Каблучка вкотре зіслизну́ла з пальця, відтак дзенькнула об асфальт і покотилася хіднико́м.
— Ой лишенько! — тільки й устигла зойкнути Софійка.
Персте́ник з розгону булькнув у ставок. І поки дівчинка добігла до високого берега, навіть кола на воді ущухли.
— Дорога́? — співчутливо запитав рибалка.
— Дуже! — відповіла Софійка, ледь стримуючи сльози.
— Чекай плакати, спробуємо виловити.
Рибалка розмотав підсаку, й вони удвох заходилися вигрібати замулені скарби: колесо від дитячого самоката, дверну ручку, дерев’яний товкач, пластикові пляшки, зелену вовняну шкарпетку…
«Авжеж, так воно і мало статися! — докоряла собі подумки Софійка. — І чим я тільки думала, коли позичала цю злощасну обручку, більшу, ніж кільця Сатурна. Похизуватися перед старшою сестрою захотіла… Маєш тепер!»
Раптом у підсаці щось зблиснуло. Дівчинка відчайду́шно ша́рпнулася до знахідки. Ні, це були тільки 50 копійок…
До школи вона так і пішла ні з чим.
— Як це загубила?! — спалахнула гнівом Аліна.
— Каблучка була велика, постійно спадала… — промимрила Софійка.
— Зрештою, я й сама її в пісочниці знайшла. Загубила, то й загубила, — уже примирливо сказала Аліна. — Ми ж найкращі подруги, не сваритися ж нам через дрібничку.
У Софійки аж на серці відлягло.
— Хоча… — продовжила Аліна, — тепер ти маєш мені щось за це віддати… — Вона прискі́пливо поглянула на подружку, наче оцінюючи. — Наприклад, твою ручку.
Ручка мала за ковпачок єдинорога й писала шістьма гелевими пастами із різнокольоровими блискітками. У класі більше ні в кого такої не було. Але головне, що ручку Софійці подарував дідусь, коли батьки востаннє провідували його. Це було ще влітку, і відтоді вони не бачилися.
Софійка поглянула на ручку… потім на Аліну.
— Бери… — тихенько прошепотіла вона.
Дмитро Кузьменко