Хрестоматія Модуль 4.1

У граматичній системі української мови займенник посідає дискусійне і суперечливе місце, зумовлене його особливою лінгвістичною природою, що виявляється у співвіднесеності деяких груп займенників з іменниками, прикметниками, числівниками; строкатістю та неоднорідністю формально-граматичних особливостей і категорій; неоднозначним витлумаченням частиномовного статусу. Це справді проблемне питання, на яке свого часу вказував ще Е. Бенвеніст: «Проблема займенника – це проблема мови взагалі».

<…>
У сучасній українській граматичній традиції існують два кардинально протилежні підходи до вивчення займенника. З одного боку, традиційне витлумачення статусу займенника як частини мови, відповідно до якого займенник ‒ самостійна частина мови, що становить особливий клас слів, позбавлений конкретного матеріального змісту; окрема частина мови, що як еквівалент іменника, прикметника і числівника дає найзагальніше уявлення про предметність, ознаку й кількість; іменний клас слів, що співвідноситься з іменниками, прикметниками, числівниками і має ті самі граматичні категорії роду, числа та відмінка (С. Смаль-Стоцький, Ф. Ґартнер, В. Сімович, Є. Тимченко, О. Курило, Ю. Шевельов; І. Матвіяс, Б. Кулик, М. Леонова, М. Плющ, О. Пономарів, В. Горпинич та ін.)

<…>
З іншого боку, нетрадиційний підхід, відповідно до якого займенники не формують окремої частини мови. Це лише займенникові слова, що слугують підкласами іменника, прикметника, числівника або прислівника. Саме про займенникові слова йдеться у «Граматиці української мови» О. Безпояско, К. Городенської та В. Русанівського (1993); у праці І. Вихованця «Частини мови в семантико-граматичному аспекті» (1988), в академічній граматиці української мови «Теоретична морфологія української мови» І. Вихованця та К. Городенської (2004), у «Граматиці сучасної української літературної мови: Морфологія» (2017) за редакцією К. Городенської. Займенникові слова, на переконання дослідників, не становлять окремішнього частиномовного класу, хоч і мають певну специфіку. Семантично вони перебувають у колі категорійних значень предметності (займенникові іменники), ознаки предмета (займенникові прикметники), кількості (займенникові числівники), ознаки ознаки (займенникові прислівники).

<…>
Нам імпонує думка М. Жовтобрюха, який постулює твердження про те, що займенники суттєво відрізняються від іменників, прикметників, числівників та прислівників, з якими вони співвідносні. Їм властиве найзагальніше значення, вони «ніколи не виступають як назви субʼєкта, обʼєкта, якості, кількості, а виконують у мові лише вказівну функцію, отже, їхнє значення узагальнено-вказівне».

<…>
Традиційний контекст представлений у закладах загальної середньої освіти. Діти початкових класів у 2 і 3 класах вчаться добирати займенники (без уживання термінів) до іменників для правильного визначення їхнього роду та числа, і тільки в 4 класі вони дізнаються про займенник як частину мови. Програма з української мови для учнів 6 класу передбачає чітку систему складників для оптимального вивчення займенника. Зокрема:

• знаннєвий складник – спрямований на засвоєння нових знань про займенники, їхні розряди та парадигматичні типи;
• діяльнісний складник – передбачає розрізнення розрядів займенників, диференціювання їх у реченні, у тексті як окремої предикативної одиниці; правильну постановку розділових знаків;
• ціннісний складник – увиразнює естетику й експресивність займенників у різних стилях, зокрема у художньому, публіцистичного, епістолярному та ін. 

З огляду на ґрунтовні напрацювання вітчизняних учених, на лінгвістику освітнього процесу в закладах загальної середньої освіти, з методичних міркувань доцільніше розглядати займенник як частину мови в традиційному плані. На наше переконання, це правильна позиція.

(Шабат-Савка Світлана)

Зозуля – символ суму та вдівства, туги за життям і минулим; провісниця весни, довгого віку і водночас смерті, нещастя. Вважалося, якщо закувала зозуля, то можна купатися. Першою летить у вирій і останньою прилітає звідти зозуля, бо в неї зберігаються ключі від вирію.

Голос зозулі був передвісником доброго або поганого врожаю. Коли закує зозуля до Юрія (23 квітня) на голе дерево, то буде голодне літо, а якщо на лист, то буде поліття (врожайне літо). Оскільки період кування зозулі закінчується, коли достигає ячмінь, казали, що вона вдавилася колосом ячменю.

Існує ряд народних переказів про походження зозулі. Зокрема, в одному з них говориться, що князівна, закохавшись у якогось молодика, довго приховувала це від батька, який чомусь ненавидів її коханого. Одного разу князівна сказала обранцеві: «Ах ти, моя зозулько!» Батько випадково почув ці слова і в страшному гніві на доньку промовив: «То ж будь зозулею!» Князівна тієї ж миті перекинулася на зозулю. За іншим переказом, зозуля й чайка походять від дівчат, які задумали налякати Спасителя. Спаситель, аби покарати їх, вирік, щоб одна з них кукала, а друга кигикала, поки світ стоятиме. У деяких місцевостях зозулю вважають переверненою на птаха вдовою, через що вона й гнізда собі не в’є, і не висиджує пташенят. Є вірування, начебто зозуля була колись жінкою, яка вбила свого чоловіка й була засуджена за те Богом не мати пари й поневірятися по лісах. У Галичині зозулю вважають дівчиною, проклятою матір’ю й перетвореною на птаха за те, що вона, бажаючи налякати матір, заховалася якось за комин і почала кувати.

Зозулю вважали пророчим птахом. Спочатку вона була тільки доброю віщункою як провісниця весни й літа – найкращих пір року. Вважалося, що, скільки разів зозуля прокує, стільки років проживе той, хто запитує. Коли зозуля кує, то з горлечка в неї випадає зернятками «намисто», яке вона нанизує на гілочку. Якщо в того, хто вперше почує кування, виявляться в кишені гроші, то вони не переводитимуться в нього весь рік. Ось чому дехто навесні зав’язує шага (гріш) у сорочку, щоб завжди бути при грошах.

В українській народній поезії зозуля частіше виступає злою віщункою. У піснях про смерть козака його мати, сестра й кохана, тужачи, прилітають до нього на могилу зозуленьками. Крик зозулі в саду віщує погану погоду, а трикратний над оселею – смерть господаря. Тривале кування провіщає поганий рік та хвороби людей і худоби.

(Олег Андрійченко)

Ріка, за міфологічними уявленнями різних народів, є кордоном, який розділяє світи. У народній обрядовості та фольклорі переправа через ріку означала перехід від земного існування до неземного, від стану дівування чи парубкування — до одруження.

У міфологічній свідомості наших предків це стосувалося будь-якої річки, та й просто — води. Проте були й суто міфологічні ріки, як-от Лета у давніх греків. У піснях Дунай вживається на позначення якоїсь чарівної країни, тридев’ятого царства, вирію. За багатьма легендами, Дунай тече посеред раю. Він витікає з-під кореня світового древа —гігантської золотої яблуні. У фольклорі Дунай — це загальний символ водного простору, зокрема й морського.

Дунайська вода відкриває шлях на той світ. Напитися цієї води означає або навіки піти туди, звідки нема вороття, або забути все, що любив доти, або ж торкнутися заборонених таємниць, дізнавшись про подальшу, зазвичай нещасливу долю. У будь-якому випадку все це мало значення зв’язку із потойбіччям.

В іншій пісні ліричний герой говорить, що річка занесла його товариша за Дунай — тобто втопила. Дунай тут зображується не як річка, а саме як межа, кордон між світом живих та світом мертвих. Порівняймо із цим народне прислів’я: “Як пішов на Дунай — та й додому не думай”. У замовляннях у Дунай відправляють хвороби, дунайською водою заживляють рани, бо це своєрідна “мертва вода”.

У багатьох піснях про татарський полон повторюється мотив пускання коси по Дунаю. Дівчина-полонянка звертається до своїх поневолювачів зі словами:

Ой татаре, татаройко, ой мой пане, мой панойко,
Вийми, вийми свого ножа, одріж, одріж мою косу,
Пусти, пусти по Дунаю, нехай пливе близько краю.
Прийде мати води брати, мою косу познавати:
“О де коса мої дочки, мої дочки Вуляночки!”

Відрізана коса — символ дівочої чесності, долі та життя, яке занапастили вороги. 

У ліричних піснях Дунай — перепона між двома закоханими, яку дуже важко, іноді неможливо подолати. У пісні “Ой там, за Дунаєм” козак із-за тихого Дунаю поглядає на свою Вкраїну. “Та не так на Вкраїну, // Як на ту дівчину”, і просить у неї перевозу. В іншій пісні дівчина губить у Дунаї перстень — подарунок коханого, що мав стати запорукою вірності. Намагаючись дістати перстень, вона гине сама.

У пісні “Тихий Дунай бережечки зносить” молодець просить отамана відпустити його додому, щоб побачити кохану:

Тихий Дунай, тихий Дунай
Бережечки зносить,
Молодий козак, молодий козак
Отамана просить:
“Пусти мене, отамане, із війська додому,
Бо вже скучила, бо вже скучила
Дівчина за мною”.

У даному прикладі первісне міфологічне значення Дунаю як кордону між двома світами збереглося в дещо трансформованому вигляді: військовий стан та мирне життя — це дві абсолютно різні просторові сфери, два світи, розділені між собою. У цій же пісні Дунай зображений як річка забуття на зразок давньогрецької Лети. Отаман, відповідаючи на прохання козака, радить: “А ти випий води холодної — дівчину забудеш”.

Найчастіше образ Дунаю зустрічається в таких жанрах фольклору, як колядки та щедрівки, ліричні та епічні пісні. У більшості пісень назва “Дунай” супроводжується епітетом “тихий”.

Є легенда про походження Дунаю з крові убитого богатиря, ім’ям якого й назвали річку. Оскільки Дунай у фольклорі — річка скорботи, то в піснях її походження часто пов’язують із дівочими чи материнськими слізьми. У піснях Дунай виступає як жива істота, велична, але небезпечна. Він може вести розмову з іншими річками, зокрема із Дніпром, якого величає: “Дніпре-батьку, Славуто!” – визнаючи його першість. До Дунаю як до живої істоти, пророчого помічника, звертаються козаки:

Чом ти, Дунаю, став так смутен,
Став так смутен, каламутен?..
…Ой чом коні гетьманськії
Не п’ють води дунайської?..

В історичних піснях Дунай згадується як кордон українських земель. Так, у пісні “Світ великий, край далекий, та ніде прожити” сказано, що цариця хоче “зігнати запорожців та аж до Дунаю”. У пісні про Максима Кривоноса та Богдана Хмельницького “Не дивуйтеся, добрії люди” козак закликає побратимів загнати “ляшка, вражого сина, // Аж за той Дунай глибокий”. Іноді Дунай є загальним позначенням чужинського краю:

Ой краєм, краєм, краєм
Дунаєм, їздить, поїздить гордоє паня,
Турського царя барзо викликає…

У коломийці бачимо виразне протиставлення рідної сторони та чужини, названої Дунаєм:

Ой ходжу я по Дунаю та так си думаю:
Нема кращих дівчаточок, як в рідному краї.

Згадки про Дунай у його міфологічному значенні часто зустрічаються у творчості як класичних українських письменників (Тараса Шевченка, Олени Пчілки, Івана Нечуя-Левицького), так і сучасних (Івана Драча, Миколи Вінграновського та багатьох інших).

Джерело: about-ukraine

Ворон, ворона – зловісні й нечисті птахи, що користувалися недоброю славою. Разом із тим ворон вважався мудрим віщуном. Він живе сто або триста років і володіє таємницями: передбачає смерть, нашестя ворогів, у казках показує, де закопано скарб, дає поради героям, у піснях приносить матері звістку про загибель сина тощо.

Вважалося, що каркання ворона над хатою віщує лихо або близьку смерть когось із членів сім’ї. Для того, хто вирушав у дорогу, було поганою прикметою, якщо ворон каркав, повернувшись до нього дзьобом. Аби відвернути нещастя, поспішали сказати: «На свою голову каркай, не на мене!»

Вірили, що чорт може приймати подобу ворона або ворони. В образі ворона чорт літає вночі по дворах і запалює стріхи. Також чорти у подобі воронів злітаються і кружляють над будинком чаклуна, який помирає, щоб допомогти його душі вийти з тіла. Душі злих людей уявлялися у вигляді чорного ворона і ворони. Вважалося, що відьму можна розпізнати по чорному ворону, який прилітає до її хати.

(Уляна Панько)

Кінь – символ багатства, могутності, швидкості, волі, вірності й відданості. Здавна коней дуже шанували, адже їхня роль у господарстві та житті людини була неабиякою.

Червоний кінь уособлює вогонь і переносить душі небіжчиків у вирій. Вороний кінь – це нічне зоряне небо, що є царством душ померлих. Білий кінь – уособлення божественного світу предків. При храмі бога Світовида тримали білого коня, з яким ворожили, підводячи до трьох рядів списів: якщо кінь спотикався на ліву ногу, це вважалося поганою прикметою, на праву – доброю. Під час святочних ворожінь у селах коневі зав’язували очі, сідали на нього задом наперед і дивилися, куди він піде: у тій стороні дівчину чекає суджений.

Кінський череп використовувався як оберіг від нечистої сили. Господарі нерідко застромляли його у тин на городі, щоб усе родило, або тримали на пасіці, щоб бджоли велися, прикріплювали на клуні від чарівників та злих сил. Голову коня закопували під час будівництва греблі, щоб болотяний чорт не зміг її зруйнувати. Вважалося, що зілля, яке проросло крізь очниці покинутого кінського черепа, має не тільки лікувальну, а й чудодійну силу.

Із цими віруваннями пов’язаний звичай прикрашати дах будівлі кінськими головами, зверненими у протилежні боки. У деяких місцевостях подібними фігурками декорували бокову опору мисника для посуду. Загальнопоширеним було вірування, що знайти в дорозі підкову є доброю прикметою. Не тільки в селах, а й у містах існував звичай прибивати підкову до порога, щоб усі лише з добром йшли до хати. Підкова, прикріплена до порога стайні, охороняла коней від злодіїв, а вкинута в дійницю – корів від відьом.

Водночас кінь уособлював і нечисту силу, яка могла перевтілюватися в цю тварину. Відомою є казка про відьму, яка обернулась на коня і була покарана – їй підкували руки й ноги.

(Оксана Сидорчук)