Аюдаг
Люблю дивитись я із Аюдагу скелі,
Як спінені вали біжать йому до ніг
Рядами чорними — чи, ніби срібний сніг,
На сонці виграють, мов райдуги веселі.
Штурмують мілину вони у буйнім хмелі,
Немов морських потвор іде страшний набіг;
Здобудуть — і назад одходить військо їх,
Корали й перли нам лишивши на тарелі.
Твоя подоба це, поете молодий!
Так грізних пристрастей бушує буревій;
Та ліру ти підняв — і в серці супокій.
Навала відійшла по довгій обороні,
Безсмертні лиш пісні зронивши в час погоні.
За них віки тобі вінком прикрасять скроні.
Адам Міцкевич
Переклад Максима Рильського
*******
Люблю дивитися з Ведмідь-гори тяжкої,
Як спінені вали, то чорні та грізні
Пливуть лютуючи — то, мов сніги ясні,
Горять і міняться веселчастою грою.
Прийдуть, розсиплються звитяжною юрбою, —
Сказав би: гурт китів заліг на мілині, —
І знов одкотяться, корали вогняні
Та мушлі з перлами лишивши за собою.
Твоя подоба це, поете молодий!
Так часом пристрасті шалений буревій
Тебе, здавалось би, зламав у злім розгоні, —
Та лютню ти узяв, — і вихор враз одбіг,
Пісні зоставивши, що пам’ять людська з них
Вінок безсмертності зів’є тобі на скроні.
Адам Міцкевич
Переклад Максима Рильського
Легенда про Ведмідь-гору (Аю-Даґ)
У віддалені часи на самому березі моря поселилося стадо величезних звірів. Управляв ним ватажок — старий і грізний ведмідь. Одного разу повернулися ведмеді з набігу і виявили на березі уламки корабля.
Серед них лежав згорток. Старий ватажок розгорнув його і побачив маленьку дівчинку. Дівчинка стала жити серед ведмедів.
Йшли роки, вона росла і перетворилася в красиву дівчину.
Одного разу недалеко від ведмедячого лігва прибило до берега човен з молодим красивим юнаком. Буря довго носила його човен по хвилях, поки не викинула на кримський берег. Дівчина перенесла юнака в затишне місце. Багато разів приносила вона юнаку їжу і питво. Юнак розказував їй, як живуть люди в його рідних краях. Дівчина співала для нього свої улюблені пісні. І в ці дні увійшла палка любов в серця обох...
Юнак вже зміцнів, він змайстрував щоглу, зробив вітрило — закохані вирішили покинути ведмедячий берег. Ось вже між човном і береговими скелями лягла широка блакитна гладінь...
Тут повернулися на берег з далекого походу ведмеді і не застали дівчину. Ватажок поглянув на море і люто заревів. Він опустив величезну пащу в блакитну вологу і з силою став втягувати воду. Його прикладу послідували інші. Течія захоплювала човен назад до берега. Тоді дівчина заспівала. Звірі відірвали голови від води і заслухалися. Лише старий ватажок не захотів залишати береги, продовжував лежати, вдивляючись удалину, де зникав човен з істотою, до якого він прив'язався.
І лежить старий ведмідь на березі вже тисячі років. Закам'яніло його могутнє тіло. Могутні боки перетворилися в прямовисні провалля, голова зробилася гострою скелею, густа вовна звернулася в дрімучий ліс.
Коні
Води папившися з ясного джерела,
Вертаються воии під поклики пастуші,
І хитро щуляться у перволітків уші...
Хвилина — і табун мов буря понесла.
А вечір глибшає. Рожево-сиза мла
Оповиває стен, людські голубить душі,
І хмарки плямами розбризканої туші
Стають на обрії, подібному до скла.
І от, натомлені, притихлою ходою
Вони вертаються. Лиш кілька стригунців
Не хочуть ні вівза, ні сну, ні супокою.
Старого пастуха бере і сміх, і гнів:
Ну, сказано — малі! Усе б то їм брикати!..
А легіт пестить їх, немов ласкава маги.
Максим Рильський
26 лютого 1928 p.
Завантажити Хрестоматію Модуль 2.4