У дуплі високого крислатого бука вирувала метушня.
— Ти кігті почистила? Як ми в гості до дідуся й бабусі з такими кíгтями поїдемо?! — роздавала вказівкú мама-Білка, пакуючи валізи.
— Зараз, матусю, — мовила Марта.
— Ромчику, де твоя зубна щітка?
— Я в садоцьку її забув... — відповів малюк. — О, тато плистлибав з боботи!
— Поквáптеся, незабаром потяг! — нагадала мама.
Коли валізи було спаковано, лишилася дрібничка — донести їх до потяга. Тато взяв усе найважче, а мама — усе найцінніше: квитки, бутерброди і малого Ромчика в зуби.
— Шкода, що мене вже так ніхто не вíзьме... — зітхнула Марта.
— Доню, спробуй сама, — сказав тато. — Тут не так уже й високо...
— Невúсоко було в нашому попередньому дуплі! — сердито відповіла білочка.
Марта сиділа на порозі дупла і відчувала, як пáморочиться їй у голові, а серденько гýпає аж у кінчику хвоста. Відколи вони сюди переселилися, вона ще ні разу сама з дупла не вистрибувала... Спочатку тато і мама носили її в зубах, потім — тримали за лапку. А тепер і зуби, і лапи зайняті...
— Доню, у тебе ж хвіст-парашут! — умовляв тато. — Нам, білкам, падати зовсім не страшно. Ми ж не коні!
— А мені страшно... — сказала Марта, огортаючи себе пухнастим хвостом, ніби шáликом. Від тепла їй ставало легше і тремтіння зникало. Та й серце поверталося на місце — туди, де і має бути.
— Гаразд, — сказав тато. — Я зараз спущу валізи на землю і повернуся по тебе.
Стрибати разом із татом майже не страшно: можна розпустити свого хвоста-парашута і на хвильку заплющити очі. «Як добре, коли рідні поряд! — думала Марта. — Страшно уявити, що було б, якби ми не втекли від тієї жахливої пожежі...»
Думки стрибали в голові білочки, а в серці був дивний настрій: вона тíшилася, що побачить рідний Горéцьк, і сумувала, бо їхнє дупло вигоріло дотла. Воно було, а тепер майже немає... Уціліли лиш кілька дерев, що росли біля річки. Напевно, набралися вологи від води і вогонь їх не зачепив. Власне, в одному з таких дерев і мешкали дідусь та бабуся. Мама-білочка хотіла забрати їх у Горíшкові Плáвні, та старенькі не погодилися: мовляв, у рідному дуплі і стіни гріють…
— Обережно, двері зачиняються! — сказав провідник пан Борсук, і потяг потихеньку рушив.
За Катериною Єгорушкіною