Одного разу в Боло́ньї побудували палац із морозива. Діти прибігали на площу з усіх кінців міста. Усім кортіло хоч лизнути його. Дах цього палацу був зі збитих вершків, дим у комині — з цукрової пудри, сам комин — із варення. Усе інше було з морозива: і двері, і стіни, і меблі.
Одне маля вчепилося за стіл і злизало всі чотири ніжки, так що стіл із тарілками (тарілки були з найкращого шоколадного морозива) повалився просто на нього.
Вікно палацу почало танути. Шибки були з полуничного морозива і, танучи, спливали рожевими струмками.
— Хутчіш сюди! — гукав поліцай. — Швидше! І всі кинулись облизувати палац ще швидше. Шкода́, коли такі ласощі пропадають!
— Дайте мені крісло! — благала якась бабуся, що не могла проштовхатись крізь юрбу. — Оте крісло дуже зручне для кволої бабусі. Будь ласка, подайте мені його, оте, з бильцями.
Один пожежник зглянувся над старенькою та й виніс їй солодке крісло з кремом і фісташками, й раденька бабуся почала смоктати його бильця.
Ой, який же то був веселий день! До того ж лікарі зробили так, що ні в кого не болів живіт. Ще й тепер, коли діти просять другу порцію морозива, батьки кажуть зітхаючи:
— Ти, мабуть, з’їв би цілий палац із морозива, той, що в Болоньї стояв.
За Джанні Родарі