лісі полі, у річках та озерах, допомагаючи або шкодячи людям.

Балада Ґете «Вільшаний король» (1782 р.) вважається перлиною світової літератури. Їй притаманна емоційна напруга і якась незбагненна таємнича сила. Ґете писав її тоді, коли європейці зацікавилися усною народною творчістю. Германці здавна мешкали в дрімучих хащах і щиро вірили в духів, які нібито жили у кожному дереві та кущі. Тож, може, загадковий вільшаний король і є одним із таких духів? Адже Ґете, як і брати Грімм, збирав німецький фольклор.

Є також версія, що на створення «Вільшаного короля» поета надихнули старонорвезька балада «Танець ельфів» і данська народна пісня «Дочка короля ельфів». Данське слово eller (ельф) дуже схоже на німецьке erl (вільха). Тож король ельфів «перетворився» на вільшаного короля. Давні германці, поклоняючись лісовим духам: ельфам, лісовикам, – водночас і боялися їх. Тож у баладі зіткнення синового (міфічно-фантастичного) і батькового (тверезо-реалістичного) поглядів на світ призводить до трагедії. У клубах вранішнього туману (яким його бачив батько) дитина вгледіла хвостатого пана, страшного вільшаного короля. Хто має рацію – батько чи син? Мабуть, кожен свою. Але, судячи з фіналу балади, світ уяви, фантазії набагато сильніший за прагматичне реалістичне світосприйняття…

Цю баладу Ґете поклав на музику видатний австрійський композитор Франц Шуберт, і його пісня набула широкого визнання. «Вільшаний король» неодноразово перекладався українською мовою. Найвідомішими є переклади Пантелеймона Куліша, Бориса Грінченка і Максима Рильського.

(Юрій Ковбасенко)

… твори поета були відомі в Україні ще за його життя. Про це довідуємося з бібліографічного дослідження В. Дорошенка “Гете в українських перекладах, переспівах та наслідуваннях”, що вийшло друком у 1932 році. Перший перекладений українською мовою твір Гете “Рибалка” був опублікований у Харкові у 1827 році. Автор перекладу – класик української літератури П. Гулак-Артемовський.

Другий твір поета, перекладений українською мовою, - це балада “Лісовий король”. Її було надруковано окремим виданням у Львові в 1838 році. Автором перекладу був український мовознавець і релігійний діяч Й. Левицький. 
Серед перекладачів поезій Гете, окрім П. Гулака-Артемовського, знаходимо інші імена, у тому числі відомих українських письменників, літературознавців – Ю. Федьковича, М. Старицького, І. Франка, Х. Алчевської, М. Рудницького, І. Гузар та ін.

Особливе значення для поширення творів Гете в Україні мала літературна діяльність Івана Франка, який перекладав різножанрові твори німецького поета. Питання перекладу Франком творів Гете досліджено в праці Л. Рудницького “Іван Франко і німецька література”, виданій у 1974 році у Мюнхені. Іван Франко глибоко відчув, пережив і якісно передав думки та почуття великого німецького поета. Цьому сприяло також те, що Франко досконало знав німецьку мову, був духовно і поетично близьким Гете, хоча жив в іншій країні і в інший час. Важливо, що обох їх об’єднувало прагнення реалізувати у своєму житті та творчості загальнолюдські гуманістичні ідеали. Варто наголосити, що Франко не лише перекладав твори Гете, а й аналізував його творчість у численних літературознавчих статтях та літературно-критичних нарисах. Це, очевидно, не випадково, адже для Франка Гете був одним із найбільших європейських поетів, велетнем світової культури.

Можна констатувати, що Гете і сьогодні здійснює свій благородний вплив на Україну, де його творчість одержала визнання і високу оцінку. Твори Гете німецькою і українською мовами вивчають учні та студенти, досліджують вчені, перекладають кваліфіковані перекладачі. Гете і Україна, Гете і розвиток української літератури і культури, Гете і просвіта – ці та інші питання потребують подальшого вивчення. Цікаві факти, думки і висновки щодо цієї проблематики містить стаття І.Лімборського, опублікована у часописі “Всесвіт”. Автор досліджує зв’язки Гете у рамках загальноєвропейських просвітницьких процесів першої половии XIX ст. Йдеться, зокрема, про значні зусилля Гете щодо відкриття Харківського університету. Гете інтенсивно обговорював це питання у листах до графа Потоцького, допомагав університету у доборі викладачів. У 1827 році Гете був обраний почесним членом Вченої ради Харківського університету.

Твори Гете, його надзвичайне художнє обдарування, його ідеї впливали на літературно- художній процес в Україні вже у XIX ст.; у другій половині XX ст. вони приваблювали багатьох українських перекладачів – М. Рильського, М. Бажана, Г. Кочура, М. Лукаша, Д. Павличка, В. Стуса та багатьох інших. Вони, очевидно, приваблюватимуть увагу читачів, перекладачів, поетів і дослідників у новому XXI ст.

(Катерина Кусько)

Русалки — водяні богині, які живуть на дні водоймищ. Душі вони не мають, а тільки серце. Мавки — то їхні подруги. Коли золотоликий Сонце—Дажбог іде на спочинок, заступає його Хоре, який останній промінь сонця віддзеркалює в місяці, і тоді на землю приходить ніч.

Для русалок місяць — то сонце їхнє, і коли він світить та з’являються перші зорі, виходять вони тихої ясної ночі з своїх кришталевих теремів, у яких живуть на дні річок та озер, на шовкові береги і співають чарівні пісні. Русалки — напрочуд ніжні й сумні дівчата, одягнені в довгі аж до п’ят білі сорочки або зовсім голі, у зелених віночках із осоки чи галузок, з довгим розпущеним волоссям до самих колін. Найбільш багато їх ясної місячної ночі на Святій неділі в так званий «Сухий четвер» — тоді русалки трохи просихають, а то їм усе мокро. У Зелений четвер, щоб не розсердити русалок, жінки не працюють ні в полі, ні в городі. Якщо треба принести води, то до криниці вкидають полин.

На перший погляд русалки такі радісні, безтурботні, що й не сказати, а насправді доля їх дуже сумна. Саме на Русальний Великдень, коли цвіте жито, наші прародителі поминали своїх предків, а щоб із цвітом не стало чогось лихого, то прохали русалок захисту, приносячи їм жертви. Вони особливо люблять, коли дівчина таємно від усіх сплете віночок і кине його русалці, яка тоді виконає будь—яке її бажання. Вони невгамовні та баламутні, сміливо виходять з води і — гайда гуляти по полях і лісах, луках і долинах. Тоді лише нічне Боже Око та зірки бачать, як вони вигойдуються на гілках верболозів, бігають, неначе вітер, у шовковій траві та зеленім житі, регочуть та кричать.

Русалки — це богині земної води, неназвані маленькі дівчатка, мертвонароджені чи приспані матерями. Існує повір’я: хто вмирає або народжується на Русальному тижні, той стає. русалкою. Після семи років померлі дітки стають чарівницями, як і їхні сестри польові русалки, яких називають Мавками. Такі дівчатка дуже гарні з лиця, тіло в них блакитне і синє, з зеленими або чорними очима. Побачивши перехожого, зразу перемінюються у дорослих дівчат. Часом показуються людям не лише голими, а і в дівочому одязі, у вишиваній сорочці та червоному намисті. Коли трапиться комусь зустрітися з русалкою, то не слід тікати, — все одно дожене. Та зустріти красуню може лише щаслива людина, і не варто комусь розповідати про зустріч, бо тоді може статися лихо. Особливо полюють русалки на гарних парубків. Заманюють їх чудовими піснями, а спіймавши — лоскочуть попід руки; залоскотавши де смерті, тягнуть до себе у воду. Там при місячному сяйві бешкетують знову, як малі дівчатка, плещуть у долоні, розчісують свої довгі коси, плавають, бризкаються, сідають на млинові колеса, пірнають в осяйне кружево води з криком — «ку-ку»; запутують сітки рибалкам, псують греблі, — і вибігають на берег, скачуть одна проти другої, приспівуючи:

Не мий ноги об ногу,
Не сій муки на діжу.
Ух, ух, солом’яний дух, дух!
Мене мати уродила,
Нехрещене положила.

Земна русалка — це дівчина—красуня, котру дівчата обирають з—поміж себе. її голе молоде тіло прикрашають духмяними квітами з пахучим зіллям. Потім, узявшись за руки, водять кругом неї хороводи. Молодиці й чоловіки теж у цю пору збираються гуртом по хатах, обідають, п’ють міцні напої, справляють проводи русалок.

Русалії — свято веселе, супроводжується музикою та танцями, іграми та перерядженнями. Коли до хати вносять зілля, то це означає запросити русалок, бо вони живуть у травах і квітах. У перший день запросин дівчата «виводили із села» русалок у поле, де готували обід—тризну, заквітчували себе вінками і, взявшись за руки, йшли, співаючи:

Ой проведу я русалочку до броду,
А сама вернуся додому.
Ідіть, русалоньї й, ідіте,
Та нашого житечка не ломіте,
Бо наше житечко в колосочку,
А наші дівоньки у віночку.

Після русалій дівчата кидали віночки на город — на врожай та добробут.

Русалки — то душі померлих предків, які виходять з води на землю, щоб цвітом бралися посіви, щоб жита родили, бо де русалки танцюють, там врожай кращий. Вони про це добре знають, а тому від людей вимагають шанобливого ставлення до себе, бо можуть бути добрими і злими. Під час Зелених свят поминають утоплених дівчат. Утоплениці — це русалки з довгими зеленими косами, з яких безперестанку струменить вода.

До тих матерів, які не пом’янули своє дитя в річницю смерті, русалка буває мстива, бо так їй на тім світі темно, так плаче—нарікає вона на свою неньку, що та її не вберегла. Вшановуючи русалок, приносили жертви їм як берегиням річок та озер. Так і нині люди поважають воду, ставляться до неї як до святої, бо вода, як і вогонь, — то ніби два ангели, що повинні бути завжди в хаті. Тому люди і приходять до води молитися, світять свічки над криницями, вшановуючи водяних духів. Велику силу має вода на землі!

Русальний тиждень

На Русальному, або як ще кажуть Клечальному тижні, русалки люблять залазити на дерева і просять у дівчат полотна, рушників, хусток, сорочок, а потім уночі забирають їх з дерев. Нитки — то для них найкращий дарунок, бо їхнє улюблене заняття у кришталевих палатах — шити і прясти. Часом вони навіть крадуть прядиво по селах.

Русалки дуже гарні, веселі та співучі, але і небезпечні. Щоб вберегтися від водяних красунь, дівчата та жінки носять при собі любисток, полин, м’яту і часник. Коли раптом русалка кинеться на дівчину і запитає в неї: «Що твоя мати варила?», то треба сміливо відповідати: «Борщ із полином!» Бо коли чує від неї «Борщ та кашу», то їй тільки цього й треба: засміється — «Ступай у нашу!» — скаже — й залоскоче бідну дівчину, затягне до свого ставка. Щоб русалка не залізла вночі у вікно до хати або навіть якщо вже лізе — скоріш треба покласти на підвіконня полин з часником. Як почує їх запах, вона залається і втече прожогом від хати.

Десятий день Зелених свят русалки виходять з води, щоб стежити, чи ніхто не працює. Цього дня господарі на межах своїх нив кладуть для них і для польових русалок жертовний хліб, а самі варять просто неба різні страви і пригощають одне одного, а господині збризкують молоком той шлях, по якому корови йдуть на пасовисько.

Купальської ночі іменні русалки розкладають вогонь біля річок і скачуть через нього, а безіменні русалки посипають собі голови попелом, щоб росло волосся, а тоді скачуть знову у воду. Хто знайде в цю чарівну ніч іскру, яку загубила русалка, або ненароком наступить на неї і вона вчепиться, то матиме великий клопіт. Русалка аж до весняного грому буде з’являтися до того чоловіка і стрибатиме під вікном вигукуючи: — Віддай моє!

(Войтович Валерій Миколайович Міфи та легенди давньої України)

За народними повір’ями на русалок перетворювалися наречені, які померли або втопилися. Вони ставали дочками або дружинами водяника. Улюблені місця русалок — стоячі води, неглибокі водойми або річки з повільною течією. Русалки з’являються у теплі місяці року — у періоди від молодого місяця.

Русалки дуже гарні з лиця, тіло в них блакитне чи синє, зелені або чорні довгі пухнасті вії, а очі чорні або зелені і дуже блискучі. Пальці на ногах з’єднані перетинкою, як у гусей (якщо русалки спішно кидаються у воду, то на березі можна побачити їхні сліди, які довго не може розмити вода, а звичайно перед тим, як покинути берег, вони ретельно загладжують пісок). їх довге зелене або чорне волосся завжди розпущене і сягає колін.

Вдягнені русалки у довгі білі тонкі сорочки або ж голі. Душі русалки не мають, а мають лише серце. Місяць — то їхнє сонце. У пору зелених свят, коли квітує жито, більшість русалок виходить з води. Ось тоді русалки гойдаються на гілках дерев, розчісують своє волосся гребінцем, водять танки, улаштовують гуляння і кричать, як кішки. Русалки полюють за гарними хлопцями, заманюють їх чарівними піснями або дають про себе знати лясками у долоні, спіймавши, лоскочуть попід руки, а залоскотавши до смерті, тягнуть у воду.

Вважалося: якщо в русалки є гребінь, то вона може затопити будь-яку місцевість, розчісуючи своє хвилясте волосся, однак коли її коси висохнуть, вона відразу помирає. Ось чому русалки бояться далеко відходити від берега, не захопивши із собою гребеня. Побачити русалку може тільки щаслива людина, але якщо вона про це комусь розповісгь, з нею станеться велике лихо. Спроби людей побачити русалок та їх старшу або старшого водяного діда можуть закінчитися трагічно.

Русалки здебільшого — істоти незлобливі, і лоскочуть із пустотливості. При зустрічах із дівчатами русалки загадують їм загадки і, якщо не отримують правильної відповіді, забирають бідолашних із собою. До наших днів дійшли перекази про парубка, наречена якого померла і стала русалкою. Він дуже сумував і хотів, щоб вона повернулася, тому пішов на молодий місяць у поле і ліг біля межі, за яку русалки не забігають. Бачить: посеред ночі біжать русалки і його дівчина — з краю. Схопив він її за руку, а вона йому і каже: — Хоч і спіймав, хоч не відпускаєш, а все одно разом не будемо. І тієї ж миті кудись зникла. Адже, що скаже русалка у таку мить, так і станеться.

Джерело: proridne