§ 29. Залізний вік на теренах України: кіммерійці та скіфи

Близько ХІІІ ст. до н. е. в Анатолії люди навчилися виплавляти залізо у великій кількості. Залізні вироби почали витісняти бронзові. Здебільшого це сталося через те, що на Близькому Сході вичерпалися родовища олова, необхідного для виплавлення бронзи. Так розпочався залізний вік.

На українських землях цей період збігся зі змінами клімату. Степові простори стали більш посушливими. У заняттях місцевого населення вже остаточно переважало скотарство.

Яке заняття мешканців степу стало основним — землеробство чи скотарство?

Український степ (степи Північного Причорномор’я та Приазов’я) є західною частиною Великого Євразійського степу , проте має свої відмінності. Український степ більш зволожений і не є ідеально рівним, має височини й балки, каньйони, його прорізають русла річок.

Крім того, серед Українського степу існувала велика заплава між річками Дніпро і Конка завдовжки 220 км і завширшки 42—28 км. Там завжди буяло різнотрав’я та можна було прогодувати худобу. Отже, в Українському степу склалися сприятливі умови для ведення господарства порівняно з іншими степовими регіонами Євразії. Тому він приваблював народи, які перейшли до кочового способу життя.

У IX—VII ст. до н. е. у степах на північ від Чорного моря жив кочовий народ, відомий під грецькою назвою кіммерійці (сусідні народи його називали «ґміррі»). Це перший народ на українських землях, чия хоча б приблизна назва збереглася. Самі кіммерійці були іраномовним народом.

Кіммерійці здійснювали набіги на держави Кавказу та Месопотамії. Імовірно, ассирійці перейняли в кіммерійців спосіб ведення бою верхи на конях, організувавши, як ви вже знаєте, кінноту. Кіммерійці століттями мешкали в Причорномор’ї та Криму. У V ст. до н. е. вони взяли участь у будівництві тут грецького міста-колонії Кіммерік. Згодом більшість кіммерійців була підкорена й розчинилася серед нового народу — скіфів.

У VII—III ст. до н. е. у причорноморських степах оселилися кочові племена, які давні греки називали скіфами. Вони воювали верхи, озброєні луками та короткими мечами — акінаками.

До VIІ ст. до н. е. ці племена кочували від річки Дон до Кавказьких гір, контролюючи торговельні шляхи з Іранського нагір’я в Причорномор’я.

Як і кіммерійці, скіфи здійснювали спустошливі набіги на держави Близького Сходу, сягаючи Єгипту. Це тривало, поки мідійці, а потім перси не змусили скіфів шукати нові стоянки. Так скіфи опинилися в Північному Причорномор’ї. Тут вони, підкоривши землеробські племена лісостепової зони, заснували державу, відому як Велика Скіфія. Найбільшої могутності ця держава досягла в IV ст. до н. е. за правління царя Атея. Він навіть карбував власну монету.

Основним заняттям скіфів було скотарство. Також вони отримували данину рабами та зерном від підкорених племен лісостепової зони України. Потім їх продавали грецьким містам-колоніям на узбережжі Чорного моря. У греків скіфи купували вино, оливкову олію, ремісничі вироби.

Скіфське суспільство складалося з трьох основних верств — воїнів, жерців, селян (землеробів і скотарів).

Скіфи ховали померлих правителів і найкращих воїнів під курганами. Деякі із цих поховань були надзвичайно пишними. До них клали зброю та прикраси. І зараз в українських степах можна побачити скіфські кургани. Багато з них мають власні назви: Солоха, Товста могила, Гайманова могила тощо. Проте деякі їхні багатства були розграбовані. Частину курганів було втрачено вже в наш час через ведення сільськогосподарських робіт.

Більшість вчених вважає, що скіфи самостійно не виготовляли прикраси, а замовляли їх у грецьких майстрів. Стиль, у якому було виконано ці вироби, називають «звіриним» через численні зображення тварин.

На території Великої Скіфії також існували й поселення. Найбільше з них — місто Гелон (Більське городище в Полтавській області).

Приблизно в 514—512 рр. до н. е. перський правитель Дарій І здійснив похід у Велику Скіфію.

Зібравши величезне військо, він переправився через Дунай і рушив у глиб Скіфії, прагнучи вступити у вирішальний бій. Проте скіфи уникали відкритого зіткнення з персами і, повільно відступаючи, заманювали їх далі. Дорогою скіфи знищували криниці та пасовища, здійснювали стрімкі напади. Ця «скіфська тактика», як назвали її пізніше, виявилася вдалою. Долаючи величезні відстані, перська армія марно намагалася відшукати противника. Коли скіфи зрозуміли, що сили персів підірвано, то перейшли до активніших дій.

Напередодні вирішального бою скіфи надіслали правителю персів дивні дари: птаха, мишу, жабу та п’ять стріл. Їхній зміст радник Дарія І витлумачив так: «Якщо ви, перси, не станете птахами і не полетите високо в небо, або мишами і не сховаєтесь у землю, або жабами і не пострибаєте в болота, то ви не повернетеся до себе, вас згублять оці стріли».

Уночі Дарій І, залишивши в таборі поранених, які мали підтримувати багаття, утік із залишками війська.

Завдяки перемозі над перською армією, яка вважалася тоді найсильнішою, скіфи здобули славу непереможних воїнів.

Проте на межі ІV—ІІІ ст. до н. е. Велика Скіфія почала занепадати. Наприкінці ІІІ ст. до н. е. під натиском кочових племен сарматів вона поступово припинила існування.

Частина скіфського населення відійшла на південь і створила дві Малі Скіфії. Одна держава скіфів зі столицею в Неаполі Скіфському була розташована на Кримському півострові (III ст. до н. е. — ІІІ ст.), інша — у нижній течії Дніпра.