Хрестоматія Модуль 3.3

Вперше в нашій країні, в Українському домі, відбувся вечір пам’яті Квітки Цісик — американки українського походження, майже містичної співачки… Далеко не всім у нас відомої виконавиці-аудіомісіонерки, яка зробила для пропаганди української душі у світі, мабуть, більше, ніж за один термін Кравчук або за два — Кучма. Її емоційне неповторне виконання —просвітлена приреченість, а її доля — фатальний відхід майже на зльоті.

У тих, хто чув її композиції (а це досить відомі пісні, у тому числі й класичні «Два кольори», «Черемшина», «Я піду в далекі гори», «Чуєш, брате мій», багато інших), у тих, хто не може звільнитися від їхнього енергетичного впливу, досить схожі сюжети знайомства із цією співачкою... З її мелодійним скарбом, якого, до речі, не так і багато. Перший диск — Kvitka — записаний у 80-му, другий — Two Colors — через дев’ять років. Певен, кожен із цих «утаємничених» у її творчість може на свій лад розповісти, як «уперше почув — і тоді...».

Хтось, приміром, мирно їхав у таксі; потім мимоволі «підсів» на піратський диск (інших не було); потім по ходу машина ледь не врізалася у стовп, оскільки відсторонено слухати цей голос неможливо; тембр уже втягує в саме осердя пісенного сюжету; навіть сльози застилають очі; за мить душа стискається в пружину — потім розтискається...

<…>
У дівчини справді було романтичне минуле. Її родина — з України. Батько — Володимир Цісик — професійний скрипаль. Мати — берегиня сімейства. Сестра — піаністка. Ця сім’я українських емігрантів в Америці ніколи не забувала про рідну землю, на якій тільки в їх мріях і ростуть виняткові квіти. І долю доньки (народилася майбутня співачка в 1953-му), названої вигадливо, як для техногенної Америки, — Квіткою (було і друге ім’я — Кейсі) її батьки бачили виключно в музичному орнаменті.

Квітка і вступила згодом до нью-йоркської консерваторії. Майстерно огранила там своє колоратурне сопрано. Але, звісно, розчарую деяких «необізнаних» шанувальників американської мрії. Оперне майбутнє не склалося. А її американською «дійсністю» став... рекламний конвеєр...

<…>
Було, безперечно, у її кар’єрі і залучення до «великого» американського кіно. Але це так — мимохідь — так і не розквітла для «Оскара». Зате подарувала їй доля двох чудових чоловіків. Перший — композитор і аранжувальник Джек Кортнер, другий (і останній) — Ед Ракович, інженер звукозапису. І обидва, як я тепер здогадуюся, у різні часи життя з Кейсі, чітко усвідомили: призначення цього херувима не кока-кола, не реклама авто, а щось інше. Піднесене, неземне. Те, що іноді й залишається тільки у творчості.
Тому, очевидно, розумні хлопці і сподобились допомогти їй у суто «сімейній вигадці» — записі українських пісень, які вона увібрала з материнським молоком.

<…>
Українська — не найдосконаліша в її розмовній мові (м’яко кажучи). Але тексти пісень і її вимову контролює мама. У результаті народжується щось ніким не очікуване... Наче «відкриваючи» для себе і українську мову, і всі її надзвичайні обертони, Квітка «з чистого аркуша» розповідає відомі пісенні сюжети. А ми сприймаємо їх — «як уперше».

...«Як уперше» — це вже близько до мистецтва: тепло, гаряче.
Її тембральні регістри не чіпляються і не впиваються в старі тексти, а оповивають їх невгамовним жіночим сумом, тривожною радістю, життєвою мудрістю, вокальним польотом.

Виконує хрестоматійні «Два кольори» Білаша—Павличка. Мільярд раз усіма чуті. Але вона співає їх так, що справді слухаєш «як уперше». І небесний тембр — мимохіть — ніби вириває зі строфи одне слово: «Червоне — то любов, а чорне — то-о-о-о… журба». І в «то-о-о» — горе знання і туга небажання зустріти «журбу». Вона немовби відтягує цю зустріч і хоче залишитися на іншому кінці «кольору» — тільки в любові. Якщо у виконанні інших «народних» ці «кольори» частіше промінилися державною надією, то в неї, вже коли «війнула в очі сивина...», — тільки мотив «незустрічі». Він (син), може, і повернеться, але вона (мати) вже не дочекається. І розмиє два кольори неминуча злива долі.

«Чуєш, брате мій...» на вірші Богдана Лепкого — про смерть на чужині. Співає, як молитву. Поминальну молитву. Голос злегка тремтить. В кожній інтонації — прощання. І це, скажете, не передчуття янгола, якому невдовзі доведеться... «повернутися»? 29 березня 1998-го вона й розтанула свічкою на «рідній чужині» — від невиліковної хвороби. 
<…>

Джерело: zn.ua