§ 25. Топоніміка. Поява назви Україна

Минуле досліджує не лише історія. Існують й інші науки, які його вивчають. Наприклад, одна з мовознавчих наук топоніміка (від грец. топос — «місце» та онома — «ім’я», «назва») досліджує походження, поширення та зміну топонімів, тобто географічних назв річок, озер, морів, гір, а також міст, сіл, вулиць. Топоніміка тісно пов’язана з історією та географією.

Топонімічні дослідження можуть розповісти про походження населеного пункту. Так, за переказами місто Львів заснував галицький князь Данило Романович і дав йому ім’я свого старшого сина Лева. Існує також переказ про те, що місто побудував сам Лев Данилович.

Назва Чернігова належить до тих, яку вчені остаточно з’ясувати не змогли. Одна з легенд пов’язує її виникнення з князем Чорним, що правив у цій місцевості в VІІ ст., інша — із княгинею Чорною. Ще згадують, ніби Чернігів звався колись Сернігів — від назви тварини серна, яких тоді було багато в навколишніх лісах.

Цікавими є також версії про походження назв українських річок: Буг у давніх слов’ян перекладався як «течія», Дністер, як вважається, походить від скіфського «дуї істрос» («річка швидка»), Дніпро, який скіфи називали Данапріс, пов’язують із їхнім «дана апара» — «водяна глибочінь».

У Західній Європі чимало міст було засновано в Середні віки. У ті часи міста часто виростали навколо укріплень — замків, на перехресті доріг, біля бродів і мостів. Це відобразилося в їхніх назвах, які мають частки «бург» (німецькою «фортеця»), «хафен» (німецькою «гавань»), «честер» (англійською «табір»), «фурт» (німецькою «брід»), «бридж» (англійською «міст») тощо. Наприклад, це міста Кембридж, Франкфурт-на-Майні, Ольдебург, Колчестер та багато інших. Ця традиція зберігалася й надалі.

Топоніми нерідко зберігають пам’ять про народи, які в давнину населяли певний край. Наприклад, назва Франція походить із латинської мови та означає «країна франків» (франки — це племена, що оселилися на її території в ІІІ ст.). Самі французи називають сусідню Німеччину Алемань. Топонім походить від назви одного з племен, що жили на території сучасної Німеччини, — алеманів. Така назва Німеччини закріпилася також в іспанській і португальській мовах. А назва Англія буквально означає «земля англів» (племена англів оселилися там у V ст.). Назва Угорщина походить від назви племен угрів, які прийшли на Придунайську низовину в Х ст.

Існує багато міст, містечок і сіл, назви яких указують на їхнє географічне розташування. Наприклад, у Франції є кілька муніципалітетів із подібними назвами: Домп’єрр-сюр-Шарант, Бюссак-сюр-Шарант, Саліньяк-сюр-Шарант — усі вони розташовані поблизу річки Шарант.

Назви народів можуть розповісти багато цікавого про їхніх носіїв. Зокрема, у давнину причорноморські степи заселяли кіммерійці. Це перший народ півдня сучасної України, назва якого відома. Відомості про кіммерійців містяться в багатьох творах Стародавнього світу. Імовірно, назва «кіммерійці» походить від фінікійського слова «камер» — «темний». Імовірно, що представники цього народу були смаглявими й мали темне волосся.

Після кіммерійців у причорноморські степи, за повідомленнями давньогрецького історика Геродота, переселилися скіфи. Він розповів легенди про їхнє походження. За однією з них, першим жителем Скіфії був син давньогрецького бога Зевса і доньки Борисфена (річки Дніпра) Таргітай. У нього було три сини, яких звали Ліпоксай («Цар-гора»), Арпоксай («Цар-вода») і Колаксай («Цар-сонце»). Одного разу з неба на землю впали три золотих предмети — плуг із ярмом, двогостра сокира та чаша. Коли їх спробував узяти Ліпоксай, — предмети запалали вогнем. Так само сталося із середнім братом. Лише Колаксай зміг оволодіти цими священними предметами. Після цього старші брати визнали владу молодшого та віддали йому царство. Від кожного із цих трьох братів вели родовід скіфські племена, що становили один народ.

За іншою легендою прабатьками скіфів були античний герой Геракл і дівчина-змія, яку він зустрів у заплавах Нижнього Дніпра. Вона народила йому трьох синів. Якось дівчина-змія спитала чоловіка, що робити із синами, коли вони підростуть. Геракл відповів, що той, хто зможе натягти тятиву його лука і підперезатися його поясом із підвішеною до нього золотою чашею, залишиться господарем на цій землі, а інші мають піти на чужину. Виконати завдання зумів молодший син на ім’я Скіф, від якого, за легендою, походив народ скіфів.

Наступними після скіфів володарями причорноморських степів були сармати. Вважається, що назва цього войовничого народу походить від іранського слова саромат — «оперезаний мечем».

Чимало версій має і походження назви племен предків сучасних українців — слов’ян. Батьківщиною цього народу були землі між річками Дніпро і Вісла. Дослідники пов’язують назву слов’ян із певними топонімами: Славутич (Дніпро), Случ та інші. Часто вважають, що самоназва слов’ян походить від «слова», тобто слов’яни — це люди, що говорять «словами» (тобто по-нашому). Інші неслов’янські племена, що розмовляли незрозумілою мовою, називали німцями, тобто «німими».

Походження назви нашої держави — України — має чимало загадок. Слово «Україна», яке позначає різні регіони сучасної України, зустрічається в писемних джерелах ще з ХІІ ст. Історична спільнота й досі сперечається про точне значення цього слова — чи воно позначає чітко окреслений регіон, чи більші території.

Одним із головних підтверджень давньої історії назви «Україна» є запис у Київському літописі, датований 1187 р. Літописець, розповідаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича, написав, що «за ним Україна багато потужила».

Територію сучасної України на картах XIV—XVI ст. називали і Рутенією (від слова «Русь»), і Сарматією (у давні часи тут жили племена сарматів), і Куманією (так європейці називали племена половців, що жили в південноукраїнських степах). Із XVI ст. іноземці почали називати українські землі «козацьким краєм», але в цей час на географічних картах і документах знову зустрічалася назва Україна.

Десь на межі XVI—XVIІ ст. з’явилося похідне від «України» слово «українець» у значенні назви місцевого населення. Зокрема, так себе називав запорозький козак Олешка Захар’їв, який у 1619 р. потрапив до московського полону. Також у народній пісні «Дума про Наливайка» розповідається про важкі часи, коли «ніхто Вкраїнців не рятовав».

У часи існування Гетьманщини (XVIІ—XVIІІ ст.) назва «Україна» стала широковживаною. У ХІХ ст. усупереч тому, що Російська імперія називала ці землі Малоросією, а українців — малоросами, сам український народ не забув власної назви і в 1917 р. проголосив саме Українську Народну Республіку.

На землях, що входили до складу Австро-Угорщини, українці часто називали себе русинами. Проте згодом також почали вживати назву Україна та українці. 13 листопада 1918 р. тут було проголошено створення Західноукраїнської Народної Республіки.

15 березня 1939 р. українці Закарпаття проголосили державу Карпатська Україна. Отже, назва Україна стала єдиною загальновживаною назвою для всіх земель сучасної України.

У часи радянської окупації використовували назву Українська Соціалістична Радянська Республіка/Українська Радянська Соціалістична Республіка (УСРР/УРСР). У 1991 р. назву Україна було офіційно закріплено для всієї території нашої держави.