Літаючи по дво́рах, ґава
Шматок ковбаски добула́;
Хоч кажуть, що вона дурна роззява,
А до крадіжки зда́тна була.
От узяла та й полетіла,
Щоб недалечко, у ярку́,
На самоті поснідать до смаку́:
Усе було, ще ковбаси не їла.
«Спасибі, — думає, — розумним головам,
Що в світі потрудились,
Уся́чину робить навчились;
Поміж людьми, як кажуть, добре й нам:
Що-небудь можна роздобу́ти».
Не вспіла Ґава носом ткнути,
Аж і Лисичка тут стоїть
І жалібно квили́ть:
— Голубко-кумонько! Тебе я ждала-ждала,
Аж плакала, як виглядала,
Щоб голосочок твій почуть,
Хоч на хвилиночку про го́ренько забуть…
Ти, може, се́денько, того й не знаєш,
Як гарно, любо як співаєш —
І соловейко так не втне…
Розваж хоч трошечки мене! —
Прийшлось роззя́витись дурному горлу:
— Кра! кра! — а ковбаса додолу,
Лисичка хап — і у кущі мерщій, —
Оддя́чила кумі своїй!
Прокракала роззява, огляділась —
Чортма́ куми і сі́дання нема…
— А щоб ти, — каже, — подавилась,
Лука́вая кума!
Прила́щиться підлиза хоч до кого:
Солодкії слова
Прима́нюють великого й малого, —
То вже така дурниця світова;
Про се розумні знають лю́де,
Та що ж ви будете робить:
Хто ма́же — не скрипить, —
Так, мабуть, і довіку буде.
Леонід Глібов