Був собі один чоловік і мав шестеро синів та одну дочку. Пішли сини в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід. А дорогу впізнала по борозні́, що вони залишать. А Змій, що жив у лісі, проорав борозну́ до своїх палаців. От сестра і зайшла до Змі́євого двора. Там її Змій і вхопив.
Брати пішли визволяти сестру Оленку, але Змій їх переміг і кинув до глибокої темниці.
А той чоловік та жінка ждуть та й ждуть синів — нема. От одного разу пішла жінка на річку прати, коли ж котиться горошинка по дорозі. Жінка з’їла горошину. Згодом народився в неї син. Назвали його Котигорошком. Росте та й росте той син, як з води, — не багато літ, а вже великий виріс.
Одного разу батько із сином копали колодязь, докопалися до великого шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й сховав.
От і пита́ється раз Котигорошко в батька, у матері:
— Десь повинні бути в мене брати й сестра?
— Була, синку, у тебе і сестра, і шестеро братів, та таке й таке їм трапилось.
— Ну, — каже він, — так я ж піду їх шукати.
Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля́.
— Скуй, — каже, — мені булаву́, та велику!
Як почав коваль кувати, то скував таку булаву, що насилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко ту булаву, кинув угору та й каже до батька: 
— Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як леті́тиме булава через дванадцять діб.
Та й ліг. На тринадцяту добу гуде та булава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава ударилась об нього і розскочилась надвоє.
— Ну, з цією булавою не можна йти шукати братів та сестру — треба скувати іншу, — каже Котигорошко.
Викував коваль ще більшу. Котигорошко й ту шпурнув угору та й ліг знову на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить та булава назад, реве — аж земля дрижить. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця. Булава як ударилась об нього — тільки трошки зігнулась.
— Ну, з цією булавою можна шукати братів та сестру.
Узяв ту булаву і пішов. Коли приходить до великого двора. Змія нема, Оленка вдома.
Оленка розповіла Котигорошкові про братів, що сидять у темниці, та Змія, який дуже сильний.
Котигорошко сів на вікні, дожидається. Прилетів Змій.
— Ге, — каже, — людський дух пахне!
— Де б то не пах, — каже Котигорошко, — коли я прийшов.
— Агов, хлопче, а чого тобі тут треба?
Битися чи миритися?
— Де то вже миритися — битися! — каже Котигорошко.
— Ходім же на залізний тік!
Прийшли. Змій і каже:
— Бий ти!
— Ні, — каже Котигорошко, — бий ти спочатку!
От Змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як махнув булавою, як ударив Змія — ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався Змій, ударив Котигорошка — і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс Змія загнав у тік, ударив утретє — зовсім убив.
Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки ще живі. Забрав їх, забрав сестру Оленку і все золото та срібло, що було в Змія, та й пішли додому.
Дорогою додому усі зупинилися на відпочинок. Котигорошко заснув, а брати прив’язали його ликом до дуба, щоб не вирвався, — щоб його звір розірвав. Прийшли брати із сестрою додому і дізналися, що Котигорошко їхній брат. Не встигли вони його розв’язати, як він сам звільнився і пішов у світ.