Що ти знаєш про байку? Які байки ти читав/читала? Чим байка відрізняється від вірша? А від казки?
— А знаєте ви, що то байка?
— Знаємо, знаємо! То щось таке, що не є правда.
— Хіба ж се не правда, що вовк їсть барана, лис курей, сови пташок?
— Та се правда. Але ж ти оповідав нам, що лисичка копала поле і їла паляниці з медом, що крук ніс у дзьобі головню і розложив огонь, і всякі такі нісені́тниці. Се вже не може бути.
— А коли не може бути, то пощо ж ви слухали?
— Пощо слухали? Бо цікаво.
— Що ж тут цікавого? Як може неправда бути цікава?
— Власне, неправда найцікавіша! Се так смішно подумати, що лис сидить у бочці з фарбою, що кіт говорить вірші...
— Та ні.
— А смішний?
— Також ні.
— Се баран-каліка, а вид каліцтва збуджує в нас жаль, а не сміх. А тепер гляньте: осел грає на фортеп’яні. Правда се?
— Та ні.
— А смішно?
— Навіть дуже смішно.
— Що ж тут таке смішне?
— Те, що осел узявся не до свого діла, робить щось таке, що роблять тільки люди.
— Чи всі люди?
— Навіть не всі люди. Ті, що вміють грати, можуть братися до сього, а ті, що не вміють...
— Значить, є осли й між людьми?
— Авжеж, є.
— Значить, коли я нарисую осла при фортеп’яні, то се не буде конче така цілковита неправда! Ну, а як думаєте, є межи́ людьми й інші звірячі нату́ри: хижі вовки, хитрі лиси, добродушні слони, зрадливі круки, напа́сливі сови?
— Кажуть, що є й такі.
— От і бачите! Значить, говорячи про звірів, я не говорив цілковиту неправду. Певно, що дійсний кіт не говорив віршів! Дійсний осел не засяде грати на фортеп’яні, але кілько ж то двоногих ослів брязкає на фортеп’янах і роблять такі роботи, котри́х не вміють, до котри́х би не повинні братися! Не тим цікава байка, що говорить неправду, а тим, що під лушпи́ною тої неправди криє звичайно велику правду. Говорячи ніби про звірів, вона одною бровою підморгує на людей, немов дає їм знати:
— Та чого ви, братчики, смієтеся? Адже се не про бідних баранів, вовків та ослів мова, а про вас самих з вашою глупото́ю, з вашим ліни́вством, з вашою захла́нністю. Адже ж я навмисне даю звірам ваші рухи, ваші думки, ваші слова, щоб ви якнайкраще зрозуміли — не їх, а себе самих!
Іван Франко