§ 19. Топоніміка — наука про походження географічних назв

Наше минуле досліджує не лише історія. Існують й інші науки, що його вивчають. Наприклад, мовознавча наука топоніміка (від грец. «топос» — місце та «онома» — ім’я, назва) досліджує походження, поширення та зміну топонімів, тобто географічних назв: річок, озер, морів, гір, а також міст і сіл, вулиць. Топоніміка тісно пов’язана з історією та географією.

Дослідження топонімів можуть, наприклад, розповісти про походження певного поселення. Так, чимало міст Західної Європи було засновано в Середні віки. У ті часи міста часто виростали навколо укріплень — замків, на перехресті доріг, біля бродів та мостів. Це знайшло відображення в їхніх назвах, які мають частки «бург» (німецькою «фортеця»), «гафен» (німецькою «гавань»), «честер» («табір»), «фурт» (німецькою «брід»), «бридж» (англійською «міст») тощо. Це, наприклад, міста Кембридж, Франкфурт-на-Майні, Ольдебург, Колчестер та багато інших. Ця традиція продовжила існувати й надалі.

Топоніми часто зберігають пам’ять про народи, які в давнину населяли певний край. Наприклад, назва Франція походить із латинської мови та означає «країна франків». Франки — племена, що оселилися на її території в ІІІ ст. Самі французи називають сусідню Німеччину словом «Алемань». Цей топонім походить від назви одного з племен, що проживали на території сучасної Німеччини, — алеманів. Ця назва Німеччини закріпилася також в іспанській та португальській мовах.

Назва Англія буквально означає «земля англів» — ці племена оселилися там у V ст.

Вченим доводиться докладати зусиль, щоб відшукати витоки тієї чи іншої назви. Навіть історія назви нашої держави має чимало загадок. Слово «Україна», яке позначає різні регіони українських земель, зустрічається в літописах ще ХІІ ст. Історики давно сперечаються про точне значення назви — чи вона позначає чітко окреслений регіон, чи більші території.

Одним із головних підтверджень давньої історії назви Україна є запис у Київському літописі, датований 1187 р. Літописець, розповідаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича, написав «за ним Україна багато потужила».

На картах XIV—ХVI ст. територію сучасної України називали і Рутенією (від слова «Русь»), і Сарматією (за назвою племені сарматів, які жили на цих землях у ті часи), і Куманією (так європейці називали племена половців, які населяли південноукраїнські степи). Із XVI ст. іноземці почали називати українські землі «козацьким краєм». Проте на європейських географічних картах у цей час зустрічалася і назва Україна.

У часи існування Гетьманщини (XVIІ—XVIІІ ст.) назва Україна ставала широковживаною. У ХІХ ст. всупереч тому, що Російська імперія називала ці землі Малоросією, а українців — малоросами, український народ не забув власної назви і в 1917 р. проголосив саме Українську Народну Республіку.

На землях, що перебували під владою Австро-Угорщини, українці часто називали себе русинами, але згодом теж перейняли назву Україна та українці, і 13 листопада 1918 р. проголосили створення Західноукраїнської Народної Республіки.

15 березня 1939 р. українці Закарпаття проголосили державу Карпатська Україна. Отже, назва Україна стала єдиною загальновживаною назвою для всіх земель сучасної України.

Під владою Радянського Союзу Україна існувала як Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), пізніше — Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР). Нарешті в 1991 р. назву Україна було офіційно закріплено для всієї території нашої держави.