В тридев’ятім славнім царстві,
де колись був цар Горох,
є тепер на господарстві
мудрий пан, вельмо́жний Ох.
Сам той Ох на корх заввишки,
а на са́жень борода,
знає край і вдовж і вши́ршки,
і кому яка біда.
Чи хто правий, чи неправий,
чи хто прийде сам, чи вдвох, —
всіх приймає пан ласкавий,
тільки треба мовить: «Ох!»
На зеленому горбочку
спершу він людей приймав,
потім сів у холодочку,
звідти голос подавав.
А як з ранку та й до ранку
стали люди обрида́ть,
Ох зробив собі землянку,
Оха більше не видать.
Але хто те місце знає,
де трухлявий пень і мох,
той приходить і вола́є
або й тихо каже: «Ох!»
Хоч би навіть ненароком
теє «ох!» промовив ти,
знай, що вилізе те боком, —
воріття́ вже не знайти!
Бо затягне з головою
трясови́ця мохова
і з душею, ще живою,
під землею похова.
Під землею ж там — пала́ти,
де вельмо́жний Ох сидить,
гарні, пишнії кімнати,
срібло-злото скрізь ряхтить;
дорогії самоцвіти,
наче зорі, миготять,
скрізь заморські дивні квіти,
по клітках пташки сидять;
золотії грають рибки
в кришталевих скриньочках;
і ведмеді ходять ди́бки
в рукавичках, жупанка́х.
Враз тебе там обморо́чать
блиск і пахощі міцні́,
попугаї заторо́чать
приказки якісь дивні.
І безглузді очі втупить
в тебе рибка, мов чига́…
Тут ведмедів гурт обступить,
кожен лапу простяга, —
той бере тебе за руку,
той торкає за плече;
боронь боже ворухнутись! —
кров одразу потече.
Бо крізь білі рукавички
враз проб’ються пазурі
гачкува́ті, мов гапли́чки, —
так і вп’ються, мов щурі.
Тож, коли вже раз попався, —
наче в пастку бідна миш, —
то сиди, мов прикува́вся,
не рушай, мовчи та диш!
Вийде Ох: «Вітай в гостині!
Чи волі́єш нам служить?
Чи волієш, може, нині
головою наложи́ть?»
Скажеш: «Я служить не згоден», —
зараз цок тебе в лобок,
якщо ти носить не годен
рукавички й жупано́к.
Стань на службу —
подарують рукавички й жупане́ць,
привітають, пошанують, —
тільки ж там тобі й кінець!
Вічно будеш пробувати
у підземному дворі,
більш тобі вже не видати
ані сонця, ні зорі.
Де торкнешся — всюди брами,
під замком та під ключем…
Десь далеко хтось часами
озивається плачем.
Спів на плач відповідає,
плач на спів, так без кінця…
Кажуть, бранка там ридає,
жде юнака-молодця;
коло неї там Жар-птиця
співом душу потіша,
та сумна міцна темниця,
смутна в дівчини душа.
Якби хтів їй волю дати
хто з хоробрих юнаків,
мусить перше розрубати
сімдесят ще й сім замків…
Вже вам казка обридає?
Що ж! Хто має кладене́ць,
хай замки ті розрубає, —
буде казочці кінець!