Одного дня на початку навчального року до кабінету директора школи зайшов батько.
— Ви візьмете мого сина в перший клас? Я вже був у шістьох школах. Його нікуди не беруть.
— Чому? — запитав директор.
— Розумієте, мій син занадто великий, щоб сидіти в класі.
— Може, йому краще сидіти в коридорі? — запропонував директор.
— Він не може розміститися в коридорі, — відповів батько.
— Тоді у спортивній залі.
— На жаль, він не поміститься й у спортивній залі, — зітхнув батько.
— Тож вибачте, ми, мабуть, також не зможемо прийняти вашого сина, — засумнівався директор.
— Я вас розумію, але, прошу, зрозумійте і мене, — наполягав батько. — Мій Павко повинен ходити до школи. Я не можу дозволити, щоб він залишився .
Директор погодився записати Павка до школи. Домовилися, що хлопчик буде сидіти у шкільному дворі і дивитися у клас крізь відчинене вікно. Узимку Павко надягатиме шубу та навушники, щоб чути, що відбуватиметься за зачиненими вікнами. Він покладе класну дошку на коліна і буде писати.
Наступного ранку Павко прийшов до школи. Його голова досягала даху. Він зазирав у вікна, а діти з подивом на нього дивилися.
Раптом пролунав дзвінкий голос:
— Ти з першого класу?
— Я? — здивувався Павко і нахилився, щоб побачити, хто з ним розмовляє.
— Так, — і посміхнувся сміливій дівчинці. — Мене звати Вєтка, — сказала дівчинка. — Мені тато вчора читав казку. У казці розповідали про добрих велетнів. А ти також добрий велетень?
Павко кивнув головою і подумав: «Що робити? Як переконати в цьому дітей?»
Павко підняв руку і дотягнувся до найближчого дерева в лісі. Потім підніс руку до вікна — і всі побачили білочку, що сиділа на долоні.
— Білочка! — радісно скрикнула дівчинка. — А ти не знайдеш для неї шишку?
І Павко дістав шишку. Діти . Вони перестали боятися Павка. Кожну перерву всі грали у футбол. А Павко був воротарем. А ось у схованки хлопчик не грав. Як можна сховатися, маючи такий зріст?! Дітям не хотілося гратися без Павка, тож вони гралися у схованки все рідше.
Павко став гарним другом. Хлопчик добре вчився, і вчителька завжди його хвалила і .
За Марією Дуриковою