§ 17. Розквіт та занепад Візантійської імперії. Імперія турків-сельджуків. Держави Центрально-Східної Європи

Із 30-х рр. XII ст. Русь почала розпадатися на окремі князівства. Одним із впливових князівств стало Володимиро-Суздальське. До IX ст. тут жили угро-фінські племена. Лише на межі IX—X ст. сюди почали переселятися слов’яни.

Володимиро-Суздальське князівство спочатку називали Ростовським, потім Ростово-Суздальським. Його піднесення відбулося за князя Юрія Долгорукого (1125—1157 рр.) та його сина Андрія Боголюбського (1157—1174 рр.). Своє прізвисько Юрій Долгорукий отримав, мабуть, за намагання приєднати до своїх земель якнайбільше нових територій. Також із його ім’ям пов’язана перша літописна згадка про місто Москва (1147 р.). Однак якщо батько бажав посісти великокнязівський київський престол, то син вирішив його знищити. У 1169 р. військо Андрія Боголюбського штурмом узяло Київ і пограбувало його.

Більшість воєнних походів Андрія Боголюбського були невдалими. У поразках він звинувачував бояр і влаштовував розправи над ними. Зрештою бояри організували змову та вбили князя.

Новим князем став Всеволод Велике Гніздо (1176—1212 рр.). Своє прізвисько він отримав за те, що мав вісім синів і вісім онуків — усі наступні князі володимирські й московські до XVI ст. включно були його нащадками.

Як і попередники, Всеволод вів боротьбу з боярами. У цьому протистоянні він спирався на міста та дрібних землевласників, які перебували на службі в князя (згодом отримали назву дворяни). Приборкавши бояр, Всеволод усе частіше втручався у справи інших князівств і вів війни із сусідами. Він підкорив Рязанське князівство і в 1183 р. здобув перемогу над Волзькою Булгарією.

Після смерті Всеволода в 1212 р. єдине Володимиро-Суздальське князівство було поділене на сім окремих князівств, а згодом розпалося на уділи.

Особливе місце серед руських князівств посідала Новгородська земля. «Пан Великий Новгород», як шанобливо називали її сучасники, охоплював величезну територію Північної Русі від Балтійського моря на заході до Уральських гір на сході та від Білого моря й узбережжя Північного Льодовитого океану на півночі до межиріччя Волги й Оки на півдні. 
Князівської династії в Новгороді не було. Князь передусім очолював воєнну дружину, яку приводив із собою. Дружина князя була лише невеликою частиною новгородського війська, його основу становило ополчення.

Із 1136 р. жителі міста укладали з князем спеціальну угоду — ряд, за яким князеві заборонялося втручатися у справи міського управління, несправедливо карати новгородців, змінювати посадових осіб і мати власність у Новгородській землі. Князь підпорядковувався народним зборам — вічу. Вищим станом суспільства було боярство. Багаті боярські родини керували політичним життям міста, володіли землями, лісами, рибними угіддями, що давали їм хутро, мед, віск, рибу та інші продукти.

Зовнішня та внутрішня торгівля була основним джерелом багатства Новгорода. Отже, після подій 1136 р. до влади в Новгороді остаточно прийшла міська аристократія — боярство, купецтво та архієпископ. Установилася форма державного правління, що дістала назву боярська (аристократична) республіка.

У XIII ст. в результаті німецької колонізації Балтії сусідами Новгорода і Пскова стали Тевтонський орден та Орден мечоносців (згодом постав єдиний Лівонський орден). Після нетривалої боротьби встановився розподіл володінь у регіоні. У Фінляндії, Східній Балтії утвердилася влада Швеції, Данії та Лівонського ордену. Сторони віддавали перевагу налагодженню стійких торговельних зв’язків.

Вищим органом влади в Новгороді було віче. До його складу входили 400—500 найзаможніших новгородців — велике боярство і багате купецтво. Віче мало право укладати мир, оголошувати війну, ухвалювати закони, усувати й запрошувати князів. На вічі обирали міську владу.